Фауст - Гете Йоганн Вольфганг

Світи, світи-бо!
Цікавий він, немов та риба;
Огонь його сюди принадить,
Хоч так, хоч так себе він зрадить.

Гомункул
Заллю я світлом радо все дотла,
Але гляди, щоб не розбити скла.

Протей
(приймає вигляд здоровенної черепахи)
Що це воно так гарно блись та блись?

Фалес
(застує Гомункула)
Як хочеш бачить — ближче підступись
Та обернись гарнесенько в людину,
Ти ж можеш це вчинити в мить єдину;
Бо те, що ми від поглядів ховаєм,
Покажемо, кому самі бажаєм.

Протей
(приймає людську подобу)
Та ти й хитрець, а не лише мудрець.

Фалес
А ти на перетворення митець.
(Відслоняє Гомункула).

Протей
(здивовано)
Світячий карлик! От мені дивниця!

Фалес
Він просить ради, як би дородиться.
Мені він по секрету оповів,
Що створений поки що лиш напів.
У нього є вже якості духовні,
Але тілесні — надто аж умовні.
Його лиш скло од згуби береже,
Утілитись пора б йому уже.

Протей
Це ніби непорочне зачаття:
Не народившись, маєш ти життя!

Фалес
(стиха)
Іще одна є вада в цім дитяті:
Ніякої воно не має статі.

Протей
Та це якраз йому на щастя,
Стать по бажанню нині дасться.
Чого тут довго мудрувать —
Ти мусиш з моря починать!
Там зачинається дрібнота,
Що ще дрібніших знай глита;
Росте, росте — і вироста
Все досконаліша істота.

Гомункул
В повітрі чуть живлющий запах брості,
Я плаваю в якійсь приємній млості.

Протей
Так, правда, приязне маля!
А далі буде ще приємніше.
Ходім на заміль відціля,
Живлом там пахне ще таємніше.
Дивись, он перезва морська,
Ходім поглянемо зблизька,
Ходім!

Фалес
І я піду туди.

Гомункул
Три духи йдуть на три лади.

Тельхіни[88] родоські підпливають на водяних конях і драконах, з Нептуновим тризубцем у руках.
Хор
Нептуну ми гарний тризубець скували,
Щоб владно спиняв ним він хвилі зухвалі.
Як Зевс-громовержець гримає в перуни,
Нептун їм назустріч здіймає буруни,
Як блискавки в небі блискочуть між туч,
То й хвилі у морі клекочуть у ключ.
Що б'ється між ними в одчайнім змаганні,
Те згине, потоне в безодні, у хлані.
Тому-то сьогодні бог берло нам дав,
Щоб кожен на святі безпечно гуляв.

Сирени
Ви жерці ясного Феба,
Любленці денного неба,
Артеміду ми чтимо,
А привіт і вам шлемо.

Тельхіни
Прекрасна богиня нічного склепіння
Зичливо приймає і брату хваління,
На щасний Родос поглядає щомить,
Де вічний пеан Аполлону гримить.
Як тільки задніє — блищить його промінь,
Нас пестить і гріє живий його пломінь,
І гори, й оселі, і берег і хвилі
У світлі веселім Огнистому милі.
Туман на наш острів закрався б дарма —
Сяйне лиш, війне лиш — туману й нема.
Згори Феб там бачить усі свої лики —
Юнак він і велет, лагідний, великий…
Ми першими в світі в країні своїй
Поставили бога в подобі людській.

Протей
Нехай хизуються родосці!
Святому сонцю в високості
Кумири мертві — прах і дим.
Поставлять вражі остров'яни
Велике божище мідяне
Та й носяться не знати з чим.
А що ж їм справді удалося?
Стояв, стояв кумир-колбс,
А ледве в надрах затряслось —
Усе нанівець розплилося.
Та що й казать! Усе земне —
Нікчемне, хирне і дрібне;
В воді буйніш життя природи;
Замчить тебе на вічні води
Протей — дельфін.
(Скидається дельфіном).
Не бійся, сядь
Мені довірливо на спину!
Щасти нам, доле, цю дитину
Із Океаном поєднать.

Фалес
Виконуй мудрую пораду —
Творися з краю і по ряду!
До дій швидких готовий будь!
Ти перейди всі вічні норми,
Перебери незлічні форми,
Бо до людини довга путь.
(Гомункул злазить на Протея-дельфіна).

Протей
Спрямуй свій дух в живу вологу,
Буяй в ній широко, розлого,
Зазнай життя до повноти.
Не квапся в вищі лиш одміни,
Бо вже як дійдеш до людини,
То далі нікуди іти.

Фалес
Та непогано б кожному із нас
Буть справжньою людиною в свій час.

Протей
(до Фалоса)
Та ти ж якраз таким і був,
Тому й свій час пересягнув;
Бо серед блідного привиддя
Тебе я бачу не одне століття.

Сирени
(на скелі)
Що за флер прозорий скраю
Коло місячне обвив?
Впізнаємо любу зграю
Білокрилих голубів.
Із Пафосу прилетіли,
До кохання запальні,
Бути свідками схотіли
Шаленистої гульні.

Нерей
(підступає до Фалеса)
Як людині подивиться,
То — проміння гра примхлива,
А у духа-ясновидця
Думка інша, справедлива.
Це — священні голуби,
Славний почет Галатеї,
Льоту навчені від неї
Із прадавньої доби.

Фалес
Пристаю і я на те,
Що цей мудрий муж мовляє,
У природу він вселяє
Щось живе і щось святе.

Псілли і Марси
(на морських биках, телятах і баранах)
На Кіпрі, в яскинях підземних,
В повітря тремтіннях таємних,
Ми з давніх-давен гніздимося,
Безпечні Нептуна й Сейсмоса.
Там бережно нами храниться
Богині ясна колісниця,
Що іншим і в сні не присниться.
В цю ніч із тремким мерехтінням
Над хвиль мережастим плетінням,
Невидні новим поколінням,
Приводим царицю сюди.
Не боязно нам ні орла того,
Ні лева крилатого,
Ні хреста, ні півмісяця,[89]
Що гордливо знай висяться,
Між собою воюючи,
Тут по черзі пануючи,
Край багатий руйнуючи.
Ми, як завжди,
Прекрасну царицю приводим сюди.

Сирени
Коливаючись повільно,
Ближче й ближче надплива,
Обліпивши повіз щільно,
Мальовнича перезва.
То дебелі Нереїди —
Дикий вигляд, добра суть,
І тендітнії Доріди
Галатею нам везуть:
Величава, богорівна,
Знак безсмертя на чолі,
Та ласкава і чарівна,
Як проста дочка землі.

Доріди
(хором, пропливаючи на дельфінах повз Нерея)
Лий нам, Луно, ласку світла,
Глянь, як любо юнь розквітла!
Тих, що візьмемо в мужі,
Панотцеві покажи.
(До Нерея).
Врятували з пащі виру
Ми цих гарних юнаків,
Доглядали потай миру
Між мохів та комишів.
Поцілунками палкими
З них одплату візьмем всі ми;
Привітай же красунів!

Нерей
За добродійство в нім же й нагорода,
У милосерді вам же й насолода.

Доріди
Якщо ми за благодію
Сподобилися похвал,
Ввічни, батьку, нашу мрію —
їхню юнь і їхній пал.

Нерей
Радійте з цих чудесних сходин,
Із юнаків зробіть дружин,
Та я того їм дать не годен,
Що може дати Зевс один.
Під вами хвиля хистко гнеться,
Така ж хистка і та любов;
Як порив пристрасті минеться,
На берег вихлюпніть їх знов.

Доріди
Ви, гарні хлопці, нам дорогі,
Та вже нам розлуку кличуть…
Ми хочем вічної жаги,
Боги її не зичать!

Юнаки
Як любо лелієте ви нас
Ласкавим теплом дівочим!
Таке нам щастя в перший раз,
Ми кращого й не хочем.

Галатея надпливає на колісниці з мушлів.
Нерей
Це ти, моя доню!

Галатея
Мій любий татусь!
Спиніться, дельфіни, нехай подивлюсь!

Нерей
Вони не спинились; гучною юрбою
Йдуть далі у звичному крузі…
Коли б узяли і мене вже з собою!
Ах! Що їм по батьківській тузі!
Та цього стрічання щаслива мить
Річного чекання томління затьмить.

Фалес
Хвала вам, і прісно хвала!
У мене душа розцвіла
Великим, прекрасним, правдивим…
Усе із води появилось,
Все вічно водою живилось!
Будь нам, океане, зичливим!
Коли б не ти із тучами,
Рясні дощі несучими,
З потоками кипучими
І ріками могучими —
І гори, і доли були б без пуття,
Ти цілому світу струмуєш життя.

Ехо
(хор всіх кругів)
Ти цілому світу даруєш життя.

Нерей
Вони звертають вдалині —
Не пройдуть більше при мені;
Далеко протяглими гронами
За свята нічного законами
Збіговище плине в'юнке.
Та жемчужний трон Галатеї
Все бачу в тій юрмі;
Він блискотить зорею
У пітьмі.
Що любим, те нам видно всюди!
Й далеко буде
Світле і ярке,
Дійсне і близьке.

Гомункул
В волозі цій розмайній
Вбачає дух мій сяйний
Найкращу красоту.

Протей
В волозі життєдайній
Осягне дух твій сяйний
Найвищу висоту.

Нерей
Яка нова тайна в тій зграї урочій
Засяяла сяйно і ловить нам очі?
По жемчугу грає огонь перебіжно —
То сильно й яскраво, то лагідно й ніжно,
Тріпоче любовно круг ніг Галатеї…

Фалес
То бідний Гомункул послухав Протея…
Охоплений владно одною жагою,
В життя він ірветься, тремтить з непокою…
Коли б він нагально об трон не розбивсь!
Спахнуло — сяйнуло — уже він розливсь…

Сирени
Яке ж то нам чудо явилось огнисто,
Що хвиля об хвилю черкає іскристо?
Всю просторінь полумінь вщерть пойняла,
Зажевріли в темряві ночі тіла,
Усе надокола вогнем запалало…
Хай царствує Ерос — усьому начало!
Слався, море! Славтесь, хвилі,
Світлим блиском заіскрілі!
Слався, вогне! Слався, водо!
Слався, дивная пригодо!

Увесь хор
Слався, вітре, милий брате!
Слався, земле, щедра мати!
Всім стихіям чотирьом
Возсилаємо псалом!

ДІЯ ТРЕТЯ
Перед палацом Менелая у Спарті
Увіходить Гелена з хором бранок-троянок.[90]
Провідниця хору Панталіда.
Гелена
На світ увесь прославлена й ославлена,
Приходжу я, Гелена, прямо з пристані,
Мов п'яна ще від плеску хвиль розгойданих,
Що з ласки Посейдона, Евра силою
Несли нас на хребтах високих, пінявих
З фрігійських піль до батьківщини берега.
Цар Менелай із воями хоробрими
Святкує там внизу своє повернення.
Тож привітай мене, високий тереме,
Що Тіндарей, мій батько, повернувшися
Від пагорба Паллади, тут на кручі звів;
Ти був у Спарті всім домам окрасою,
Як, граючись, в тобі ми з Клітемнестрою
Росли з братами Кастором і Поллуксом.
Вітайте й ви мене, о двері бронзові!
Колись гостинно відчинились навстіжень
Ви Менелаю, в величі пресвітлому,
Обранцеві моєму, нареченому.
О, відчиніться знов, я мушу виконать
Царський наказ — подружній мій обов'язок.
Пустіть мене! Позаду хай лишаються
Всі буряні пригоди й хвильні злигодні!
Відколи я безжурно дім покинула,
Подавшись в храм Цитери по обітниці,
І вкрав мене фрігійський розбишака там[91], —
Відтоді сталося багато дечого,
Про що так любо людям всюди славити
І так нелюбо нещасливцю слухати,
Про кого поговір у казку вибуяв.

Хор
Не зневажай, царице з цариць,
Дарів найвищих, блага із благ!
Щастя найбільше тобі лиш дано,
Слава краси, що затьмарює все.
Гордий герой, бо славне ім'я
Іде перед ним, —
Та впертість сама схиляє чоло
Перед красою всесильною враз!

Гелена
Доволі! З мужем ми плили разом сюди,
Тепер одну до міста він послав мене;
А що на мислі в нього — не вгадать мені.
Чи буду знов дружиною, царицею,
Чи жертвою за кривду Менелаєву,
За лихоліття довгочасне еллінів?
Взяли мене, а чи в полон — не відаю.
Бо славу й долю, — двох краси супутників
Непевних тих, — двозначно прорекли мені
Боги безсмертні; й навіть на порозі тут
Вони звелись навстріч мені погрозливо.
Уже й на кораблі дививсь на мене муж
Лиш порідку й не озивався приязно,
Немов на мене він лихе намислив щось.
Коли ж ввійшли човни в сагу Евротову,
То, ледь об землю їх носи черкнулися,
Промовив він, неначе богом зрушений:
"Тут всі мої в порядку вийдуть воїни,
Огляну їх я на морському березі,
А ти їдь далі вздовж Еврота славного,
Землею благодатною, плодючою,
Скеровуй коней луками квітчастими,
Аж виїдеш на ту прегарну рівняву,
Оточену узгір'ями величними,
Де наш святий Лакедемон красується.
Приїдь, іди в високовежий дім царський,
Збери усіх служебок, що лишив я там
Із бабою-шафаркою обачною;[92]
Нехай вона покаже всі скарби тобі,
Від батька в спадок дістані і надбані
Пізніш трудами мирними і ратними;
Побачиш там ти все в порядку пильному,
Цареві ж бо подоба, повернувшися,
Знайти в господі все добро-майно своє
На тому місці, де колись лишив його;
Бо раб не змінить, що царем заведено".

Хор
Нехай ті всі чудові скарби
Тобі голублять серце і зір!
Кільця оздобні й корони сяйні
Гордо та пишно недвижно лежать.
Тільки ввійди і їх зажадай —
Вони оживуть;
Побачимо ми, як світла краса
З золотом, з перлами вступить у спір.

Гелена
А далі так промовив повелитель мій:
"Коли усе, як водиться, оглянеш ти,
Візьми триніжків, скільки буде в надобі,
Й начиння все, що треба жертводієві
Для звершення обряду урочистого —
І казани, і чаші, і полумиски;
Налий води із джерела священного
В глеки високі; налаштуй доволі дров
Сухих, палких, із дерева горючого,
Та щоб ножа було як слід нагострено;
А всьому іншому сама вже лад даси".
По тих словах додому відіслав мене;
А що за животвір богам гадає він
Офірувати — так і не сказав мені:
Непевне щось! Та що мені журитися —
Нехай усе так чиниться і діється,
Як вирішать безсмертні небожителі.
Чи добрим, а чи злим здається вирок той,
Доводиться покірним бути смертному.
Не раз було, що зносивсь ніж офірника
Над шиєю похилою рокованця
Та й не спускавсь — являлось перешкодою
Втручання ворога чи й бога доброго.

Хор
Як усе складеться — невгадна річ.
Сміло, царице, іди,
Куди слід!
Людям добро і зло
Все неждано приходить;
Віщуванням віри не ймем.
Троя ж горіла, й бачили ми
Смерть у вічі — ганебну смерть;
А зараз ми тут
Тобі радісно служим,
Бачимо в небі сонце сліпуче
І красу всьогосвітню —
Тебе! О, щасливі ми!

Гелена
Ну що ж, нехай стається те, що станеться!
Я мушу йти не гаючись у дім царський,
Давно не бачений, жагуче бажаний,
Немов утрачений — і знов повернений.
Так легко не зійду я тими сходами,
Де я гуляла жвавою дитиною.

Хор
Сестри коханії,
Бранки сумливії!
Жаль і тугу забудьмо!
Разом з царицею,
Разом з Геленою
Возвеселімся, що вона
Хоч і пізно — вертається
Кроком твердим і радісним
Знов до отчого дому!
Слава святим богам,
Що сподобили нас
Путь верстати щасливо!
Линуть-бо звільнені,
Ніби окрилені,
Через безодні хоч які;
В'язень же бідний задарма
Руки благально простяга
До стін німої в'язниці.
А її із чужини,
Іздалеку,
Із троянських руїн
Боги вернули сюди
У старий, оздоблений знову
Отчий дім,
Щоб по безмірному
Щастю і горю
Літа дитинячі
Вона знову згадала.

Панталіда
(провідниця хору)
Покиньте стежку співу сяйно-радісну
І до дверей ви зором обернітеся!
Що бачу, сестри? Це ж до нас вертається
Цариця кроком бистрим і схвильованим!
Що скоїлось, царице? Що могло тобі
В твоїм дому замість вітання вірних слуг
Страшне спіткатися? Та ти й не криєшся —
Відраза на чолі твоїм малюється
І гордий гнів, що з дивуванням бореться.

Гелена
(не зачинивши дверей, збентежено)
Не личить переляк дочці Зевесовій,
І страх рукою знишка не торкне її.
Та жах, що народився в надрах темряви
І з правіку приймає різні постаті,
Мов полум'я з вулкана вогнедишного,
Нарине нагло — потрясе й герою дух.
Так і тепер знаменнями жахливими
Стігійці вхід у дім мені охмарили,
Що від порога рідного, жаданого
Радніша б я втекти, немов нелюбий гість.
Та ні, на світло вийшла я, і далі вже
Мене вам не прогнати, сили темнії!
Я освячу палати, і, очистившись,
Хай прийме вогнище царя з царицею.

Провідниця хору
Відкрий слугиням шановливим, владарко,
Що там тобі всередині спіткалося?

Гелена
Що бачила я там, і ви побачите,
Коли ще ніч своє потворне кодло те
Не поглинула в надра таємничії.
Та щоб ви знали, я скажу й словами вам:
Гадаючи про свій святий обов'язок,
Вступила я в хором царський, у присінок —
Дивуюся пустельності й мовчазності;
Не чує вухо походу поспішного,
Не бачить око порання поквапного,
Нема ніде ні служниці, ні ключниці,
Щоб привітала приязно прибулицю.
Іду я далі, підійшла до вогнища,
Аж бачу, коло приску недотлілого
Сидить так ніби жінка, щось, закутавшись, —
Велика, спить — не спить, а мов задумалась.
Недбалу владно я до праці збуджую,
Гадаю, що то ключниця, поставлена
Тут мужем, щоб усьому дому лад вести;
Вона ж сидить, закутавшись, недвигою.
Я погрожаю — руку підвела вона,
Немов мені тікати геть наказує.
Розгнівано від неї одвернулась я,
На сходи йду, що із покою спального
Ведуть до скарбосховища багатого;
Але ж яга з долівки тут зірвалася,
Мені дорогу грізно заступаючи, —
Худа, висока, з дико хмурим поглядом,
Що душу й зір жахає неоміряно.
Та річ моя тут марна, бо словами я
Не вималюю постаті потворної.
Дивіться, йде! І світла не злякалася!
Та наша влада тут, допоки верне цар.
Красоприхильник Феб те ночі твориво
Здоліє геть прогнати чи приборкати.

Форкіада виступає на порозі між одвірками.[93]
Хор
Всього зазнала я, хоч і юні
Кучері в'ються в мене круг чола;
Жахів немало бачила навіч —
Бою злигодні, Трої пожар,
Згуби ніч.

Чула я гамір з'юрмлених воїв,
Чула безсмертних грізне гукання,
Чула мідяний Розбрату голос,
Що серед поля гучно лунав,
В мури бив.

Ох, ті мури стояли ще,
А вже полум'я ринуло,
Дім за домом руйнуючи,
Звідусіль налягаючи, —
Потрясло, мов ураган,
Місто, загорнене в морок.
Біжучи крізь вогонь і дим,
Я вбачала крізь заграву
Велетенськії постаті
Олімпійців розгніваних;
Грізно, грізно йшли вони
В палахкотінні жахному.

Я не знаю — бачила
Все те справді я чи мій дух,
Жахом оплутаний, марив лиш.
Тільки знаю, що бачу
Перед собою нині щось
Несказанно жахливе;
Навіть могла б торкнутися
До страхіття руками я —
Та побоююсь лиха.

Котра, скажи, ти
З Форкіса дочок?
Бо добре бачу вже —
Ти з його роду.
Мабуть, одна з Грай хмуровидих,
Що вживають по черзі вдвох
Одне око й один зуб —
Жаховиті почвари!

Як же ти сміла
Поруч з красою
На очі Фебові,
Маро, з'явитись?
Ну що ж, виходь, виходь, як хочеш,
Все ж на огиду не гляне він;
Бо його священний зір
Зроду тіні не бачив.
Нас же, смертних, примушує
Доля зла, невблаганная
Муку тяжкую зносити —
Гірко на мерзощі, всіми зневажені,
Красолюбцям дивитися.

Ти, що стріла зухвало нас,
Слухай гану й прокльонів град,
Слухай лайку й погрози грім
З уст проклинаючих гордих
щасливців тих,
Що боги сотворили їх!

Форкіада
Старе це слово, та довічна правда в нім,
Що стид з красою не живуть у приязні,
Не ходять поруч стежкою житейською:
Одне із одним ворогують глибоко,
І де вони удвох собі зустрінуться,
То спинами навзаєм обертаються
І різно кроком поспішним розходяться,
Стид — з тугою, краса — з пихою гордою,
Поки обох не вкриє Орку темрява
Або дочасно старощі не зборкають.
І ви, нахаби, з чужини приплентачі,
Сюди, мов журавлі оті, наринули,
Що з хриплим і пронизливим курлюканням
Над головами пролітають хмарою,
Аж треба вгору глянуть подорожньому, —
І знов вони своїм шляхом потягнуться,
А він — своїм; і з вами так же станеться…
Хто ж ви такі, що тут, в царській хоромині,
Буяєте менадами сп'янілими?
Хто ж ви такі, що на поштиву ключницю,
Мов собачня на місяця, розгавкались?
Гадаєте, не знаю, що за цяці ви?
В воєнний час і зроджені, і зрощені,
Лакомствами розпущені й розбещені,
І вояків, і громадян спокусниці!
Поглянуть — чисто сарана ненаситна,
Що ниви нам родючі поспіль нівечить,
Чужих трудів ледачії розхвійниці,
Добробуту ганебнії нищительки,
Товар обмінний, капосні запроданки!

Гелена
Хто лає слуг у паниній присутності —
Привласнює собі права господарки,
Бо їй одній хвалить годиться хвальнеє,
І їй одній карати за переступи.
А я своєю челяддю вдоволена;
Вони мені служили щиро й віддано,
І в Трої ще — і в цілій, і в зруйнованій, —
І в злигоднях непевних мореплавання,
Де часто й густо всяк за себе дбає лиш.
І тут од них добра я сподіваюся;
Не в тім річ, хто слуга, а в тім, як служить він.
Тож замовчи і більше не визвірюйся;
Коли ти досі лад вела у палаці
Замість хазяйки — честь за те й хвала тобі;
Тепер прийшла хазяйка — уступися їй,
Бо замість дяки кари ще здобудешся!

Форкіада
Так, має право челяді погрожувать
Царська жона, ясна домодержавиця,
Що довгі роки мудро в домі правила.
Тепер, коли сюди ти, знову визнана,
Вступаєш господинею й царицею, —
Прийми до рук давно забуті поводи,
Всьому добру і всім нам будь володарка.
Але благаю, захисти стару мене
Від ледащиць, що, мов гуски, ґелґочучи,
Круг тебе в'ються, гарная лебедонько!

Панталіда
Яка гидка проти краси бридота ця!

Форкіада
Який дурний цей нетям проти розуму!
Далі хоретиди виходять із хору, відмовляючи поодинці.

Перша хоретида
Напевне, ти Ереба й ночі виплодок.

Форкіада
Ти Скіллі ніби-то сестра питимая.

Друга хоретида
Увесь твій рід — потвори та страховища.

Форкіада
Іди до Орку! Там уся рідня твоя!

Третя хоретида
Та й ті, що там живуть, молодші всі, як ти.

Форкіада
Іди підсуньсь до древнього Тірезія!

Четверта хоретида
Тобі за внучку мамка Оріонова.

Форкіада
Тебе кормили Гарпії з помийниці.

П'ята хоретида
А ти вже, худорба, чим ти годуєшся?

Форкіада
Та вже ж не кров'ю, що до неї ласа ти!

Шоста хоретида
Сама трупиця, трупами ти ласуєш.

Форкіада
У тебе й зуби в пельці мов вампірячі.

Панталіда
Скажу я, хто ти, щоб тобі заціпило!

Форкіада
Скажи, хто ти, і загадка розгадана.

Гелена
Не з гнівом, а із сумом я втишаю вас —
Забороняю навісні пересвари!
Володарю немає шкідливішого
Над розбрат і незлагоду між челяддю:
Тоді його накази не вертаються
Луною виконання незабарного, —
Буяють скрізь свавільники розгукані,
І він даремно лає їх, розгублений.
Та це не все ще: сварами та чварами
Ви лиховісних викликали привидів;
Вони мене обстали, ніби в Орку я,
А не до краю рідного вернулася.
Чи це мара, чи спогади минулого?
Чи я була, чи є, чи буду жахом тим,
Руїнницею міст, маною, маревом?
Тремтять дівчата, а тобі все байдуже,
Промов, стара, слова свої розважливі!

Форкіада
Хто довгих літ всіляке щастя згадує,
За сон тому богів найвищі милості.
Ти ж, долею прещасною впосажена,
В житті стрічала лиш коханців пристрасних,
Готових на які завгодно подвиги.
Тезей тебе запраг, тебе, дитину ще,
Сам гарний, дужий, рівня Геркулесові.

Гелена
Узяв мене, десятилітню сарноньку.[94]
Сховав мене в Афідні-місті, в Аттиці.

Форкіада
Коли ж тебе звільнили Кастор з Поллуксом,
Геройства цвіт найкращий за тобою вивсь.

Гелена
Та підійшов під ласку перш, признаюся,
Патрокл одважний, побратим Ахіллові.

Форкіада
Тебе ж оддав твій батько Менелаєві,
Що був і морехід, і домолюб разом.

Гелена
Віддав йому дочку, а з нею й царство все,
І Герміона в шлюбі тім родилася.

Форкіада
А як пішов він в бій за крітську спадщину,
Прекрасний гість явивсь тобі, самітниці.

Гелена
Нащо ти згадуєш напіввдівство моє
І лихо, що мені потому скоїлось?

Форкіада
Бо в тій війні і я, критянка вільная,
У бранку обернулась, у невільницю.

Гелена
Шафаркою тебе він враз поставив тут,
Звіряючи на тебе все майно своє.

Форкіада
А ти його покинула і в Трої десь
Кохання насолодами впивалася.

Гелена
Не говори про насолоди! Безліч бо
Мені упало злигоднів на голову!

Форкіада
Ще славлять, ніби двійником являлась ти —
Тебе і в Трої, і в Єгипті бачили.

Гелена
Облиш химерні вигадки та вимисли,
Бо хто я є, уже й сама не тямлю я.

Форкіада
А ще говорять, що до тебе з Гадесу
Ахілл літав любовним перелесником,
Бо й за життя без долі був закоханий.

Гелена
Як тінь із його тінню я єдналася, —
То був лиш сон, те і слова потверджують:
Тепер уже й сама я тінню нидію.
(Омліває, падає на руки півхору).

Хор
Змовкни, змовкни,
Зловіснице, злорічнице ти!
Із пащеки однозубої,
Із гирла жахного
Тільки лихе можна почуть.

Бо та злоба, що вдає з себе добрість,
Вовче нутро під овечим руном
Більше лякають мене, як трьох —
головий той Цербер.

Ми тривожно слухаєм:
Чом? Як? Відки те взялось —
Тая лютість,
Що в потворі таїться десь?
Замість утішних, привітних, лагідних
Слів, що навіяли б нам забуття,
Ти із минулого згадуєш
Більше про нещастя,
Блиск теперішнього тим
Ти отьмарюєш разом
І в майбутнім
Світло надії криєш ясне.
Змовкни, змовкни!
Щоб душа із цариці
Геть не вилинула,
Щоб осталась надовго
В найпрекраснішім тілі,
Що понад нього в світі нема.

Гелена опритомніла і знову стає серед хору.
Форкіада
Із-за хмари, із-за тучі вийди, сонце золоте!
І сповите ти ясніло, а тепер — гори, палай!
Глянь ласкаво, як навколо розцвітає любо світ!
Хоч і звуть мене бридкою, я прекрасне визнаю.

Гелена
Хилитаючись виходжу я зі млосної імли;
І радніша б відпочити, бо вже втома всю змага,
Та годиться нам, царицям, як і людям взагалі,
Бадьоритись, не коритись несподіваній біді.

Форкіада
Нині встала перед нами ти у величі краси;
В тебе в зорі — повеління; що велиш нам? Говори!

Гелена
Що ви згаяли у сварці, надолужте нині враз!
Все зготуйте для офіри, як загадано царем!

Форкіада
Все готове вже в хоромі: триніг, чаші, гострий ніж,
Чим кропити, чим кадити — тільки жертву укажи.

Гелена
Не назвав і цар офіри.

Форкіада
Не назвав? О горе нам!

Гелена
Що за горе прочуваєш?

Форкіада
О царице! Жертва — ти!

Гелена
Я?

Форкіада
І решта.

Хор
Горе й лихо!

Форкіада
Ти поляжеш під ножем.

Гелена
Це жахливо! Чуло серце!

Форкіада
Неминучий той кінець.

Хор
Ах! А ми? Що з нами буде?

Форкіада
їй судилась гідна смерть,
Вам же всім упала доля — у піддашші на трямку,
Мов дроздам у западеньці, теліпатися рядком.

Гелена і хор стоять, уражені й перелякані, своєрідною мальовничою групою.
Привиддя! Так усі й поціпли злякано,
Тремтять за те життя, що вже немає в них…
Отак і люди — ті ж нікчемні привиди,
Не люблять з сонця світом розлучатися,
Та від кінця — ні випросу, ні визволу,
І всі те знають, хоч бодай не знать його!
Так, ви пропащі! Нум, пора заходитись!

(Плеще в долоні).
Де не взялись у дверях замасковані карлики, що жваво виконують усі загади.
Сюди, до мене, карлики кружалисті!
Підкочуйтесь! Тут досхочу нашкодите.
Ось місце вівтарю золоторогому;
На срібний пруг кладіть ножа блискучого,
Глеки поналивайте вщерть водою ви,
Щоб плями крові чорної було чим змить;
Долівку застеліть розкішним килимом,
Щоб жертві стать по-царському навколішки,
Нехай тоді її, обезголовлену,
Почесно, як годиться, поховаємо.

Панталіда
Стоїть цариця осторонь, задумавшись,
Дівчата в'януть, мов трава підкошена…
Між них найстарша я, і мій обов'язок —
З тобою, щонайстарша, перемовитись.
Досвідчена ти, мудра й мов зичлива нам,
Хоч та безмізка челядь і сварилася.
Скажи, як можна лихові зарадити?

Форкіада
Це легка річ; залежить од цариці лиш
Себе спасти і вас зарятувати всіх,
Тут треба тільки швидкості й рішучості.

Хор
Найчесніша поміж Парок, наймудріша між Сівілл,
Не вживай ти злотних ножиць, провісти нам довгий вік!
Бо мов чує вже гойдання, неприємне колихання
Наше тіло, що воліло б колихатись у таночку
Чи в обіймах любо мліть.

Гелена
їх страх бере; мені ж не страшно — боляче;
Даси рятунку, то прийму з подякою;
Бо мудрому, обачному стає не раз
Можливим неможливе.