Слідопит - Купер Джеймс Фенімор
Справа в тому, що Мейбл і батько вже дали свою згоду, і тепер навіть весь п'ятдесят п'ятий полк не в силі перешкодити цьому! От тільки жаль, що батько навряд чи доживе до того, чого він так давно усім серцем бажав!
— Зате, помираючи, він буде втішений тим, що його бажання здійснилося. О, ви навіть собі не уявляєте, Слідопите, яка то відрада для людини при смерті, коли вона певна, що найрідніші їй люди не зостануться напризволяще. Всі місіс М'юр казали мені це, помираючи.
— Можна не сумніватися, квартирмейстере, що всі ваші дружини помирали з утіхою.
— Як вам не сором, друже мій... Ніколи не гадав, що ви такий жартівник. Ну, та годі-бо, жарти не повинні ставати на заваді добрим стосункам поміж друзями. Але хоча мені не пощастило взяти Мейбл, я все одно поважатиму її, а при кожній слушній нагоді і в кожному товаристві хвалитиму її і вас теж. Але, Слідопите, ви повинні зрозуміти, що бідоласі, який втратив таку наречену, прецінь потрібна хоч яка-небудь розрада.
— Авжеж, авжеж, квартирмейстере,— відповів простодушний провідник. — По собі знаю, як тяжко було б пережити втрату Мейбл. Воно й вам, мабуть, нелегко буде бачити нас одруженими, але сержантова смерть, напевне, змусить нас трохи відкласти
весілля, отож у вас вистачить часу, щоб перенести все це й змиритися з усім.
— Я перенесу це потрясіння; так, так, я перенесу це потрясіння, хоча б навіть порва-4 лися всі струни мого серця. Але ви могли б полегшити мені це, друже, переклавши на мене якусь роботу. Ви самі, певне, відчуваєте, що в цій експедиції все якось не так... Скажімо, я, маючи офіцерський чин, тут тільки волонтер, можна б сказати,— вештаюся без діла, тоді як не офіцер командує експедицією. Я з деяких міркувань спочатку терпів це, хоча в мені вся кров нуртувала від бажання взяти на себе командування, коли ви вступили'в бій за честь батьківщини і права його величності...
— Квартирмейстере,— не дав йому докінчити провідник,— ви так швидко потрапили до рук ворога, що ваше сумління щодо цього може бути цілком спокійне, і я радив би вам краще взагалі помовчувати на цю тему.
— Ви прецінь вгадали мою думку, Слідопите! Таки краще нікому про це не згадувати. Сержант Дангем, як кажуть французи, hors de combat...
— Як, як? — не зрозумів провідник,
— Ну, сержант більш не може командувати, а ставити на чолі такого переможного загону якогось капрала навряд чи годиться, бо, як то кажуть, квітки, що розкішно цвітуть на вгороді, гинуть у вересовім степу; і я оце подумав, що пора вже мені, як офіцерові, що має чин поручника, пред'явити свої права на командування операцією. Щодо солдатів, то я не думаю, щоб хтось із них посмів мені в цьому заперечувати; ну, а ви, мій дорогий друже, маючи зараз таку славу, маючи вже Мейбл і свідомість виконаного обов'язку,— а це', безумовно, дорожче за все,— ви, сподіваюся, скорше будете моїм союзником, ніж супротивником.
—11 Щодо права командувати солдатами п'ятдесят п'ятого полку, поручнику, то ви, як мені здається, маєте па нього законні підстави, хоча, оскільки ви були військовополоненим, дехто з вояків, можливо, й неохоче погодиться з тим, щоб ними командував той, хто їм завдячує своїм звільненням з полону. А втім, я гадаю, що ніхто тут не наважиться відверто виступити проти ваших бажань.
— От і чудово, Слідопите! А коли я складатиму рапорта про нашу блискучу вилазку й потоплення французьких кораблів, про захист блокгауза і взагалі про всю операцію, включаючи й капітуляцію ворога, можете не сумніватися, що я не забуду окремо написати про ваші заслуги і вашу роль у всій цій експедиції.
— Ет, що там казати про мою роль та мої заслуги, квартирмейстере! Ланді й так добре знає, на що я здатний і в лісі, і в форту, а генералові це відомо іще ліпше. Тож за мене ви не бійтеся, квартирмейстере. Опишіть краще все, як було, за себе й не за-
будьте тільки справедливо оцінити заслуги батька Мейбл, який усе-таки й досі наш командир.
М'юр висловив своє глибоке вдоволення з того, що все так щасливо владналося, і в свою чергу пообіцяв відзначити в рапорті кожного по заслузі, після чого обидва попрямували до решти людей, що сиділи коло багаття. Тут квартирмейстер уперше відтоді, як вони прибули в Освего, проявив владу, яка і справді, можна вважати, належала йому, як офіцерові. Відвівши вбік єдиного серед живих капрала, М'юр владним тоном заявив цьому служаці, що відтепер, мовляв, він входить у свої права, які дає йому чин королівського офіцера, і сказав, щоб той довів це до відома своїх підлеглих. Зміна "династії" відбулася без звичних у таких випадках проявів непокори, тому що всі визнали за поручником право зайняти місце командира, і ніхто не думав ставити під сумнів його розпорядження. З причин, найкраще відомих тільки майорові Ланді та квартирмейстерові, з самого початку була зовсім інша домовленість відносно прав поручника, але тепер, уже тільки з йому одному відомих причин, поручник вважав за краще для себе зайняти належне йому місце.
Рядовим солдатам це видалося цілком слушним, хоча одного того лиха, що спіткало сержанта Дангема, уже було б більш ніж достатньо, щоб пояснити цю причину, коли б у тому виникла необхідність.
Весь цей час капітан Сангліє сидів і наминав свій сніданок, демонструючи безтурботність філософа, холоднокровність ветерана, винахідливість і спритність француза та ненажерливість страуса. Ця особа перебувала в колонії вже тридцять років, виїхавши із Франції приблизно в такому ж чині, який тепер мав М'юр у п'ятдесят п'ятому полку. Його могутня статура, жорстоке і черстве серце, спритність у стосунках з індіянами, а також відчайдушна хоробрість,— все це з" самого початку привернуло до себе увагу французького головнокомандувача, який знайшов у Сангліє саме ту надійну людину, котрій мЬжна було доручити керувати військовими діями союзних племен. На цій посаді він вислужився до чину капітана і водночас засвоїв багато звичаїв та поглядів своїх підручних, пристосовуючись до них із легкістю, властивою, як вважається у цій частині світу, тільки його землякам. Він не раз очолював грабіжницькі походи ірокезів, проте кожного разу його про-водирство призводило до несумісних' наслідків — з одного боку він ніби намагався пом'якшити лиха, яких завдали населенню такі напади, з другого — помножував їх завдяки ширшому світоглядові та наявним у нього засобам цивілізації. Іншими словами, Сангліє розробляв плани кампаній, котрі своїм значенням та наслідками далеко перевершували звичну політику індіян, а потім намагався применшити зло, яке він сам же заподіював. Коротко кажучи, це був шукач пригод, який завдяки збігові обставин опинився в такому становищі, в якому грубість і безсердечність людців його гатунку можуть дійсно проявитись і для добра, і для зла. Він був не з тих, що пропустять слушну нагоду через якусь там зайву делікатність чи стануть зловживати терпінням фортуни, викликаючи її невдоволення безглуздою жорстокістю. Оскільки його ім'я було незмінно пов'язане з багатьма бузувірствами, вчиненими його загонами, то в сусідніх з Канадою штатах він переважно мав славу негідника, що впивається кров'ю і знаходить найбільшу втіху в муках беззахисних і невинних людей. Вже саме ім'я, власне, прізвисько Сангліє, тобто "Вепр" по-французькому, яке він сам собі вибрав, або Крем'яне Серце, як його звичайно називали по всьому кордоні, наганяло не менший жах па жінок та дітей усього краю, ніж згодом імена Батлера й Бранд-та К
1 Батлер і Брандт — ватажки розбійників, що наводили жах на населення Північної Америки під час війни за незалежність від Англії (1775—1783).
Зустріч Слідопита й Сангліє дечим нагадувала історичне побачення Веллінгтона з Блюхером , яке відбулося значно пізніше і про яке так багато й у всіх деталях довгий час писалося. Ця ж зустріч проходила біля.
багаття, причому, зійшовшись, обидва представники ворожих сторін перше з добру хвилину мовчки пильно роздивлялися один на одного. Кожен з них відчував, що має перед собою грізного ворога, і кожен разом з тим усвідомлював, що треба поставитися до свого супротивника з терпимістю, якої заслуговує воїн, незважаючи на те, що між ними не було майже нічого спільного ні в характері, пі в нахилах. Один з них служив заради грошей та чинів, а другий — тільки тому, що любив цей дикий край, з яким було пов'язане все його життя, і тому, що його несхибна рука й великий досвід були потрібні батьківщині. Бажання доскочити вищого становища в суспільстві ніколи не турбувало спокій Слідопита; не знав він ніколи й честолюбних помислів, принаймні до зустрічі з Мейбл. Відтоді й справді невпевненість у собі, шаноба до дівчини й бажання дати їй вище суспільне становище, ніж те, яке він сам займав, завдавали йому чимало болю, але щирість і відвертість натури швидко допомогли йому повернути спокій, і невдовзі вій розміркував, що та жінка, яка погодиться стати його дружиною, не побоїться ділити з ним і його долю, хоч якою б скромною вона була. Він поважав Сангліє за відвагу і, виходячи зі свого життєвого досвіду, мав досить глузду, щоб вірити тільки половині тих жахів, які приписувалися французові, тому що, як і завжди й у всьому, такі чутки поширюють найобмеже-піші боягузи, котрі самі гаразд нічого незнають. Слідопит, одначе, не схвалював його егоїзму, його холоднокровного розрахунку і чи не найбільше — того, що він забув "покликання білих" і засвоїв риси, притаманна червоношкірим. Зі свого боку, і Слідопит був загадкою для капітана Сангліє. Він багато чув про безкорисливість, справедливість і чесність провідника і ніяк не міг збагнути мотивів, якими той керувався, і це кілька разів приводило його до грубих прорахунків, зроблених з тої простої причини, з якої відвертий і балакучий дипломат приховує свої таємниці краще, ніж мовчазний та лукавий.
Після того як обидва герої отак обмацали один одного очима, мсьє Сангліє перший віддав честь: грубість прикордонного життя ще не остаточно витравила в ньому добрі манери, які він засвоїв ще в юнацтві, як і не стерла з його обличчя виразу поштивості, котра, здається, є невід'ємною рисою кожного француза.
— Мсьє Слідопит,— досить рішучим тоном, хоча й з дружньою посмішкою, почав француз,— un militaire поважає le courage et la loyauté .
