Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі
Лейтенант показав їм наказ і зайшов зі своєю командою всередину зоопарку.
Директор зоопарку підтвердив, що отримав від військових розпорядження в крайньому випадку "ліквідувати" хижаків за допомогою отрути, але, мовляв, її так і не дістав. Од такої звістки лейтенант розгубився. Загалом він служив при штабі бухгалтером і практично ніколи не командував людьми, поки до цього його не змусили надзвичайні обставини. Лейтенант уже кілька років не тримав у руках пістолета й коли поспішно витягнув його з шухляди свого стола, то сумнівався в його справності.
— З бюрократами завжди так буває, пане лейтенант, — з жалем сказав директор-китаєць. — Потрібного ніколи немає.
Щоб з'ясувати цю справу, викликали головного ветеринара, і він пояснив, що останнім часом через недостатнє постачання в зоопарку лишилося так мало отрути, що, може, не вистачить навіть на одного коня. Ветеринару було під сорок. Високий, з правильними рисами обличчя, на правій щоці — темно-синя родимка, завбільшки з долоню немовляти. "Напевне, вона в нього від народження", — подумав лейтенант і з директорського кабінету зателефонував у штаб, щоб отримати від начальства нову вказівку. Однак після того, як кілька днів тому радянські війська перейшли кордон, командування Квантунської армії запанікувало: багато старших офіцерів утекло хтозна-куди, а решта офіцерів палили у внутрішньому дворі штабу купи важливих документів або командували загонами, що копали протитанкові рови на околиці міста. Майор, який вручив йому наказ, десь пропав, і де роздобути потрібну отруту, лейтенант не здогадувався. Власне, яке управління Квантунської армії розпоряджається отрутою? Лейтенанта посилали по телефону від одного штабного офіцера до іншого, аж поки, нарешті, полковник медичної служби, що взяв слухавку, вибухнув криком: "От дурень! Уся країна на краю прірви, а ви завели розмову про якийсь там зоопарк! Звідки мені знати про вашу отруту?"
"А мені звідки?" — подумав лейтенант і, розчаровано поклавши слухавку, махнув рукою на пошуки отрути. Вибирати можна було одне з двох: не вбивати звірів і забиратися геть звідси або розстріляти їх з гвинтівок. Строго кажучи, обидва випадки означали порушення наказу, однак лейтенант, урешті-решт, вибрав варіант з розстрілом. Можливо, потім йому вліплять догану за марну витрату боєприпасів, але принаймні завдання "ліквідувати" хижаків він виконає. А якщо ж звірів не знищити, то за невиконання наказу можна й під трибунал потрапити. Лейтенант, правда, сумнівався, що в такий непевний час трибунали взагалі існують, але наказ є наказ. Поки існує армія, накази треба виконувати.
"Якби була змога, я взагалі не вбивав би звірів", — казав сам собі лейтенант. Він справді так думав, хоча в зоопарку тваринам уже бракувало корму, а далі становище може ще погіршитися — у всякому разі, напевне не поліпшиться. Та й для самих тварин смерть від кулі може виявитися легшою, ніж від голоду. Крім того, якщо під час жорстоких боїв або повітряних нальотів вони вирвуться в місто, то це, безперечно, обернеться страшною трагедією.
Директор передав лейтенанту список тварин, що підлягали "ліквідації в критичний момент", а також схему зоопарку. До команди, призначеної для розстрілу тварин, залучили ветеринара з родимкою на щоці і двох робітників-китайців. Лейтенант зиркнув на отриманий список — на щастя, кількість тварин, що підлягали знищенню, виявилася меншою, ніж він сподівався. Натомість в ньому опинилися два індійських слони. "Слони? — і лейтенант скривився. — От тобі й на! Як же можна вбивати слонів?"
"Ліквідація" почалася з тигрів, оскільки вони виявилися на маршруті команди першими. У всякому разі, слонам випала остання черга. Табличка з поясненням на клітці свідчила, що тигрів виловили на території Маньчжурії, у горах Великого Хінґану. Тигрів було двоє, а тому лейтенант вирішив розділити команду на дві групи — по чотири солдати на кожного звіра і наказав цілитися в саме серце, хоча й сам точно не знав, де воно в тигрів. Як тільки восьмеро солдатів, одночасно відтягнувши назад затвори своїх гвинтівок, дослали патрони в патронник, від їхнього сухого клацання вмить усе навколо змінилося. Тигри стрепенулись і, вирячивши очі на солдатів, погрозливо заричали за ґратами. На всякий випадок лейтенант також добув із кобури свій автоматичний пістолет і спустив запобіжник. Щоб заспокоїтися, злегка відкашлявся. "Нічого особливого в цьому немає, — переконував він себе. — Усі таке роблять щодня".
Солдати вклякли на одне коліно, добре прицілились і за наказом лейтенанта натиснули на гашетки. Віддача настільки сильно вдарила їм у плече, що за одну мить їхні голови спорожніли. Гуркіт одночасних пострілів пронісся по безлюдному зоопарку — перелетів луною від однієї будівлі до іншої, від стіни до стіни, крізь гай і над водою, котячись немов далекий зловісний грім, що краяв серце кожному, хто його чув. Усі звірі затамували подих. Навіть цикади вщухли. Коли луна розтанула, навколо все затихло. Тигри підстрибнули, ніби від удару невидимого велетенського дрюка, і з шумом повалилися на підлогу. Вони забились в агонії, захекали, а з їхнього горла ринула кров. За першим залпом убити тигрів солдатам не вдалося. Тигри металися по клітці, а тому заважали солдатам прицілитися. Монотонним механічним голосом лейтенант наказав знову приготуватися до стрільби. Солдати опам'ятались, швидко відтягли назад затвори, викидаючи гільзи, і ще раз навели гвинтівки на ціль.
Лейтенант наказав одному з підлеглих зайти у клітку й перевірити, чи тигри мертві. Вони лежали, не ворушачись, із заплющеними очима й вишкіреними зубами. Але треба було переконатися, що їм справді настав кінець. Ветеринар відімкнув клітку, а молодий солдат, якому щойно сповнилося двадцять, виставивши вперед багнет на гвинтівці, боязко ступив туди. Він мав чудернацький вигляд, але ніхто з нього не сміявся. Він легенько штурхнув тигра в бік каблуком солдатського черевика. Тигр не ворухнувся. Солдат ще раз копнув у те саме місце, трохи сильніше. Тигр був мертвий. Інший звір (це була тигриця) також не ворушився. Молодий солдат зроду ніколи не бував у зоопарку і тигрів бачив уперше в житті. Тому-то не міг повірити, що от щойно вони вбили справжніх тигрів. Думав тільки про одне: його притягли в незнайоме місце й наказали робити таке, що його не стосується. Стоячи в морі чорної крові, він як зачарований поглядав на трупи звірів. Вони, мертві, здавалися набагато більшими від живих. "Чого це так?" — здивувався він.
Бетонна підлога клітки просякла особливим запахом сечі великої кішки, що бив у ніс і змішувався з теплуватим запахом крові. Із прострелених тіл усе ще дзюркотіла кров й утворювала під ногами солдата липку чорну калюжу. Гвинтівка в його руках, здавалось, раптом обважніла й охолола. Йому хотілося її кинути, нахилитись і виблювати геть-чисто все, що містилося в шлунку. Тоді, напевне, полегшало б. Ні, блювати він не міг. Якби так зробив, то командир потім так побив би його, що він сам себе не впізнав би. (Ясна річ, солдат не знав, що через сімнадцять місяців на шахті під Іркутськом радянський наглядач розчерепить йому голову лопатою.) Він витер піт з чола зворотним боком зап'ястя. Каска здавалася йому страшно важкою. Цикади, ніби нарешті прийшовши до тями, знову засюрчали одна за одною. Невдовзі до них домішався пташиний крик. Птах кричав якось дивно, по-особливому, ніби накручував пружину: крі-і-і-і… крі-і-і-і… Дванадцятирічним хлопчиком солдат разом з батьками переїхав з гірського села на Хоккайдо в Китай і допомагав їм обробляти землю в селі японських колоністів поблизу Бейану, поки рік тому його не забрали до війська. Тож він знав у Маньчжурії всіх птахів, а от цього, як не дивно, ні разу не чув. Може, це подає голос у клітці якийсь заморський птах? Та ні, крик, здавалось, линув з найближчого дерева. Солдат обернувся і, примруживши очі, подивився в той бік, але нічого не розгледів. Лише великий густолистий в'яз кидав на землю свою прохолодну, чітко окреслену тінь.
Солдат позирнув на лейтенанта, ніби очікуючи розпоряджень. Той кивнув — мовляв, виходь з клітки — й знову розгорнув схему зоопарку. З тиграми якось упоралися. Тепер черга леопардів, потім, напевне, вовків. А також ведмедів. "І нарешті слонів", — подумав лейтенант. І, зваживши на страшну спеку, дозволив солдатам перепочити й випити води. Усі ковтнули води з баклаг, а тоді, закинувши на плече гвинтівки, колоною мовчки попрямували до кліток з леопардами. Десь на дереві невідомий птах настирливо накручував пружину. Гімнастерки з короткими рукавами почорніли від поту на грудях і спині. Солдати йшли в повному обладунку, і металічний брязкіт розносився луною по безлюдному зоопарку. Мавпи, учепившись у залізні прути кліток, зчинили страшний ґвалт, ніби щось передчували й відчайдушно попереджували всіх тварин у зоопарку про небезпеку, а ті, кожне по-своєму, їх наслідували. Вовки протяжно завивали, птахи несамовито лопотіли крильми, а якийсь великий звір погрозливо кидався на ґрати. На небі зненацька, мовби щось згадавши, з'явилася хмара, схожа формою на кулак, і на короткий час заслонила сонце. Того серпневого дня всі — і люди, й тварини — думали про смерть. Сьогодні люди вбивали звірів, а завтра радянські солдати, можливо, убиватимуть їх.
Ми завжди розмовляли в тому самому ресторані, сидячи навпроти одне одного за тим самим столиком. Рахунок завжди оплачувала вона. Задній зал ресторану перегородки ділили на окремі кабіни, і відвідувачі за одним столиком не чули, про що говорять сусіди за іншим. Столики надавалися відвідувачам на цілий вечір, і ми могли спокійно й безперешкодно розмовляти аж до самого закриття ресторану. Офіціанти також уважали за потрібне триматися подалі й підходили до нас лише тоді, коли приносили нову страву. Щоразу вона замовляла пляшку бургундського, одного й того ж року, й завжди половину залишала недопитою.
— Птах накручував пружину? — спитав я, підвівши голову.
— Птах накручував пружину? — повторила за мною Мускат. — Не розумію, що ви кажете.
— А хіба ви щойно не розповідали про птаха, який накручував пружину?
Вона спокійно похитала головою.
— Не пам'ятаю. Здається, про птахів мова не йшла.
Я вирішив махнути рукою.
