Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

Я довше вибирав би гумку в крамниці канцтоварів. При цьому я не міг не визнати, що в неї чудовий смак. Сорочки й краватки, вибрані майже навмання, за кольором і візерунком підходили одне одному якнайкраще — так, наче їх довго й ретельно добирали, — а їх поєднання не здавалося банальним.

Потім вона повела мене до крамниці взуття, де купила під костюми дві пари туфель. І це майже не забрало часу. І тут вона розплатилася кредитною карткою і розпорядилася відвезти покупки мені. Я подумав, що, можливо, не варто було замовляти доставку двох пар взуття, але, видно, вона завжди так робила: швидко вибирала товар, розплачувалася кредиткою і просила доставити додому.

Після цього ми пішли купувати годинник. Там повторилося те саме. Вона придбала першокласний модний годинник із ремінцем з крокодилячої шкіри, що добре підходив до моїх костюмів. І це також майже не забрало часу. Годинник коштував тисяч п'ятдесят-шістдесят. Досі я носив дешевий, з пластмаси, годинник, але, мабуть, він їй дуже не подобався. Звісно, доставити годинник додому вона не просила. Його запакували, а вона мовчки тільки передала коробочку мені.

Далі — відвідини салону краси для чоловіків. Приміщення, схожого на танцювальний клас, з просторою блискучою дерев'яною підлогою та великими дзеркалами на всіх стінах. Перукарі з ножицями і щітками для волосся, наче ляльководи, метушилися навколо п'ятнадцяти крісел. Тут і там стояли горщики з декоративними рослинами, із чорних динаміків "Боуз" лилася тиха музика — Кіт Джаррет вигравав на піаніно одне зі своїх досить хитромудрих соло. Мене відразу провели до одного крісла — напевне, ще перед приходом сюди жінка десь зробила попереднє замовлення. Сухорлявому майстру — видно, знайомому — вона докладно виклала свої побажання. Перукар узявся виконувати її інструкцію, поглядаючи на мене в дзеркало так, ніби бачив перед собою повну миску варених стебел селери, які мав з'їсти. Обличчям він скидався на молодого Солженіцина.

— Повернуся, коли закінчите, — сказала йому жінка й швидко вийшла надвір.

Перукар стриг майже мовчки. Коли мив мені голову, казав: "Сюди, будь ласка", — а як струшував обстрижене волосся: "Вибачте". Він раз у раз кудись відходив, і тоді я мацав пляму на правій щоці. У дзеркалах, що висіли на стінах, відбивалися постаті багатьох клієнтів. Серед них я бачив себе з яскраво-синьою плямою, яка вже не здавалася мені огидною і нечистою. Я мусив сприймати її як частину себе самого. Час від часу я відчував на ній, на її відображенні в дзеркалі чужий погляд, однак не розумів, хто дивиться, бо в дзеркалах мигтіло надто багато фігур. Я тільки ловив на собі чужі погляди.

Стрижка закінчилася через півгодини. Моє волосся, що поступово виросло після того, як я звільнився з роботи, знову стало коротким. Я пересів на одне із крісел під стіною і, слухаючи музику, перегортав якийсь журнал, поки не вернулася жінка. Здається, моя нова зачіска її загалом задовольняла. Добувши з гаманця десятитисячну купюру, вона розплатилась, і ми вийшли надвір. Тут вона зупинилася й оглянула мене з ніг до голови — так, як я це зробив з моїм котом, — ніби хотіла перевірити, чи чогось не забула. Та, видно, нічого такого не виявила. Зиркнула на свій золотий годинник і зітхнула. Була майже сьома.

— Повечеряємо? — запитала жінка. — Ви не проти?

На сніданок я з'їв тост, а вдень — пампушку. І більш нічого.

— Та начебто ні.

Вона повела мене в найближчий італійський ресторанчик. Видно, і там її знали, бо, не кажучи ні слова, провели за тихий столик у глибині залу. Коли ми посідали одне навпроти одного, жінка попросила мене вийняти з кишень штанів усе, що там містилося. Я мовчки послухався. Здавалось, ніби реальність відстала від мене й блукала десь недалеко. "Якби хоч вона змогла мене відшукати", — подумав я. У кишенях не знайшлося нічого особливого. Я виклав на стіл ключі, носовичок, гаманець. Вона якийсь час дивилася на них без жодної цікавості, потім узяла в руки гаманець і заглянула всередину. Там було п'ять з половиною тисяч єн, а також телефонна картка, банківська картка, перепустка в муніципальний басейн. І більш нічого. Нічого такого, що змушувало б нюхати, вимірювати, трусити, занурювати у воду або проглядати на світлі. З незмінним виразом обличчя вона повернула мені всі ці речі.

— Підіть, будь ласка, завтра до міста й купіть собі дюжину носовичків, новий гаманець і футлярчик для ключів, — сказала вона. — На свій вибір. До речі, коли востаннє ви купували спідню білизну?

Я задумався, але ніяк не міг пригадати.

— Точно не пам'ятаю, але, здається, досить давно. Та загалом я люблю чистоту, живу сам-один, але прати білизну не забуваю…

— І все-таки, будь ласка, купіть собі дюжину майок і трусів, — відрубала вона, ніби давала зрозуміти, що не хоче більше про все це говорити.

Я мовчки кивнув.

— Чеки віддасте мені — я оплачу. І купуйте тільки найкраще. За прання я також заплачу, а тому сорочку двічі не одягайте — віддавайте в хімчистку. Зрозуміли?

Я знову кивнув. От порадів би власник пристанційної хімчистки, якби почув цю розмову! "Але…" — подумав я, і цей простий сполучник, наче прилипнувши до віконної шибки завдяки поверхневому натягу, не розтягнувся в досить довге речення:

— Але чому ви купуєте мені одяг, платите за стрижку й хімчистку?

Жінка нічого не відповіла, а добула із сумочки пачку "Virginia Slims" і затиснула між губами одну сигарету. Невідомо звідки з'явився високий офіціант з правильними рисами обличчя і, звичним рухом руки чиркнувши сірником, що своїм приємним звуком, здавалось, збуджував апетит, підніс його до її сигарети. Після того офіціант протягнув нам меню, але жінка, навіть не глянувши на нього, сказала, що сьогоднішні головні страви нас не цікавлять.

— Принесіть мені овочевий салат, рогалик і що-небудь з білої риби. Салат приправте трошки перцем. А ще подайте мінеральної води з газом. Льоду не треба.

Меню передивлятися я лінувався, а тому замовив те саме. Уклонившись, офіціант пішов. Реальність, здавалось, усе ще не могла мене відшукати.

— Я просто запитую з цікавості, — зважився я знову сказати. — Без особливого наміру. Я не маю нічого проти того, що ви мені всього накупили, але чи варто на це стільки часу й грошей витрачати?

Як і раніше, відповіді не було.

— Мені просто цікаво, — повторив я.

Знову мовчанка. Байдужа до мого запитання, жінка зацікавлено розглядала картину олійними фарбами, що висіла на стіні. Як мені здавалося, картина зображала італійський сільський краєвид — старанно підстрижені сосни й кілька селянських домів з червонястими стінами вздовж пагорба. Доми невеликі, але привабливі на вигляд. "Цікаво, які там люди живуть? — подумав я. — Напевне, нормальні люди, в яких і життя нормальне. Загадкові жінки не купують ні сіло ні впало костюмів, туфель і годинників, їм не треба роздобувати силу-силенну грошей, щоб придбати висохлого колодязя". Я по-справжньому заздрив тим людям, що жили в такому нормальному світі. "От якби можна було зараз опинитися в цій картині! Зайти в який-небудь дім, випити вина, залізти під ковдру й, ні про що не думаючи, заснути".

Невдовзі з'явився офіціант і поставив перед нами склянки з газованою мінеральною водою. Жінка загасила сигарету в попільничці.

— А що, якби ви запитали мене про щось інше? — сказала вона.

Поки я думав над іншим запитанням, жінка пила воду.

— Юнак в офісі на Акасака — ваш син? — поцікавився я.

— Так, — відразу відповіла вона.

— Він що, німий?

Жінка кивнула.

— Він змалку не був балакучим, та коли йому ще не сповнилося й шести, раптом узагалі перестав говорити. Зовсім не подає голосу.

— А в чому причина?

Вона пропустила запитання повз вуха, а тому я вирішив запитати щось інше:

— Якщо він не говорить, то яким чином дає собі раду зі справами?

Жінка ледь-ледь насупила брови. Моє запитання вона почула, однак відповідати, здавалось, не мала охоти.

— Одяг, який він носить, ви йому вибираєте, чи не так? Як недавно мені?

— Не люблю дивитися на погано одягнених людей. Просто не зношу. Хочу, щоб принаймні люди з мого оточення мали якомога кращий зовнішній вигляд. Щоб усе в них — видно це чи ні — було гаразд.

— У такому разі, й моя дванадцятипала кишка вас турбуватиме? — спробував я пожартувати.

— А хіба у вас з нею якісь проблеми? — запитала вона цілком серйозно, пильно поглядаючи на мене. І я пошкодував, що пожартував.

— Та ні, наразі все нормально. Я просто так сказав. Для прикладу.

Жінка знову запитливо подивилася на мене. Можливо, думала про мою дванадцятипалу кишку.

— Я хочу, щоб усі мали охайний вигляд, навіть якщо за це доводиться платити. От і все. Нехай це вас не турбує. Я роблю так винятково для себе. Бо просто фізично не можу терпіти брудного одягу.

— Так само, як музикант з ідеальним слухом не переносить фальшивої гри?

— Та начебто.

— То невже ви купуєте одяг усім, хто вас оточує?

— Так. А втім, таких людей не так уже й багато. Однак усіх на світі не можна одягнути, навіть якщо вони мають неохайний вигляд.

— Усе має свої межі, — сказав я.

— Це правда, — погодилася вона.

Незабаром принесли салат, і ми взялися їсти. Приправи в ньому виявилося справді всього-на-всього кілька крапель.

— Ще якісь запитання маєте? — спитала жінка.

— Хотів би знати ваше ім'я. Це ж так зручно для спілкування.

Якийсь час вона мовчки хрумала редиску. Між її бровами утворилася глибока зморшка — здавалось, ніби вона помилково взяла в рот щось страшно гірке.

— Навіщо вам моє ім'я? Ви ж листів мені не збираєтесь писати. Узагалі імена — це дрібниця, що не має значення.

— Але ж як обійтися без нього, якщо, скажімо, треба покликати вас із-за спини?

Вона поклала виделку на тарілку й легенько витерла губи серветкою.

— Справді. А я про це зовсім забула. У такому випадку без імені таки не обійтися.

Жінка надовго задумалась, а я мовчки вминав салат.

— Виходить, що потрібне якесь ім'я, щоб покликати мене ззаду?

— Та начебто.

— І можна обійтися несправжнім?

Я кивнув.

— Ім'я, ім'я… яке найкраще підійшло б? — сказала жінка.

— Якесь просте, легке для вимови. Бажано конкретне, реальне, яке можна руками помацати й очима побачити. Таке легше запам'ятати.

— Що, наприклад?

— Наприклад, я свого кота називаю Макрель. Правда, тільки від учора.

— Макрель, — промовила вона вголос, ніби для того, щоб переконатись, як звучить це слово.