Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

Прокрадуся до кімнати раніше, ніж пролунає стук у двері. Та скільки часу для цього буде потрібно? І скільки його в мене залишилося?

Та водночас мені стало страшно: а що, як це справді здійсниться? Я злякався зустрічі з тим, що, напевне, є там, по той бік стіни.

Якийсь час я сиджу навпочіпки в темряві. Мушу дочекатися, поки серце заб'ється в нормальному ритмі, і відпустити биту з обох рук. Щоб устати й піднятися нагору металевою драбиною, потрібно ще трохи часу, ще трохи сили.

10

Напад на зоопарк (або Невміла розправа)

Мускат Акасака розповіла мені історію про тигрів, леопардів, вовків і ведмедів, яких спекотного дня 1945 року розстріляв загін солдатів. Розповідала про ті події так послідовно й чітко, що складалося враження, ніби я дивлюся документальний фільм на білосніжному екрані. В її розповіді не було ні крихти неясності, та насправді вона нічого не бачила на власні очі. Бо в той час стояла на палубі транспортного судна, що прямувало до Сасебо, й стежила за американським підводним човном.

Коли, рятуючись від духоти у трюмі, схожому на парильню, Мускат разом з багатьма іншими пасажирами вибралася на палубу й, тримаючись за поруччя, насолоджувалася легким вітерцем та споглядала спокійну, без жодної хвильки, морську гладінь, раптом, без усякого попередження, цілком несподівано, як уві сні, виринув підводний човен. Спочатку над водою показалася антена, радар, перископ, потім морську поверхню збурила бойова рубка, а незабаром під проміння літнього сонця виставив свої голі боки весь мокрий металевий корпус. І хоча за своєю формою ця громада могла бути лише підводним човном, вона здавалася якимсь символічним знаком. Або якоюсь незбагненною алегорією.

Якийсь час, ніби приглядаючись до здобичі, підводний човен ішов паралельним курсом із транспортним судном. Невдовзі відчинився люк і на палубу човна один за одним, не кваплячись, майже мляво, почав вибиратися екіпаж. З палуби бойової рубки офіцери спостерігали за транспортним судном, користуючись великими біноклями, скельця яких іноді виблискували на сонці. Судно було повністю завантажене цивільними людьми — переважно жінками й дітьми, родинами японських урядовців, що працювали в Маньчжоу-Го, і високого начальства Південно-Китайської залізниці. Вони хотіли повернутися на батьківщину, щоб урятуватися від хаосу, що несла із собою воєнна поразка Японії. Ці люди покірно погодилися на ризик стати жертвою нападу американських підводних човнів, аби не зазнати всіляких жахів, перебуваючи в Китаї. Вважали, що так буде краще — принаймні поки такий підводний човен не виник перед їхніми очима.

Командир підводного човна пересвідчився, що на транспортному судні немає озброєння, а поблизу — конвою. Їм уже не було чого боятися. Крім того, американці мали тепер повну перевагу в повітрі. Окінава вже впала, і на японській території майже не лишилося винищувачів, здатних піднятися в небо. Їм не треба було спішити — час працював на них. Молодший офіцер віддав короткий наказ, і три матроси, навівши палубну гармату на транспортне судно, взялися готувати її до бою. Ще двоє відчинили люк на задній палубі й виносили звідти важкі снаряди. Інша група матросів звичними рухами подавала боєприпаси до кулемета, розміщеного на підвищенні коло рубки. Голови всіх матросів, що готувалися до бою, вкривали каски, але дехто з них залишався голим до пояса, а майже половина команди була в шортах. Уважно придивившись, Мускат побачила на руках американців яскраве татуювання. Вона взагалі багато чого помічала, якщо напружувала зір.

Хоча підводний човен мав на своєму озброєнні всього-на-всього гармату й кулемет, однак їх з надлишком вистачило б, щоб пустити на дно старезний суховантаж, переобладнаний на транспортне судно. Обмежена кількість торпед, розміщених на підводному човні, призначалася тільки на випадок зустрічі з бойовими кораблями супротивника, якщо вони в Японії ще залишилися. Таке було залізне правило.

Міцно тримаючись палубного поруччя, Мускат спостерігала, як чорний гарматний ствол повертається в її бік. Його, ще недавно мокрого, умить висушило літнє сонце. Таких величезних гармат вона досі ще не бачила. У Сіньцзіні їй кілька разів траплялися, але за своїми розмірами вони не витримували порівняння з гарматою на підводному човні. З нього подали транспортному судну світловий сигнал: "Негайно зупинитися! Відкриваємо вогонь! Пересадити пасажирів на рятувальні шлюпки!" (Звичайно, Мускат не могла зрозуміти сигналів, але ці накази чітко закарбувалися в її пам'яті.) На транспортному судні, нашвидкуруч переробленому із старомодного суховантажу в розпал воєнного лихоліття, рятівних засобів не вистачало. На понад п'ятсот пасажирів разом з членами команди припадало дві маленькі шлюпки. Майже не було також рятівних жилетів і навіть рятівних кругів.

Стискаючи руками поруччя, Мускат, як зачарована, прикипіла очима до обтічного корпусу підводного човна, що виблискував на сонці, наче щойно збудований, без жодної плямочки іржі. Вона дивилася на номер, намальований білою фарбою на рубці, на обертову антену радара зверху, на офіцера в темних окулярах з волоссям пісочного кольору. "Цей підводний човен виринув з морської глибини, щоб нас усіх убити, — думала Мускат. — Та в цьому немає нічого особливо дивного. Війна до цього непричетна, таке може статися з будь-ким де завгодно. Люди звалюють усю вину на війну. Та це неправда. Війна — це лише одна з багатьох речей, які відбуваються у світі".

Поглядаючи на підводний човен і націлену на неї велику гармату, Мускат не відчувала страху. Мати щось їй кричала, але ці слова до неї не доходили. Потім вона відчула, як хтось схопив її за зап'ястя і потягнув за собою. Але вона не відпускала руки від поруччя. Навколишній крик і галас поступово віддалялися — так, ніби хтось зменшував гучність радіоприймача. "Чому я так хочу спати?" — дивувалася вона. А коли заплющила очі, її свідомість раптом згасла й покинула палубу.

Мускат бачила картину того, як японські солдати, обшукуючи просторий зоопарк, одну за одною розстрілювали тварин, що могли напасти на людей. Коли офіцер подавав команду, куля із гвинтівки моделі "38" прошивала гладеньку шкуру тигра й рвала його нутрощі. Небо сяяло блакиттю, а з навколишніх дерев, наче бурхлива злива, спадало ненастанне сюрчання цикад.

Солдати діяли мовчки. Зі своїми засмаглими обличчями, що залишилися без жодної кровинки, вони здавалися зображеннями на старовинному керамічному посуді. Через кілька днів, найпізніше — через тиждень, в Сіньцзін мали прибути головні сили радянського Далекосхідного військового угруповання. Зупинити їхній наступ Квантунська армія не могла — більшу половину її добірних підрозділів, колись добре оснащених, на початку війни перекинули на південь для підтримки щораз ширшого фронту, і тепер вони лежали на морському дні або гнили в непрохідних джунглях. Майже не залишилося протитанкових гармат і самих танків. Не вистачало вантажівок для перевезення особового складу армії. Не було запасних частин. Хоча завдяки загальній мобілізації солдатів побільшало, не всіх їх удавалося озброїти навіть гвинтівками старого зразка. Бракувало також патронів. Квантунська армія, яку хвалькувато величали "незламною захисницею Півночі", перетворилася на "паперового тигра". Радянський Союз, розтрощивши німецьку армію, перекинув залізницею на Далекосхідний фронт потужні механізовані з'єднання, добре оснащені й з високим моральним духом. Розгром Маньчжоу-Го ставав неминучим.

Усі це розуміли, й штаб Квантунської армії — передусім. От чому він головні сили відвів у тил, а прикордонні гарнізони і японських селян-переселенців фактично залишив напризволяще. Більшість цих беззбройних селян знищили радянські війська, які наступали так швидко, що не мали часу морочитися з полоненими. Щоб уникнути ґвалтування, багато жінок самі вчиняли колективне самогубство або були змушені це робити. Прикордонні гарнізони, замкнувшись у бетонних бункерах, які вони самі називали "вічною фортецею", чинили шалений опір, але, позбавлені тилової підтримки, були знищені майже дощенту переважаючою вогневою потужністю супротивника. Генеральний штаб і більшість вищих командирів Квантунської армії "перемістилися" в нову ставку в Тонхуа, поблизу корейського кордону, а імператор Маньчжоу-Го Пу І зі своєю родиною поспішно спакувався і на спеціальному поїзді втік із столиці. Більшість китайських солдатів із армії Маньчжоу-Го, призначених для оборони столиці, почувши про вторгнення Радянської армії, відразу порозбігалися із своїх гарнізонів або, зчинивши бунти, убивали своїх японських командирів. Природно, вони не збирались боротися з переважаючими радянськими силами й віддавати своє життя за Японію. Унаслідок низки таких подій столиця Маньчжоу-Го, "особливе місто Сіньцзін", яке Японія побудувала в дикому степу задля підвищення власної репутації, опинилося в дивному політичному вакуумі. Щоб уникнути непотрібного безладу й кровопролиття, високі китайські урядовці Маньчжоу-Го наполягали на тому, що Сіньцзін треба оголосити демілітаризованою зоною і здати його без опору, але Квантунська армія відкинула таку пропозицію.

Солдати, послані в зоопарк, уважали, що, напевне, їм не вдасться уникнути гіркої долі — загинути в бою з радянськими військами (насправді ж після того, як вони склали зброю, їх відправили до Сибіру, на вугільні шахти, де троє з них померло). Їм нічого іншого не залишалось, як молитися, щоб смерть виявилася не такою болісною. Ніхто не хотів гинути під гусеницями танка, горіти в окопі під полум'ям вогнемета, довго мучитися від поранення в живіт. Краще вже вмерти від кулі в голову або серце. Але перед тим вони мусили вбити звірів у зоопарку.

Щоб заощадити цінні патрони, планувалося "ліквідувати" тварин за допомогою отрути. Молодий лейтенант, призначений керувати цією операцією, отримав від старшого начальника відповідний наказ. Мовляв, потрібну кількість отрути вже доставили в зоопарк, і він на чолі восьми повністю озброєних солдатів попрямував туди. Від штабу до зоопарку було хвилин двадцять ходьби. Відтоді, як почався наступ радянських військ, зоопарк зачинили — на вході стояли два солдати, тримаючи в руках гвинтівки з примкненими багнетами.