Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі
Присівши на край уже давно висохлого фонтана, ветеринар звів очі до неба й споглядав білі хмари з чіткими обрисами. Прислухався до сюрчання цикад. Заводного птаха вже не було чути, але ветеринар не звертав на це уваги. Зрештою, він ніколи й не чув його. Його голос знав тільки нещасний молодий солдат, якого потім убили лопатою на шахті в Сибіру.
Ветеринар добув із нагрудної кишені промоклу потом пачку сигарет, узяв одну в рот і чиркнув сірником. Та, підносячи вогонь до сигарети, помітив, що в нього дрібно тремтять руки. Тремтіння ніяк не вгамовувалось, і закурити вдалося тільки з третього сірника. Однак це не означає, що остання подія в зоопарку стала для нього особливим емоційним потрясінням. Перед його очима майже за одну мить "ліквідували" стільки тварин, а він чомусь не відчував ні подиву, ні смутку, ні гніву. Він узагалі майже нічого не відчував. Просто вкрай розгубився.
Він якийсь час сидів, димлячи сигаретою, і намагався дати лад своїм відчуттям. Уважно подивився на руки, складені на колінах, потім знову перевів погляд на хмару, що плила в небі. Світ, що відображався в його очах, зовні здавався таким же, як завжди. Особливих змін у ньому він не помічав. Але все-таки це, напевне, був інший світ. Урешті-решт він сам належить цьому світові, де щойно "ліквідовано" ведмедів, тигрів, леопардів і вовків. Ще вранці всі вони жили, а зараз, о четвертій годині, їх уже немає. З тваринами розправилися солдати, і навіть їхніх трупів не залишилося.
Між цими двома різними світами, напевне, утворилася глибока розколина. "Вона, напевне, є", — думав ветеринар, та ніяк не міг збагнути, у чому вона полягає. Зовні світ мав той самий, як завжди, вигляд. Але ветеринара бентежила незнайома раніше байдужість.
Раптом він відчув страшну втому. Згадав, що минулої ночі майже не спав, і подумав: "От би лягти де-небудь під деревом, у прохолодному затінку, й поспати хоч трошки, ні про що не думати, занурившись у безмовну темряву". Ветеринар зиркнув на годинник. Треба нагодувати решту тварин, полікувати бабуїна з високою температурою. Роботи справді була ціла купа. Але наразі, що б там не було, йому треба поспати. Про решту можна подумати потім.
Ветеринар подався в гайок і ліг горілиць на траві, подалі від людського ока. Затінена деревами трава приємно холодила й пахла, як колись, у незабутньому дитинстві. Великі маньчжурські коники-стрибунці, жваво скрекочучи, стрибали через його обличчя. Лежачи, він ще раз закурив. На щастя, руки вже не тремтіли. Глибоко затягуючись димом, ветеринар уявив собі, як китайці здирають шкуру з убитих недавно тварин і шматують їхнє м'ясо. Раніше йому кілька разів доводилося спостерігати, як вони це роблять. Напрочуд спритно й уміло. Тварин розбирали миттю, відділяючи шкуру, м'ясо, нутрощі, кістки. Здавалось, усе це від самого початку існувало окремо і лише випадково з'єдналося водно. "Як тільки я прокинуся після короткого сну, — думав ветеринар, — м'ясо вже лежатиме на ринку. Оце так спритність!" Він зірвав жмутик трави й трохи насолоджувався її м'якістю. Потім загасив сигарету й, глибоко зітхнувши, випустив з легенів залишки тютюнового диму. Коли заплющив очі, шурхіт коників-стрибунців лунав набагато гучніше — здавалося, ніби коники, що стрибають навколо нього, великі, як жаби.
"Може, світ схожий на обертові двері? — раптом майнуло в його ослаблій свідомості. — У котру секцію ти потрапиш, залежить від того, куди ступила твоя нога. В одній секції тигри живуть, в іншій — ні. От і все. Жодної логічної послідовності в цьому немає. А якщо так, то вибір насправді нічого не означає. Мабуть, тому я ніяк не можу відчути розколини між світами". Однак далі його міркування не пішли. Заглиблюватися в такі нетрі він уже не міг. Тілесна втома була такою важкою і задушливою, наче мокра ковдра. Він уже ні про що не думав, а лише вдихав пахощі трав, слухав, як шурхочуть коники-стрибунці, і відчував, як густа тінь щільною плівкою огортає тіло.
І нарешті він занурився у глибокий пополудній сон.
Підкорившись наказу, транспортне судно зупинило двигуни й незабаром завмерло на поверхні моря. У нього не залишилося жодних шансів утекти від новітнього швидкохідного підводного човна, незмінно перебуваючи під прицілом його палубної гармати й двох кулеметів. Команда човна готувалася відкрити вогонь у будь-яку мить. Однак між цими двома кораблями все ще зберігалася дивна тиша. Моряки підводного човна стояли на палубі й дивилися на транспортне судно так, ніби не мали що робити. Чимало з них навіть не наділи касок. Була середина безвітряного літнього дня, корабельні двигуни заглухли, і тільки було чути, як мляво плюскочуться об борти невисокі хвилі. Підводному човну подали сигнал: "Ми — транспортне судно. Перевозимо цивільних осіб без зброї. Військового спорядження й персоналу на борту нема. Рятівних шлюпок мало". На це з підводного човна різко відповіли: "Це не наша проблема. Відкриваємо вогонь точно через десять хвилин незалежно від того, залишите ви судно чи ні". На цьому обмін сигналами закінчився. Капітан транспортного судна вирішив не повідомляти пасажирів про зміст переговорів. Бо яка з цього користь? Можливо, комусь пощастить вижити. Але більшість піде на дно разом із цією нещасною здоровенною посудиною. Капітан хотів наостанок ковтнути віскі, але взяти пляшку цього напою, яким так дорожив, із шухляди свого стола в каюті вже не мав часу. Він зняв головний убір і подивився на небо з надією, що раптом якимсь чудом там з'явиться ескадрилья японських винищувачів. Однак цього не сталося. Капітан зробив усе, що міг. Він знову подумав про віскі.
Коли минув час відстрочки відкриття вогню, на палубі підводного човна несподівано зчинилася дивна метушня. Офіцери, що стояли на підвищенні коло рубки, про щось квапливо заговорили, й один з них швидко спустився на головну палубу і заходився голосно передавати морякам якусь команду. Почувши її, моряки на вогневій позиції злегка заворушилися. Один рішуче труснув головою і кілька разів ударив кулаком ствол гармати. Інший зняв каску й подивився на небо. Що означала поведінка моряків підводного човна, важко було пояснити. Гнів, радість, розчарування чи збудження? Пасажири на транспортному судні не могли зрозуміти, що сталося або що може статися. Вони пильно, затамувавши подих, стежили за рухом моряків так, ніби дивилися пантоміму без певної програми, але з особливо важливим змістом, сподіваючись хоч трошки дізнатися про те, що відбувається. Та невдовзі хвилювання серед моряків почало поволі влягатись, і за наказом унтер-офіцера палубну гармату вмить розрядили. Орудуючи рукоятками, вони повернули в початкове положення гармату, націлену на транспортне судно, і закрили її зловісно чорне дуло. Снаряди спустили, а команда бігцем кинулася до люків. Тепер моряки пересувалися жваво, без зайвих рухів і слів.
На підводному човні низько й упевнено заревли двигуни, кілька разів загула сирена, подаючи сигнал: "Команді покинути палубу". Човен рушив уперед і почав занурюватися, здіймаючи велику білу піну, ніби нарешті дочекавшись, що моряки залишать палубу й задраять зсередини люки. Вода накрила продовгувату палубу, поглинула палубну гармату. Розтинаючи густу синяву моря, спускалася вглиб рубка, услід за нею, ніби ховаючи будь-які свідчення свого існування, зникли антена й перископ. Якийсь час поверхня моря взялася жмурами, але невдовзі також і їх не стало. Залишилося напрочуд спокійне того пополудня літнє море.
Підводний човен зник так само швидко, як і з'явився, а пасажири транспортного судна застигли на палубі в незмінній позі й не спускали очей з морської поверхні. Ніхто навіть не кашлянув. Прийшовши до тями, капітан віддав команду штурману, той передав її в машинне відділення, і стародавній двигун запрацював, протяжно заревівши, як собака, що дістав стусана від господаря.
Затамувавши подих, команда транспортного судна приготувалася до торпедної атаки. Можливо, з якоїсь причини американці вирішили не витрачати часу на гарматний обстріл, а замінили його швидкою торпедною атакою? Транспортне судно стало виписувати зиґзаґи, капітан і штурман, з біноклями в руках, удивляючись у сліпучу поверхню моря, шукали фатального білого сліду торпеди. Однак торпеда так і не з'явилася. І тільки через двадцять хвилин після зникнення підводного човна люди нарешті звільнилися від смертельного прокляття, що нависало над ними. Спочатку вони не вірили власним очам, але поволі впевнилися, що смерть їх оминула. І капітан не розумів, чому американці раптом відмовилися обстрілювати судно. Власне, що сталося? (Пізніше стало відомо, що тоді, коли підводний човен готувався до атаки, з американського штабу прийшов наказ не розпочинати бойових дій, якщо супротивник не нападе першим. 14 серпня японський уряд повідомив союзників, що приймає умови Потсдамської декларації і погоджується на беззастережну капітуляцію.) Коли напруження спало, дехто з пасажирів одразу розплакався, але більшість не могла ні плакати, ні сміятися. Упродовж кількох годин, а дехто — і днів, вони почувалися немов самі не свої. Гострі колючки кошмару, що вгризлися в їхні легені, серце, хребет, мозок і лоно, залишили свій невитравний слід назавжди.
Маленька Мускат Акасака впродовж цього часу міцно спала на руках у матері. Проспала як убита понад двадцять годин. Мати голосно озивалася до неї, ляскала по щоках, але марно — вона не прокидалася. Наче пірнула на морське дно. Дихання ставало щораз рідшим, пульс — усе повільнішим. Та коли судно прибуло до Сасебо, вона раптом пробудилася, наче якась потужна сила повернула її назад у цей світ. А тому Мускат не бачила, як американський підводний човен зупинив підготовку до атаки й зник. Про всі ці перипетії вона дізналася набагато пізніше від матері.
Транспортне судно сяк-так добралося до Сасебо вранці наступного дня, 16 серпня, після десятої. У порту панувала зловісна тиша, зустрічати пасажирів не прийшов ніхто. Навколо зенітної батареї при вході у гавань — також ні душі. І тільки літнє сонце немилосердно палило своїм промінням землю. Здавалось, ніби весь світ охопила глибока байдужість. А в пасажирів судна склалося враження, начебто вони помилково потрапили в країну мертвих.
