Рудольф на золотому ковадлі - Шоу Ірвін

— Абсурд,— продовжував він. — 3 1939 по 1945 роки в Європі вбили п'ятдесят мільйонів людей, а я ходив у кіно двічі на тиждень. — Він спрагло прикладався до свого напою, низько нахилившись над столом і тримаючи обіруч свою склянку. Склянка гучно дзенькнула об столик.

— Скажіть мені, що діється? — заспокійливо спитав Рудольф.

— Нічого,— сказав Дентон. — Але й це неправда. Багато дечого. Все позаду.

— Що ви маєте на увазі? — Рудольф говорив спокійно, але приховати збудження в голосі було важко. "Тож нічого не було,— майнула думка. — Буря в склянці води. Не можуть же люди бути такими ідіотами". — Ви хочете сказати, що вони повністю облишили ту справу?

— Я хочу сказати, що я повністю облишив ту справу,— мовив безбарвним голосом Дентон, підводячи голову й поглядаючи на Рудольфа з-під крис свого поношеного капелюха з коричневого фетру. — Сьогодні я подав заяву про звільнення.

— Та ні ж бо,— вирвалось у Рудольфа.

— Та все ж таки так,— сказав Дентон. — Після дванадцяти років праці. Вони сказали, що коли я подам заяву, моя справа не буде розглядатися. Завтрашнього судилища я б не витримав. Після дванадцяти років. Я вже застарий, застарий. Можливо, коли б я був молодший. Коли ти молодший, то ще можеш витримати глупоту. Тоді видається, що справедливість ще візьме гору. Моя дружина проплакала весь тиждень. Вона каже, що ганьба вб'є її. Звичайно це гіпербола, та коли сім днів і ночей підряд ти чуєш і бачиш, як плаче жінка, це підточує волю. Тож усе позаду. Я просто хотів подякувати тобі і сказати, що тобі не потрібно бути там завтра о чотирнадцятій годині.

Рудольфу перехопило в горлі. Він силкувався приховати своє полегшення.

— Я вважав би за щастя виступити,— сказав він. Ой, не вважав би. Але так чи інакше, він був готовий те зробити, а докладніший опис його почуттів у дану мить не привів би ні до чого хорошого. — Що ви маєте намір робити тепер? — спитав він.

— Мені подали руку допомоги,— пригнічено сказав Дентон. — В Міжнародній школі Женеви працює мій приятель. Мені запропонували там місце.

Грошей менше, та все ж місце. Здається, що в Женеві люди не такі причинні. Кажуть, що місто напрочуд гарне.

— Але ж то всього-на-всього середня школа,— сказав Рудольф. — Ви все своє життя викладали в коледжах.

— Але вона в Женеві,— мовив Дентон. — Я хочу вибратися з цієї проклятої країни.

Рудольфові ще не доводилося чути, щоб Америку хто-небудь назвав "проклятою країною", він був ошелешений тим, що Дейтонові вона така осоружна. Ще хлопчиком у школі, разом з сорока іншими хлопчиками та дівчатками класу, він співав про свою рідну землю: "Над тобою Господь розпростер милосердя своє"; а тепер він усвідомив, що в те, про що він співав як дитина, він вірив, будучи вже дорослим чоловіком. — Не так уже все й погано, як ви вважаєте,— сказав він.

— Гірше,— сказав Дентон.

— Все те лусне, мов мильна булька. Вас ще попросять повернутися.

— Ніколи,— сказав Дентон. — Я не повернувся б навіть у тому разі, коли б вони прохали мене навколішки.

Чоловік без Батьківщини, пригадалося Рудольфові з років початкової школи. Нещасного вигнанця пересаджували з одного корабля на інший, щоб він ніколи не зміг побачити берегів землі, де він народився, а коли бачив прапор, то зір йому застилали сльози. Женева — то судно без прапора. Він поглянув на Дентона, навіть у кабінці бару "У Ріплі" він уже був вигнанцем. Рудольф відчув до нього співчутття і зневагу. — Чи можу я для вас що-не-будь зробити? — спитав він. — Гроші?

Дентон похитав головою.

— У нас усе гаразд. Поки що. Ми продаємо дім. З того часу,як я купив його, ціни на нерухоме майно виросли. Країна — на злеті,— він сухо засміявся і раптово піднявся. — А зараз мені треба йти додому,— сказав він. — Щовечора я даю своїй дружині уроки французької мови.

Він дозволив Рудольфові заплатити за випивку. Вийшовши на вулицю, він підняв комір, ще більше скидаючись на старого волоцюгу, і мляво потис руку Рудольфа. — Я буду писати тобі з Женеви,— сказав він. — Листи будуть нейтрального змісту. Тільки Бог відає, хто тепер переглядає листування.

Він почалапав геть, згорблена постать науковця загубилася в натовпі громадян його проклятої країни. Якусь часину Рудольф проводжав його поглядом, а потім рушив назад до універмагу. Він глибоко вдихав зимне повітря, відчуваючи свою молодість і щастя. Він втрапив у струмінь життя, наступає його черга сміятися, в той час коли невдахи чалапають геть. П'ятдесят мільйонів загинуло, та кінотеатри завжди працювали. Йому було шкода Дентона, але все ж переважило те, що він радів за себе. Відтепер усе буде гаразд, усе має бути так, як він того хоче. Цього полудня був даний певний знак, знамення було ясне.

* * *

Наступного ранку він, разом з Колдервудом, їхав потягом, що відправився об 11.05. Він був зібраний і сповнений оптимізму. Коли вони зайшли до вагона-ресторану, щоб пообідати, йому було байдуже до того, що він не в змозі замовити випивку.