Рудольф на золотому ковадлі - Шоу Ірвін

Ірвін ШОУ

РУДОЛЬФ НА ЗОЛОТОМУ ковадлі

ОПОВІДАННЯ

З англійської переклав Іван ЯНДОЛА

І

Рудольф прокинувся рівно за чверть до сьомої. Він ніколи не накручував будильника. Необхідності в цьому не було.

Ранкова ерекція. До дідька її. Хвилину чи зо дві він тихенько лежав у ліжку. В сусідній кімнаті хропла його мати. У відчиненому вікні тихенько колихалися фіранки, в кімнаті було холодно. Крізь фіранки пробивалося зимове сяєво, і полиці з книжками на стіні навпроти ліжка відкидали на стіну довгу темну тінь.

Він раптом згадав. День, певно, буде незвичайний. Учора вже під закриття він зайшов до кабінету Колдервуда і поклав йому на стіл товстий великий конверт. "Мені б хотілося, щоб ви оце прочитали,— сказав він старому,— коли у вас буде вільна часина".

Колдервуд оглянув конверт із підозрою.

— Що в ньому? — спитав він, боязко тицяючи на конверт куцим пальцем.

— Двома словами не розтлумачиш,— відказав Рудольф. — Я б не волів обговорювати, аж доки ви прочитаєте.

— Ще одна божевільна ідея? — запитав Колдервуд. Здавалося, голубий конверт дратував його. — Знову голову мені морочиш?

— Угу,— мугикнув Рудольф і посміхнувся.

— А ви знаєте, молодий чоловіче,— сказав Колдервуд,— що з того часу, як я найняв вас, рівень мого холестерину значно підвищився? І продовжує повзти вгору.

— Місіс Колдервуд наполягає на тому, щоб я умовив вас взяти відпустку.

— Наполягає, зараз? — хмикнув Колдервуд. — Чого вона не знає, так це того, що я не хотів би залишити вас одного в цьому універмазі більше аніж на десять хвилин. Коли наступного разу вона попросить вас умовити мене піти у відпустку, скажіть.

Та коли вчора увечері він полишив універмаг, то прихопив із собою невідкритий товстий конверт. Рудольф був упевнений, що коли він почне читати те, що міститься в ньому, то не відірветься, аж поки дочитає.

Він непорушно лежав під простирадлом у холодній кімнаті, вже майже вирішивши не вставати цього ранку раніше, а полежати та поміркувати, що сказати старому, коли він прийде до офісу. Та потім подумав: "До біса, викинь все з голови, вважай, що це звичайнісінький собі ранок".

Він відкинув простирадло, перебіг через кімнату і зачинив вікно. Тамуючи дріж, зняв піжаму і надягнув товстий лижний костюм. Потім натягнув вовняні шкарпетки і тенісні кросівки на товстій гумовій підошві, поверх лижного костюма надяг шотландку "макіно" і вийшов надвір, тихо зачинивши за собою двері, щоб не розбудити матір.

Він викотив із гаража, де орендував місце, свій мотоцикл, надягнув рукавички на вовняній підкладці й рушив. До стадіону коледжу було декілька хвилин їзди. Над біговою доріжкою звивався рідкий зимовий туман.

Рудольф підтюпцем пробіг два кола, рвонув стометрівку, накинув ще два кола, потім майже на повну силу промчав чотириста метрів. Він був вдоволений своєю силою, йому також подобалася вранішня тиша, запах бігової доріжки, зміна пори року і тупіт ніг по доріжці.

Коли він повернувся, його мати вже встала.

— Як там надворі? — спитала вона.

— Холодно,— відповів він. — Ти нічого не втратиш, якщо посидиш вдома. — Вони вдавали, що його мати кожного дня зазвичай виходила на вулицю, як всі інші жінки.

Він зайшов до ванної, скинув свій тренувальний костюм, поголився і став під гарячий душ, із задоволенням намилюючи себе, потім на хвильку пустив крижану воду і вийшов з-під душу бадьорим, мало не підстрибуючи. Витираючись рушником насухо, він чув, як його мати вичавлювала з апельсина сік та варила для нього каву. З кухні долинали звуки, ніби хтось перетягував по підлозі важкий чувал. Він згадав, як довгими кроками біг по доріжці стадіону, і подумав, що коли, не дай Боже, сам доживе до такого стану, то попросить кого-небудь, аби той добив його.

Тут-таки, у ванній, він зважився на вагах. Сімдесят два. Непогано. Він зневажав товстунів. Не доводячи до відома Колдервуда справжніх причин, він намагався вижити з універмагу службовців з надмірною вагою.

Перед тим як одягтися, він потер під пахвами дезодорантом. Попереду був довгий день без будь-якої можливості взяти душ, а взимку в універмазі було завжди жарко, то ж він не хотів, щоб від нього тхнуло потом. Він одягнув сірі байкові широкі штанці, світло-голубу сорочку з темно-червоною краваткою та коричневий твідовий спортивний жакет без підставних плечей. На першому році в універмазі він носив строгі темні ділові строї, та по мірі того, як він набирав вагу в ієрархії компанії, перейшов на менш офіційний одяг. Для своєї посади він був ще молодий, і йому слід бути певним, що він не виглядає набундюченим. Він називав це комплексом головного кельнера. Запобігти цьому всілякими засобами. З тієї причини він купив собі мотоцикл. Коли заступник управляючого, з непокритою головою, за будь-якої погоди, підкочує на роботу мотоциклом, ніхто не скаже, що молодик зазнався. Треба втримати чинник заздрощів на якнайнижчому рівні. Він міг би купити авто без зайвих клопотів, та все ж відцає перевагу мотоциклові. Це бадьорило його, і виглядав він так, ніби багато часу проводив надворі.

Він зайшов до кухні і привітався з матінкою поцілунком. Вона сором'язливо усміхнулася. Якби він забув поцілувати її, то за сніданком довелося б вислухати довгий монолог про те, як погано вона спала цієї ночі, й що ліки, які прописав їй лікар,— суцільна трата грошей. Він не говорив матері, скільки він заробляв грошей і що вони могли б спокійно переїхати в набагато краще помешкання. Він не планував удома ніяких розваг і для грошей знаходив краще застосування.

Він сидів за кухонним столом і пив свій апельсиновий сік та каву, похрумкуючи підсмажену грінку. Його мати, в накинутому на плечі засмальцьованому зеленому халаті, палячи сигарету, пила лише каву. її волосся було пряме, мов солома, під очима виднілися чималі кола пурпурових капшуків. Однак йому здавалося, що вона виглядає аніскілечки не гірше, аніж три роки тому. Ймовірно, що вона доживе до дев'яноста років. Він не жалкував, що вона така живуча. Дякуючи їй, його не призвали до війська. Єдина опора недужої матері. Останній і найдорожчий материнський дарунок — вона вберегла його від промерзлих шанців Кореї.

— Минулої ночі мені наснився сон,— сказала вона. — Вві сні я бачила твого брата Томаса. Він виглядав точнісінько так, як тоді, коли йому виповнилося вісім років. Немов хлопчик з пасхального хору. Він зайшов до моєї кімнати і мовив: "Пробач мене, пробач мене". — Вона задумливо сьорбала свою каву. — Він ніколи не з'являвся в моїх снах. Можливо, ти щось чув про нього?

— Ні,— відказав Рудольф.

— Перед смертю мені хотілося хоча б разок побачити його,— сказала вона. — Попри все, він же моя рідна кров і плоть.

— Тобі ще рано думати про смерть.

— Може, й так,— сказала вона. — Коли наступає весна, то в мене таке відчуття, що я буду почуватися набагато краще. І ми знову будемо виходити на прогулянки!

— Це гарна новина,— сказав Рудольф, допив свою каву і піднявся. Він цьомнув її на прощання і додав: — Я потурбуюсь про сьогоднішню вечерю. Скуплюся по дорозі додому.

— Не говори мені, що ти купиш,— кинула вона кокетливо,— здивуй мене.

— Гаразд,— відгукнувся він,— я здивую тебе.

* * *

Коли Рудольф, затиснувши під пахвою вранішні газети, які купив дорогою, добрався до універмагу, при службовому вході ще чатував нічний сторож.

— Ви — вранішня пташка,— сказав нічний сторож. — Коли я був у вашому віці, то такого ранку, як оцей, мене, бувало, не витягнеш з ліжка.

"От чому ти в такому віці, Семе, працюєш нічним сторожем", подумав Рудольф, злегка посміхнувся у відповідь і через тьмяно освітлений та сонний універмаг попрямував до східців, що вели до його офісу.

Його офіс був чепурний, але голий. Там стояли лише два столи: один для нього, а інший для його секретарки пані Джайлз, дуже працьовитої старої діви середніх літ. На широких полицях акуратними стосами лежали часописи "Во-уг", французький "Воуі", "Севентін", "Глемор", "Харперс базар", "Есквайр" та "Дім і сад", які він старанно*переглядав, почерпуючи ідеї для облаштування різних відділів універмагу. Стан містечка змінювався швидко: з міста прибували нові люди з грошима і витрачали їх залюбки. Корінні мешканці стали заможнішими, ніж будь-коли, то ж вони почали імітувати уподобання більш вимогливих новоприбульців. Колдервуд, мов той рак, руками й ногами відпихався від спроб перетворити його універмаг із солідного закладу, який обслуговує нижчі верстви середнього класу, на те, що він називав "забіг, побачив і всякої всячини нахапав"; та по мірі того, як Рудольф проштовхував одне нововведення за іншим, красномовності балансового звіту протиставити було нічого, то ж впроваджувати свої ідеї в життя йому ставало з кожним місяцем легше. Колдервуд навіть згодився, після майже річної опозиції, на те, щоб перегородити стіною частину виправдано просторого приміщення для при-йомки краму і перетворити її у відділ продажу алкогольних напоїв з полицями, заповненими вишуканими французькими винами.

Рудольф розгорнув газети нао своєму столі. Там були місцеві газети,— "Уїтбі рекорд" та видання "Нью-Йорк тайме", що прийшло першим потягом цього ранку. На першій сторінці "Тайме" повідомлялося про тяжкі бої вздовж 38-ї паралелі та про нові звинувачення сенатора від штату Вашингтон Маккартні в зраді та інфільтрації. В передовиці "Рекорд" звітувалося про голосування за введення нового податкового закону на користь шкільного харчування (не прийнятого) та про кількість лижників, які від початку сезону скористалися з відкритої неподалік лижної траси.

Рудольф перегорнув кілька сторінок "Рекорд". Двокольорова реклама відділу вовняних суконь та светрів займала півсторінки, фарби лягли розмазано і проступали за поля. В своєму настільному нотатнику Рудольф записав, що про це треба зателефонувати до газети цього ж таки ранку.

По тому він відкрив "Тайме" і протягом п'ятнадцяти хвилин вивчав курси біржових акцій. Коли він заощадив першу тисячу доларів, то звернувся до Джоні Хіта і попрохав його зробити йому послугу — вкласти їх. Джонні, який вергав рахунками в мільйони доларів, неохоче згодився і дбав про трансакції Рудольфа, ніби той був одним із самих поважних клієнтів його фірми. Вклад Рудольфа був ще малий, та зростав постійно.