Рудольф на золотому ковадлі - Шоу Ірвін

Ох, цей вже мені академічний світ,— гірко промовив він. — Наповнений заздрістю, інтригами, зрадництвом, невдячністю; чоловік змушений ходити мов по лезу ножа. У світі бізнесу все простіше. Я тобі, ти мені. Людина людині вовк. Відверто. Все по-чесному.

— Не зовсім воно й так,— кинув м'яко Рудольф. — То є бізнес.

— Ну, звичайно ж не так,— сказав Дентон. — Все залежить від людини. Не треба покладатися тільки на теоретичні засади, бо інакше ти прогледиш реальність, живу форму. В кожному разі, я радий, що тобі щастить, і впевнений, що ти не пішов на компроміс із сумлінням.

З'явилася офіціантка з замовленим супом, Дентон сумовито бовтав ложкою у своїй тарілці.

— А знаєш,— проказав він,— якби мені довелося все починати заново, я б зробив усе, щоб утекти з університету, як тікають від чуми. Він зробив з мене те, що ти бачиш сьогодні: обмеженого чоловіка, озлобленого, невдаху, боягуза...

— Я б не вживав стосовно вас жодного з названих вами визначень,— сказав Рудольф. Його здивувало те, як Дентон змалював себе. Рудольфові завжди здавалося, що Дентон був вдоволений із себе, мав радість з того, що в аудиторії він викривав економічні шахрайства та фальсифікацію історичних фактів перед захопленою аудиторією молоді.

— Мене поймає страх і трепет,— сказав Дентон, сьорбаючи суп. — Страх і трепет.

— Якби я зміг вам чимось допомогти,— почав Рудольф. — Я б...

— Ти — добра душа, Джордашу,— перебив його Дентон. — Я вирізнив тебе відразу. Серйозний серед легковажних. Вдумливий серед бездумних. Співчутливий серед безжальних. Ти прагнув знань, у той час коли інші прагнули підвищення по службі. Всі ті роки я уважно придивлявся до тебе, Джордашу. Ти підеш далеко. Запам'ятай мої слова. Ось уже більше двадцяти років я навчаю молодь, через мої руки пройшли тисячі молодих людей: від мене у них не було ніяких таємниць, в їхньому майбутньому для мене немає ніяких несподіванок. Пам'ятай мої слова, Джордашу.

Він доїв свій суп, підійшла офіціантка, забрала обидві тарілки і принесла гамбургери та каву.

— До війни,— вів далі Дентон,— молодих людей твоєї закваски, ясного бачення, надійних та шляхетних було більше. Більшості з них вже немає в живих, полягли в місцях, назви яких ми вже майже позабували. Як водиться — кращі завжди попереду. А це покоління,— він безнадійно знизав плечима,— хитрі, обачні, так і чигають на те, щоб поживитися на дурняк, лицемірні. Ти б був ошелешений, якби знав, скільки випадків ошуканства і плагіату я виявляю в екзаменаційних та курсових роботах. Ет, мав би я гроші, то кинув би геть усе і оселився на якомусь острові. — Він нервово подивився на годинника. — Крила часу не знають утоми,— сказав він. Він, наче змовник, оглянув темний бар. Кабінка поруч була пуста, і аж далі, біля дверей, сиділи чотири чи п'ять відвідувачів — вони нічого не могли почути. — Гадаю, що можна вже і про головне. — Дентон стишив голос і нахилився через стіл. — Джордашу, я потрапив у халепу.

У Рудольфа промайнула дика думка, що професор попросить знайти лікаря, який міг би зробити аборт. "Як кохаються в університеті", уявлялися йому заголовки: "В місячну ніч професор історії влип в історію зі студенткою", "Професор за ґратами". Рудольф намагався надати своєму обличчю нейтрального виразу і продовжував їсти. Гамбургер мав землистий колір і був просочений водою, а картопля була замасною.

— Ти чув, що я сказав? — прошепотів Дентон.

— Ви сказали, що потрапили в халепу.

— Саме так воно і є, — в голосі прозвучали професорські нотки схвалення — студент слухає уважно. — У велику халепу,— Дентон відсьорбнув каву. Сократ п'є чашу з цикутою. — Вони налаштували на мене пастку.

— Хто налаштував на вас пастку?

— Мої вороги. — Очі Дентона ковзнули по бару, вишукуючи ворогів, замаскованих під робітників, попиваючих пиво. Існують течії, течії,— провадив він. — Брижі, водовороти та вири, про які жоден із студентів навіть не підозрює. У викладацькому середовищі, на вченій раді, в кабінетах можних. У кабінеті самого президента. Я надмірно щирий, і в цьому моя згуба; я — наївний, я увірував у міф академічної свободи. Мої вороги вичікували на свій час; заступник декана — його треба було витурити ще років скільки назад, теж мені горе-науковець. Я стримувався тільки зі співчуття,— жалюгідна слабкість. Як я вже говорив, заступник так рветься запопасти моє крісло, що зібрав на мене досьє, уривки з п'яного базікання, окремі речення, вирвані з контексту, інсинуації. Вони збираються принести мене в жертву, Джордашу.

— Гадаю, було б краще, коли б ви розповіли мені докладніше, що твориться,— мовив Рудольф. — Можливо, тоді я здатний буду судити, чи зміг би вам допомогти.

— Полювання на відьом,— сказав Дентон. — Ти ж читаєш газети, як і кожен з нас. Витуримо червоних з наших шкіл.

— Я впевнений, що вам немає чого боятися, професоре,— засміявшись, сказав Рудольф. Він вирішив перевернути все на жарт. — Я боявся, що там що-небудь серйозне. Я вже думав, що якась з дівчат завагітніла від вас.

— У твоєму віці можна жартувати,— сказав Дентон.— А в стінах коледжу чи то університету вже ніхто не сміється. Дикунські звинувачення. П'ятидола-ровий внесок у якусь там непримітну благодійну організацію 1938 року, посилання на лекції на Карла Маркса; Боже праведний, яким же чином людина може викладати теорію економіки дев'ятнадцятого століття, не згадавши Карла Маркса? Іронічний жарт, підхоплений на уроці з історії Америки якимось недоумком з ментальністю кам'яного віку і повторений тим недоумком своєму батькові, який займає посаду командира місцевого відділення Американського легіону. Ех, нічого ти не знаєш, хлопче, анічогісінько. А Уїтбі має від штату щорічний грант. Для сільськогосподарської школи. Тож якийсь там балакун, депутат законодавчого органу від провінційного округу, проголошує промову, збирає комісію, вимагає розслідування, його ім'я потрапляє на шпальти газет — герой, захисник віри. Для розслідування звинувачень, висунутих проти викладачів, у коледжі створили спеціальну раду на чолі з обраним президентом, тільки, Джордашу, гляди ж, нікому анічичирк. Вони сподіваються умилостивити штат, кинувши вовкам кілька голів, мій шеф — серед них, щоб не поставити під загрозу дотацію від штату; то як, Джордаш, картина трохи прояснюється?

— Господи Ісусе! — мовив Рудольф.

— Саме так: "Господи Ісусе". Я не знаю, які твої політичні погляди...

— Я політики не торкаюсь,— сказав Рудольф. — Я голосую як незалежний.

— Чудово, чудово,— сказав Дентон. — Хоча було б набагато краще, коли б ти був зареєстрований як республіканець. Подумати гидко, що я голосував за Ейзенхауера,— він невесело засміявся. — Мій син був тоді в Кореї, а Ей-зенхауер обіцяв припинити війну. Та як це доведеш? Для того, щоб балотуватися, треба забити баки громадськості.

— Професоре, що ви від мене хочете? — спитав Рудольф. — Конкретно?

— От ми і підійшли до цього,— сказав Дентон, допиваючи каву. — Через тиждень відбудеться засідання ради, на якому буде розглянуто мою справу. У вівторок о чотирнадцятій. Запам'ятай час. Мені дозволили ознайомитися лише з загальним змістом звинувачень проти мене: внески організаціям Комуністичного фронту в тридцятих, атеїстичні та радикальні висловлювання під час лекцій, рекомендація книжок сумнівного змісту для домашнього читання. Звичайна академічна гризня, Джордашу, все надміру звичайне. Що це в порівнянні з настроями, які панують у країні, коли той чолов'яга Даллес галасує по всьому світові про неминучу ядерну руйнацію, коли найвизначніші люди країни оббрехані й виштовхані на вулицю, немов ті вашингтонські хлопчики на побігеньках, то бідного викладача можна знеславити одним нашіптуванням, єдиним словом, мовленим пошепки. На щастя, в коледжі ще важить почуття сорому, хоча я й маю сумніви щодо того, чи воно протриває хоч до кінця року, а ще в мене є шанс захищати себе, привести свідків, які поручаться за мене...

— Щоб ви хотіли, щоб я вам сказав?

— На твій розсуд, юначе,— сказав зневірено Дентон. — Не хочу тобі підказувати. Просто скажеш, якої ти про мене думки. Ти був моїм учнем протягом трьох семестрів, приходив до мене багато разів на консультацію, побував у мене вдома. Ти кмітливий хлопчина, тебе не проведеш. Ти знаєш мене так само добре, як і будь-хто в цьому місті. Скажи те, що хочеш сказати. У тебе добра репутація, як студент коледжу ти заявив себе якнайкращим чином, жодної тобі помарки, ти багатонадійний молодий бізнесмен, нічим не заплямований, твоє свідчення буде надзвичайної ваги.

— Звичайно,— сказав Рудольф, передчуваючи неприємності, нападки, упередженість Колдервуда, бо універмаг буде втягнутий до політичних справ, пов'язаних з комуністами. — Звичайно я засвідчу,— мовив він. Це не той день, щоб робити щось подібне, подумав він роздратовано. Неждано і вперше в житті він усвідомив гостру насолоду, яку мають відчувати боягузи.

— Я знав, що ти відповіси саме так, Джордашу. — Дентон емоційно простягнув руку через стіл. — Ти б неабияк здивувався, коли б довідався, скільки людей мені відмовили, які протягом двадцяти років вважалися моїми друзями: вони викручуються, демонструючи свою малодушність. Наша країна перетворюється на псарню — нас дресирують, як собак, Джордашу. Хочеш, щоб я заприсягнувся, що я ніколи не був комуністом?

— Не говоріть дурниць, професоре,— мовив Рудольф і поглянув на годинника. — Даруйте, але я маю повертатися до універмагу. Коли почнеться засідання ради, я буду там. — Він сягнув до кишені по свій гаманець. — З вашого дозволу, я заплачу за себе.

* * *

Рудольф повільно йшов до універмагу, пориви пронизливого холодного вітру розвіювали незастебнуті поли пальта. Вулиця виглядала так, як і завжди виглядала, а люди, які проходили повз нього, не скидалися на дресированих собак. Бідолаха Дентон. Йому згадалося, що власне на лекціях Денто-на йому дали перші настанови щодо того, як успішно пробитися в капіталісти. Він подумки засміявся. А Дентону, бідоласі, не до сміху.

Після такого гидкого обіду він усе ще був голодний, тож коли він повернувся до універмагу, то спустився до кафетерію, що в підвалі, попросив склянку солодового молока і випив його, слухаючи сопранове щебетання жіночок-покупців, що сиділи за сусідніми столиками.