Рудольф на золотому ковадлі - Шоу Ірвін
Гора виглядала голою і страшною, її обриси ледь виднілися в легенькому вихорі сніжинок.
— Дякую за обід, містере Джордаш,— сказав Ларсен. Одного "Руді" на тиждень для нього було досить. — Чудово погуляли.
— Я дійсно отримала задоволення, містере Джордаш,— сказала міс Пакард, входячи в роль дружини Ларсена. — Я кажу це від щирого серця.
— Нумо, Бетсі,— сказав Ларсен. — Гайнемо на схил, хай трохи вивітриться вино.
— Я зі своїм хорошим давнім другом Руді повертаюся до міста на його одчайдушній машині,— сказала міс Соумз. — Правда ж, Руді?
— їхати зараз — страшенно холодно,— сказав Рудольф. У своїй парці з не по розміру великими та недоречними лижними окулярами на лижній шапочці, яка налягала їй на лоба, вона виглядала маленькою та тендітною. її волосся було заправлене під шапочку і її голова видавалася, особливо з тими окулярами, надмір великою, важкою для маленького, пустотливого обличчя.
— На лижі сьогодні я вже не стану,— заявила міс Соумз. — Я волію зайнятися іншим спортом. — Вона підійшла до мотоцикла. — Сідаймо,— сказала вона.
— Якщо не хочете, можете її не брати,— сказав занепокоєно, з ноткою відповідальності, Ларсен.
— Та хай сідає,— сказав Рудольф. — Я буду їхати повільно, щоб вона не звалилася. ^
— Вона — дивачка,—сказав усе ще занепокоєно Ларсбн. — Вона не вміє пити. Але вона не вчинить ніякої шкоди.
— Вона і не вЧйгійла"ніякої шкЬди, Бені. — Рудольф пошїбскав Ларсена по широкому плечі у светрі. — Не турбуйтеся. І не забудьте навести довідки про ту стодолу.
Краще повернутися в безпечний світ бізнесу.
— Будьте певні, містере Джордаш, — відказав Ларсен.
Разом з міс Пакард вони помахали на прощання, коли Рудольф виїздив мотоциклом з ресторанної стоянки, міс Соумз прилипла ззаду нього, чіпко тримаючись обома руками за його талію.
Сніг був не дуже густий, та достатній, щоб Рудольф їхав обережно. Руки міс Соумз, що обнімали його, були навдивовиж сильні, як для такої тендітної статури; хоча вона й добряче причастилася вином і її язик розв'язався; на її рівновазі це не позначилося, і на поворотах звивистої дороги вона легко схилялася в ритм його тілу. Час від часу вона заводила одну з пісень, які щодня чула в відділі грамплатівок: та оскільки вони їхали навпроти вітру, до Рудольфа долинали лише уривки, час від часу декілька слів, коліно мелодії: ніби дитина мугикала у віддаленій кімнаті.
Поїздка йому подобалася, як, врешті, й весь цей день. Він був удоволений з того, що мати своєю балачкою про церкву змусила його виїхати погуляти.
На околицях Уїтбі, коли вони проїжджали коледж, він збавив швидкість, щоб спитати міс Соумз, де вона мешкає. Виявилося, її помешкання було недалеко від коледжу, і Рудольф став снувати по знайомих вулицях. Ще був далеко не вечір, та небо застилали важкі чорні хмари і було майже зовсім темно, у вікнах будинків, повз які вони проїжджали, горіло світло. Перед знаком "Стоп" він мав стишити хід, і коли він це зробив, то відчув, як рука, що тримала його за талію, сковзнула вниз до його промежини. І він відчув: вона стала м'яко поглажувати його, хихотячи йому у вухо.
— Водія відволікати заборонено,— сказав він. — Правила дорожнього руху. Та вона тільки сміялася і знай його гладила.
Вони проїхали повз дідка, який прогулював собаку, і Рудольф був певен, що той був ошелешений. Він піддав газу машині, це подіяло. Міс Соумз руку не прийняла, та гладити перестала.
Він дістався до будинку за адресою, яку вона назвала. Будинок був старий, односімейний, оббитий дерев'яними планками; стояв він на пожовтілому моріжку. Вікна не світилися.
— От ми і вдома,— сказала міс Соумз. — Вона скочила з заднього сидіння. — Поїздка була гарна, Руді. Особливо останні дві хвилини. — Вона зняла лижні окуляри та шапочку і схилила голову набік, волосся розсипалося їй на плечі. — Не хочеш зайти? — спитала вона. — Дома немає нікого. Мама з татом пішли в гості, а мій брат у кіно. Ми можемо перегорнути наступну сторінку.
Він завагався, зиркнув на дім, уявив, як він виглядає всередині. Татко з мамкою — в гостях, та, чого доброго, повернуться рано. Братові, можливо, набридне кіно і він притарабаниться на годину раніше. Міс Соумз стояла перед ним, одна рука — на боці, а друга крутила окуляри та шапочку.
— То як? — спитала вона.
— Якось іншим разом,— відказав він.
— Страхополох,— сказала вона і гигикнула. Потім побігла по доріжці до ґанку. Біля дверей обернулася і показала язика. Темна будівля поглинула її.
Подумавши, він завів мотоцикл і повільно рушив до центру містечка вулицями, що поринули у вечірні сутінки. Додому йти не хотілося, тож він запаркував мотоцикл і зайшов до кінотеатру. Він дивився на екран невидючи-ми очима і коли вийшов, то не зміг би сказати, про що ж була та кінострічка.
Його не покидала думка про міс Соумз. Дурне, дешеве дурненьке дівча, дражнило, дражнило, насміхалося з нього. А завтра він зіткнеться з нею в універмазі! Якби то було можливим, він би звільнив її, але вона ж звернеться до профспілки, поскаржиться, і йому доведеться давати пояснення. Спочатку вона назвала мене містером Холодним, потім — Руді, а наприкінці вона дрочила мій член на одній з вулиць нашого міста.
Він облишив намір вигнати міс Соумз. Сьогоднішній досвід ще раз підтвердив те, що він мав цілковиту рацію, коли уникав мати щось спільне з будь-ким з працівників універмагу.
Він самотньо повечеряв у ресторані, й сам випив цілу пляшку вина і по дорозі додому мало не врізався в ліхтарний стовп.
Спав погано, і без п'ятнадцяти сім, у ранковій імлі понеділка, він аж застогнав, коли подумав, що треба вставати й робити пробіжку. Проте встав і побіг.
* * *
Роблячи свій вранішній обхід, він обійшов стороною відділ грамплатівок. Помахом руки він привітав Ларсена з лижного відділу, той був у червоному светрі й у відповідь сказав: "Доброго ранку, містере Джордаш",— ніби вони в неділю й не зустрічалися.
Після обіду Колдервуд покликав його до свого офісу.
— Гаразд, Руді,— сказав він. — Я обмірковував ваші ідеї, обговорив їх з деякими людьми з Нью-Йорка. Завтра ми поїдемо туди; в офісі мого прав-ника на Уол-стріт, о другій годині нам призначена зустріч. Вони хочуть поставити вам деякі запитання. Виїдемо ми потягом об 11.05. Я нічого не обіцяю, та з першого погляду, здається, що мої люди притримуються думки, що там таки щось є. — Колдервуд пильно подивився на нього. — Вигляд у вас не дуже задоволений, Руді,— сказав він докірливо.
— О, я задоволений, сер. Дуже задоволений. — Він силувано усміхнувся. Я обіцяв Дентону, що о другій у вівторок прийду на засідання ради, думав він. — Це дуже добра новина, сер. — Він усміхнувся знову, вдавано жваво й безтурботно. — Гадаю, я просто не був готовий до цього — так швидко, я маю на увазі.
— Ми пообідаємо в потязі,— сказав Колдервуд, відпускаючи його.
Обід у потягу з літнім чоловіком. Це значить — без випивки, думав Рудольф, виходячи з офісу. Та краще бути засмученим цим, аніж справами, пов'язаними з професором Дейтоном.
Під вечір у його офісі задзвонив телефон, слухавку підняла міс Джайлз.
— Зараз я погляну, чи він тут,— відповіла вона. — Перепрошую, хто телефонує? — вона затулила мікрофон рукою і сказала. — Професор Дентон.
Рудольф завагався, та потім потягся рукою до телефону.
— Вітаю, професоре,— сказав він приязно. Як справи?
— Джордашу,— озвався Дентон хрипким голосом. — Я зараз у барі "У Ріплі". Чи не зміг би ти зайти на декілька хвилин? Я маю з тобою переговорити.
— Звичайно, професоре,— сказав він і подумав: "Раніше чи пізніше, все одно". — Я скоро буду там. — Він підвівся з-за столу. — Коли хто буде шукати мене,— мовив він до міс Джайлз,— скажіть, що я буду через півгодини.
Зайшов до бару, Дентона він запримітив не зразу. Дентон знову сидів в останній кабінці, він був у капелюсі й пальті. Він схилився над столиком, охопивши долонями свою склянку. Він був не голений, його одяг був пом'ятий, скельця окулярів запилені. Рудольф подумав, що він виглядає на старого волоцюгу, який у зимову сутінь очманіло сидить на парковій лаві й чекає, доки полісмен зжене його. Де й подівся самовпевнений, гучний, насмішкуватий викладач з часів студентства Рудольфа, що вмів розважати слухачів і сам тішився їхньою увагою.
— Вітаю, професоре. — Рудольф зайшов до кабінки й сів навпроти Дентона. Він був без пальта, бо з універмагу сюди рукою подати. — Радий вас бачити. — Він усміхнувся, ніби запевняючи, що Дентон для нього давній знайомий і вітати його слід у звичайний спосіб.
Дентон звів на нього затуманений погляд. Він навіть не подумав подати руки. Його завжди рум'яне обличчя стало сірим. "З нього кров відхлинула", подумав Рудольф.
— Випий,— сказав Дентон хрипким голосом. Він явно вже перехилив чарчину, а може, й п'ять. — Міс,— голосно гукнув він до жінки в жовтогарячій уніформі, яка, мов стара кобила в збруї, сперлася на ріг ляди бару. — Що будеш? — спитав він Рудольфа.
— Шотландське, будь ласка.
— Шотландське з содовою для мого приятеля, міс,— сказав Дентон. — А для мене ще один бурбон.
Після цього якийсь час він сидів мовчки, втупившись у склянку в своїх долонях. Дорогою з універмагу Рудольф вирішив, що йому робити. Він скаже Дентону, що завтра він не в змозі буде стати перед радою, та він запропонує зробити в будь-який інший день, якщо засідання ради може бути перенесено. Якщо таке неможливе, то увечері він відвідає президента і скаже все, що він мав сказати. А коли Дентон на це не погодиться, то сьогодні увечері він викладе свої свідчення на захист Дентона у письмовому вигляді, щоб їх можна було зачитати перед радою, коли вона буде розглядати його справу. Він жахався тієї миті, коли він змушений буде викласти Дентону свої пропозиції, але про те, щоб об 11.05 не поїхати з Колдервудом до Нью-Йорка, не може бути й мови. Він був вдячний Дентону за те, що той мовчав хоч якусь хвильку. А коли принесли напій, він став його довго й старанно розбовтувати, той плескіт був мов невеличка музична пауза, що віддаляла розмову на кілька секунд.
— Я почуваю себе огидно, відриваючи тебе від роботи отаким чином, Джордашу,— промимрив Дентон, не підводячи очей. — Біда перетворює людину в егоїста. Йду повз кінотеатр і бачу — люди стоять у черзі, щоб потрапити туди, посміятися, дивлячись комедію, і я кажу: "Невже вони не відають, що я попав у халепу? Як вони можуть ходити в кіно? — Він гірко засміявся.
