Натисніть "Enter" (Натисніть "Введення") - Варлі Джон

Але, подивившись їй в очі, я себе переборов. Вона дійсно хотіла залишитися. Не знаю чому, але мені було цього досить.

— З ложкою ти помилилася, — сказав я. — Якщо буде час і якщо ти зумієш зробити це так, щоб я не відкусив тобі пальці, під час нападу потрібно запхнути мені в зуби шматок зім'ятої тканини. Кут простирадла або ще що-небудь. Але нічого твердого. — Я помацав пальцем у роті. — Здається, я зламав зуб.

— Так тобі і треба, — сказала Ліза.

Я подивився на неї, і ми обидва розреготалися. Вона обійшла навколо столу, поцілувала мене й влаштувалася на моєму коліні.

— Небезпечніше за все те, що я можу захлинутися. Коли напад починається, у мене зводить всі м'язи, але це ненадовго. Потім вони починають мимовільно розслаблюватися і скорочуватися. Дуже сильно.

— Знаю. Я намагалася тебе втримати.

— В будь-якому випадку не роби цього. Переверни мене набік. Тримайся за моєю спиною і дивися, щоб я не зачепив тебе рукою. Якщо зможеш, сунь під голову подушку. І не підпускай мене до предметів, об які я можу поранитися. — Я подивився їй в очі. — І пам'ятай, будь ласка, — все це ти можеш спробувати зробити, але якщо я занадто розійдуся, краще відійти убік. Краще для нас обох. Якщо я раптом ударю тебе так сильно, що ти знепритомнієш, ти не зможеш допомогти мені, і коли мене знудить, я почну захлинатися.

Я все ще дивився їй в очі. Вона, певно, вгадала, про що я подумав, і ледь помітно посміхнулася.

— Вибач. Я розумію. І мені ніяково, знаєш... Тому що ти міг...

— Придушитися ложкою, так? Я дійсно вчинив нерозумно, згоден. Я можу прикусити язик або щоку з внутрішнього боку, але це не страшно. Ще одна річ...

Вона чекала, а я все не міг вирішити, чи треба їй все розповідати. Навряд чи вона змогла б допомогти, але мені не хотілося, щоб вона почувала себе винною, якщо я раптом умру при ній.

— Іноді я лягаю в лікарню. Буває, що один напад йде за іншим. Якщо це буде продовжуватися довго, я не зможу дихати, і мозок вмре від кисневого голодування.

— Для цього досить п'яти хвилин, — стривожено сказала вона.

— Знаю. Але таке може бути, лише якщо напади підуть один за іншим, так що в нас буде час підготуватися. Якщо я не отямлюсь від першого нападу й у мене відразу, без перерви почнеться наступний, або якщо ти помітиш, що я зовсім не дихаю три-чотири хвилин, тоді викликай швидку.

— Але ти ж вмреш раніше, ніж вони приїдуть!

— Інакше я повинен жити в лікарні. А я лікарень не люблю.

— Я теж.

Наступного дня Ліза взяла мене з собою покататися на "Феррарі". Спочатку я нервував — боявся, що вона почне витворяти що-небудь ризиковане. Вона, однак, кермувала машину занадто повільно, позаду нам раз у раз сигналили. По тому, скільки уваги приділяла вона кожному рухові, я зрозумів, що машиною Ліза керує не так вже й давно.

— "Феррарі" у мене, напевно, просто закисне, — зізналася вона по дорозі. — Я у всякий час їду повільніше п'ятдесяти п'яти.

Ми заїхали в салон на Беверлі-Хілс, і Ліза за якусь несусвітну ціну купила слабеньку лампу на "гусячій шиї".

У ту ніч я ледве заснув. Напевно, боявся ще одного нападу, хоча нова лампа, яку купила Ліза, навряд чи могла його викликати.

Щодо цих самих нападів... Коли таке трапилося зі мною вперше, напади називали ще "припадками". Потім вже з'явилися "напади", і якийсь час через слово "припадок" стало немов непристойним і образливим.

Очевидно, це ознака старіння, коли ти помічаєш, як змінюється мова. Зараз з'явилося стільки нових слів... Багато які з них — для речей і понять, яких просто не існувало, коли я був маленьким. Наприклад, "матзабезпечення".

— Що тебе привабило в комп'ютерах, Лізо? — запитав я.

Вона навіть не ворухнулась. Працюючи з машиною, Ліза часом йшла в себе цілком. Я повернувся на спину, спробував заснути й тут почув:

— Влада.

Я підвів голову і глянув на неї. Тепер вона сиділа обличчям до мене.

— Всім цим комп'ютерним штучкам ти навчилася вже в Америці?

— Дечому ще там. Я тобі не розповідала про свого капітана, так?

— Здається, так.

— Дивна людина. Я ще там це зрозуміла. Мені тоді було чотирнадцять. Цей американець чомусь мною зацікавився. Зняв мені гарну квартиру в Сайгоні і відправив у школу.

Вона дивилася на мене, немов очікуючи якоїсь реакції, але я мовчав.

— Мені пішло це на користь. Я навчилася добре читати. Ну, а коли вмієш читати, нема будь-чого неможливого.

— Взагалі ж я і не запитував про твого капітана. Я запитав, що привабило тебе в комп'ютерах. Можливість заробляти на життя?

— Спочатку так. Але не тільки. За ними майбутнє, Вікторе.

— Бог свідок, я читав про це досить.

— І це правда. І ще вони дають владу, якщо ти знаєш, як ними користуватися. Ти сам бачив, на що був здатний Клюг. За допомогою комп'ютерів можна робити гроші. Я маю на увазі не заробляти, а робити. Немов у тебе стоїть друкарський верстат. Пам'ятаєш, Озборн згадував, що будинку Клюга не існує? Як ти це розумієш?

— Він, напевно, знищив всі дані про будинок з різних, наприклад, блоків пам'яті.

— Це тільки перший крок. Адже ділянка має бути зареєстрована в земельних книгах округу, чи не так? Я хочу сказати, що в цій країні ще не перестали зберігати інформацію на папері.

— Отже, у земельних книгах округу будинок зафіксований.

— Ні. Сторінка з записом вилучена.

— Не розумію. Клюг завжди не виходив з будинку.

— Древній прийом. Клюг проник у комп'ютеризований архів лос-анджелеського управління поліції і відшукав там якогось Семмі. Потім послав йому банківський чек на тисячу доларів і лист, у якому повідомлялося, що Семмі одержить у два рази більше, якщо пробереться в місцевий архів і здійснить певні дії. Семмі не дзьобнув, не дзьобнули також такі особи як Макджі і Моллі Анджер. Але Маля Біллі Фіпс дзьобнув й дістав другий чек, як було обіцяно в листі. У них із Клюгом довгі роки залишалися прекрасні ділові стосунки. Маля Біллі тепер їздить у новенькому "Кадилаку", причому він поняття не має, хто такий Клюг і де він жив. Клюга ж зовсім не цікавило, скільки він витрачав. Гроші він робив буквально з нічого.

Я обміркував почуте. Дійсно, коли в тебе повно грошей, можна зробити майже все, а в розпорядженні Клюга грошей було цілком достатньо.

— Ти сказала Озборну про Маля Біллі?

— Я стерла цей диск так само, як стерла всі згадування про твої сімсот тисяч. Наперед не вгадаєш, коли тобі самому знадобиться хтось, на зразок Маляти Біллі.

— Ти не боїшся, що в тебе через це будуть неприємності?

— Все життя — це ризик, Вікторе. Найкращий матеріал я залишаю собі. Не тому, що маю намір ним скористатися. Але якщо коли-небудь така річ знадобиться, а в мене її не виявиться під рукою, я буду почувати себе останньою дуркою.

Вона нахилила голову вбік, і очі її перетворилися в ледве помітні щілинки.

— Скажи мені... Клюг вибрав тебе з усіх сусідів, тому що цілих тридцять років ти поводився, немов зразковий бойскаут. Як ти ставишся до того, що я роблю?

— Твою поведінку я б назвав захоплено-аморальною; правда тобі багато довелося пережити, і при глобальному розгляді ти цілком чесна. Але мені шкода тих, хто встане в тебе на шляху.

Вона посміхнулася.

— Захоплено-аморальна. Це мені подобається.

— Отже, ти зайнялася комп'ютерами тому, що в них є майбутнє. А тебе коли-небудь турбує... як би це сказати... Нерозумно, напевно, але... Як по-твоєму, вони можуть захопити над нами владу?

— Так всі думають, поки самі не починають користуватися машинами, — відповіла вона. — Ти не уявляєш, наскільки вони дурні. Без програм вони на будь-що не придатні. А от в що я дійсно вірю, так це в те, що влада буде належати людям, яким комп'ютери підкоряються. Вони вже захоплюють владу. Тому-то я комп'ютерами і займаюся.

— Я не те мав на увазі. Може, я неточно висловився .

Вона насупилася.

— Клюга дуже цікавила одна проблема. Він постійно стежив за тим, що робиться в лабораторіях, які займаються штучним інтелектом, і багато читав по неврології. Я думаю, він намагався знайти щось спільне...

— Між людським мозком і комп'ютером?

— Не зовсім так. Комп'ютери він уявляв нейронами. Клітинами мозку. — Вона показала рукою на свою машину. — Цій штуці або кожному іншому комп'ютерові до людського мозку — як до зірок. Комп'ютер не здатний узагальнювати, робити висновки чи винаходи. При гарному матзабезпеченні може виникнути враження, начебто він щось робить серйозне, але це ілюзія. Є таке припущення, що, мовляв, коли ми нарешті створимо комп'ютер, у якому буде стільки ж транзисторів, скільки нейронів у людському мозку, у нього з'явиться свідомість. Я особисто думаю, що це нісенітниця. Транзистор не нервова клітка, квінтильйон транзисторів будь-чим не краще, ніж дюжина. Отож, Клюг, схоже, дотримувався такої ж думки, і він почав шукати загальні властивості в нейронів і однобайтових комп'ютерів. Тому-то в нього будинку і повно різного споживацького мотлоху — всі ці "Trash-80", "Atari", "TI", "Sinclar". Сам він звик до значно потужніших машин. Це все для нього іграшки.

— І що він довідався?

— Схоже, нічого. Восьмирозрядна машина набагато складніша від нейрона, але все одно жоден комп'ютер не витримує порівняння з людським мозком . Якщо їх взагалі можна зпівставляти. Так, "Atari" складніше нейрона, але насправді їх важко порівнювати. Все одно, що напрямок з відстанню або колір з масою. Вони різні. Але є одна спільна риса.

— Яка?

— Зв'язки. Знову ж, тут все по-різному, але принцип той же. Нейрон зв'язаний з безліччю інших нейронів. Їх трильйони, цих зв'язків, і те, як передаються по них імпульси, визначає, хто ми такі, що ми думаємо і що пам'ятаємо. За допомогою такого от комп'ютера я теж можу зв'язатися з мільйонами інших комп'ютерів. Ця інформаційна мережа ширше людського мозку, вона містить більше даних, ніж все людство в стані засвоїти за мільйон років. Вона тягнеться від "Pioner-10", що зараз десь за орбітою Плутона, до кожної квартири, де є телефон. За допомогою цього комп'ютера ти можеш одержати тонни відомостей, що колись були зібрані, але нікому було навіть глянути на них, часу не вистачало. І саме це цікавило Клюга. Стара ідея "критичної комп'ютерної маси", коли комп'ютер знаходить свідомість, але він розглядав цю ідею під новим кутом. Може, вважав він, важливий не розмір комп'ютерів, а їхня кількість.