Натисніть "Enter" (Натисніть "Введення") - Варлі Джон

— вимовив Хал, і я глянув на нього. — Я щодо роздруківки. Я був би тобі вдячний... Вони сказали, що збережуть все в таємниці... Ти розумієш, про що я?

Тільки тоді я помітив, що в нього очі, як у такси.

— Йди-но додому, Хале, і про будь-що не турбуйся.

Він кивнув головою і рушив до виходу.

— Не думаю, що все це дістане розголос, — сказав він.

Насправді, звичайно, вийшло навпаки.

Можливо, це трапилося б і без листів, які почали приходити через кілька днів після смерті Клюга. Листів зі штемпелями Трентона, штат Нью-Джерсі, переданих з комп'ютера, який так і не вдалося простежити. Те, що Клюг лише згадав у своєму заповіті, в листах розглядалося у всіх подробицях.

Тоді, однак, я будь-чого про це не знав. Після того, як пішов Хал, я заліз у постіль під електроковдру, але все не міг зігріти ноги. Вставав я, тільки щоб зробити сандвіч або полежати в гарячій ванні.

Кілька разів у двері стукали репортери, але я не озивався. Наступного дня я зателефонував Мартіну Абрамсу, адвокату — в телефонному довіднику він зазначався першим, і домовився, що він буде представляти мої інтереси. Він сказав, що мене, можливо викличуть у поліцейську дільницю. Я відповів, що будь-куди не поїду, проковтнув дві капсул "Дилантину" і завалився в постіль.

Разів зо два з вулиці доносилося завивання сирени, і ще я розчув лемент: хтось з кимсь гучно сперечався. Зусиллям волі я змусив себе не висуватися. Так, цікавість мучила мене, але ви самі знаєте, що трапляється з цікавими...

Я чекав повернення Озборна, але він все не приходив. Дні йшли, перетворюючись в тиждень, і за цей час відбулося тільки дві події, гідні уваги.

Перше почалося зі стукоту в двері через два дні після смерті Клюга. Я визирнув через фіранку і побачив припаркований на узбіччі сріблястий "Феррарі". Розглянути, хто стоїть біля дверей, я не міг, і тому запитав, хто там.

— Мене звуть Ліза Фу, — відповіла якась жінка. — Ви мене запрошували.

— Я вас не пам'ятаю.

— Це будинок Чарльза Клюга?

— Ні. Вам в сусідній будинок.

— О, вибачите.

Я вирішив попередити неї, що Клюга вже нема в живих, і відкрив двері. Жінка обернулася і посміхнулася зовсім сліпучою посмішкою.

Просто не знаю, з чого почати опис Лізи Фу. Пам'ятаєте той час, коли з газетних сторінок не сходили карикатури на Хірохіто і Тодзіо, а "Таймс" без хоч би якоїсь зніяковілості вживав слово "джап"? Маленькі чоловічки з круглими, як футбольний м'яч, обличчями; вуха, немов ручки від глечиків; окуляри з товстими скельцями; два великих, як у кролика, передніх зуба і тоненькі вусики...

Якщо не рахувати вусів, то вона викапаний виходець от з такої карикатури. Окуляри, зуби... На зубах стояла дужка, вони нагадували клавіші піаніно, обмотані дротом... Зростом вона була п'ять футів і вісім або дев'ять дюймів, а важила не більше 110 фунтів. Я б сказав — навіть сто, але додав десять фунтів через груди — по п'ять фунтів на кожну, настільки великі при її тоненькій фігурці, що напис на майці читався як "POCK LIVE", і тільки коли вона поверталася боком, я міг розглянути дві букви "S" на краях.

Ліза Фу протягнула мені гожу тонку руку.

— Схоже, ми якийсь час будемо сусідами, — сказала вона. — Принаймні, поки я не розберуся з цим лігвищем дракона на сусідній ділянці.

Якщо в неї й відчувався якийсь акцент, то радше з долини Сан-Фердинандо.

— Дуже приємно.

— Ви його знали? Я маю на увазі Клюга. Так він принаймні себе називав...

— А ви думаєте, це його не дійсне прізвище?

— Сумніваюся. "Клюг" по-німецькому означає "розумний". А на жаргоні хакерів це "хитрун" або "ловкач", це з Клюгом узгоджується повною мірою. Хоча сірий процесор у нього безперечно барахлив. — Вона багатозначно постукала пальцем себе по скроні. — "Віруси", "фантоми" і "демони" вискакують щораз, коли люди з поліції намагаються підключитися до його систем, програмне забезпечення згасає, бітові кошики {Bobua: не уявляю, що це таке, бо на сміттєвий кошик PC не схоже :-} переповнюються...

Вона говорила і говорила, але для мене все це звучало як суахілі.

— Ви хочете сказати, що в його комп'ютерах ховаються демони?

— Точно.

— Тоді їм потрібен буде спеціаліст з вигнання злих духів.

Вона ткнула великим пальцем себе в груди, показавши одночасно ще пів акру зубів, і сказала:

— Це я і є. Однак мені треба йти. Заскакуйте побачитись в будь-який час.

Друга цікава подія тижня відбулася на день пізніше: поштою прийшло повідомлення з банку. На мій рахунок надійшло три суми. Перша — звичайний чек з Управління в справам інвалідів війни на 487 доларів. Друга сума в 392 долара 54 цента — відсотки на гроші, залишені мені батьками п'ятнадцять років тому.

Третій внесок був переведений двадцятого, у той день, коли вмер Клюг. 700 083 долара 04 цента.

Через кілька днів до мене зазирнув Хал Ланьєр.

— Ну і тижденьок! — вимовив він, плюхнувся на диван і почав розповідати.

Виявляється, у нашому кварталі зареєстрована ще одна смерть. Листи, передані з невідомого комп'ютера, викликали безліч неприємностей, особливо після того, як поліція стала ходити по будинках і допитувати всіх підряд. Дехто, відчувши, що коло стискується, покаявся у своїх гріхах. Жінка, що розважала комівояжерів, поки її чоловік був на роботі, зізналася йому в невірності, і той її застрелив. Тепер він сидів у в'язниці округу. Це, мабуть, найгірше з того, що відбулося, але траплялися події і дрібніші, від бійок, до вибитих вікон. За словами Хала, податкове управління збиралося влаштувати в нашому районі спеціальну перевірку.

Я подумав про сімсот тисяч вісімдесят три долари.

І чотири центи.

Промовчав, але відчув, як у мене холодіють ноги.

— Ти, напевно, хочеш знати, що там у нас з Бетті, — сказав нарешті він.

Я не хотів. Не хотів знати взагалі будь-чого про це, але спробував зобразити на обличчі відповідний вираз.

— Все закінчено, — вимовив він, задоволено зітхаючи. — Я маю на увазі між мною і Тоні. Я все розповів Бетті. Кілька днів було дуже погано, але тепер, думаю, наш шлюб став ще міцніше. — Він замовчав на якийсь час, насолоджуючись теплом змін, які відбулися.

Ще він хотів розповісти мені про те, що вони дізнались про Клюга, і запросити мене до себе пообідати, але я чемно відмовився від обох пропозицій, пославшись на старі рані, що мене зовсім замучили. І я вже майже випровадив його, коли в двері постукав Озборн. Я впустив його, і Хал теж залишився.

Пропозиція випити каву була з вдячністю прийнята. Виглядав Озборн якось інакше, і спочатку я не міг зрозуміти, у чому справа: той самий втомлений вираз обличчя... Втім, ні. Раніше мені здавалося, що це маска або цинізм, властивий поліцейським. Але в той день на його обличчі читалася справжня втома. Вона перетікала з обличчя на плечі і руки, передавалася ході і манері сидіти. Його огортало важке відчуття поразки.

— Мене як і раніше підозрюють? — запитав я.

— Хочете знати, чи треба запрошувати адвоката? Не варто турбуватися. Я ретельно перевірив вас. Заповіт Клюга навряд чи буде прийнято всерйоз, так що ваші мотиви виглядають сумнівно. На мій погляд, у кожного з місцевих торговців кокаїном було набагато більше причин "прибрати" Клюга, ніж у вас. — Він зітхнув. — Я просто хотів про дещо запитати. Можете не відповідати, якщо не хочете.

— Давайте спробуємо.

— Вам запам'яталися які-небудь незвичайні його відвідувачі? Люди, що приходили або йшли вночі?

— Єдине, що я пам'ятаю, це службові машини. Пошта, "Федерал Експрес", компанії по доставці вантажів... Наркотики могли прибувати з усіма цими людьми.

— Ми теж так думаємо. Навряд чи він працював по дріб'язках. Можливо, він служив посередником. Дістав, передав... — Озборн на якийсь час задумався і відсьорбнув кави.

— Є які-небудь успіхи в розслідуванні? — запитав я.

— Хочете знати правду? Справа заходить в глухий кут . Будь-хто в окрузі і уявлення не мав, що Клюг володіє всією цією інформацією. Ми перевірили банківські рахунки і будь-де не знайшли доказів шантажу. Ні, сусіди в картину не вписуються. Хоча, звичайно, якби Клюг залишився в живих, зараз його з задоволенням придушив би майже кожен з тих, хто живе по сусідству.

— Це точно, — сказав Хал.

Озборн вдарив себе долонею по стегну.

— Якби мерзотник залишився в живих, я сам би його вбив, — сказав він. — Але тепер я починаю думати, що він не був живий взагалі.

— Не розумію.

— Якби я своїми очима не бачив труп... — Озборн сів дещо пряміше. — Він писав, що його не існує. І це майже так. В електро-газовій компанії про нього навіть не чули. Клюг підключений до їхньої лінії, співробітник компанії кожен місяць знімає покази з лічильників, але компанія будь-коли не виставляла йому рахунки. Те ж саме з телефоном. У його будинку цілий комутатор, який виготовлений телефонною компанією, доставлений і встановлений нею же, але в них нема про це хоч якихось відомостей. Клюг не відкривав рахунку в будь-якому з банків Каліфорнії — схоже, він йому просто не був потрібний. Ми знайшли близько сотні компаній, які продали і доставили йому те або інше устаткування, а потім або зробили позначку про те, що рахунок оплачений, або начисто забули, що взагалі мали з ним справу. В деяких фірмах зафіксовані номери чеків і рахунків, але як самі рахунки, так навіть банки фізично не існують.

Він відкинувся в кріслі, і я відчув, що це його просто дратує.

— Єдиний, хто мав про Клюг уявлення, це людина, яка доставляла йому раз на місяць продукти з бакалійної крамниці. Маленька крамничка неподалік звідси. У них нема комп'ютера, Клюг платив чеками банку "Уеллс Фарго". Там ці чеки приймали до оплати, і будь-яких проблем не виникало. Хоча про Клюга там і не чули.

Я задумався. Озборн чекав від мене якоїсь реакції, і я висловив припущення:

— Він робив все це за допомогою комп'ютерів?

— Саме так. Те, що він провертав з бакалійною крамницею, я ще розумію. Але набагато частіше Клюг проникав безпосередньо в базове програмне забезпечення і затирав всі відомості про себе. Енергокомпанія будь-коли не діставала платежів як чеками, так і якось інакше, просто тому, що, на їх думку, вони будь-коли й будь-чого Клюгові не продавали. Всі урядові заклади ніколи і нічого знали про Клюга. Ми перевірили все, від поштового відомства до ЦРУ.

— А що якщо Клюг — не справжнє прізвище?

— Можливо.