Будденброки - Манн Томас
Вибачте мені, шановна пані, за відвертість… Ви мене винагороджуєте, віддавна платите за мої послуги… а я людина незаможна. Але я відмовлюся від служби, зречуся її, коли ви будете мене силувати до такого злочину!.. А дитина! Он там, на стільці, сидить дитина! Тихенько зайшла сюди послухати музику! Ви хочете навіки отруїти її душу?
Але хоч як він шалено опирався, Герда призвичаювала його до нової музики, переконувала і поволі, крок за кроком перетягла на свій бік.
– Пане Пфюлю, – казала вона, – будьте справедливі й обміркуйте все спокійно. Вас збиває з пантелику незвичайний спосіб застосування гармонії… Порівняно з цією музикою Бетховен здається вам чистим, зрозумілим і природним. Але згадайте, як Бетховен обурював своїх сучасників, вихованих на давніх взірцях… Господи боже, навіть Бахові дорікали за брак мелодійності і ясності… Ви говорите про мораль… А що таке, по-вашому, мораль у мистецтві? Коли не помиляюся, вона – протилежність будь-якому гедонізмові. Але ж якраз тут її не бракує. Так само, як у Баха. Тільки тут вона більша, свідоміша, глибша, ніж у Баха. Повірте мені, пане Пфюлю, ця музика не така чужа вашій душі, як ви собі уявляєте.
– Штукарство і софістика… перепрошую вас, – мурмотів Пфюль.
Але Герда мала слушність: властиво, та музика не була йому така чужа, як він спершу думав. Щоправда, з "Трістаном" він цілком ніколи не змирився, хоч на прохання Герди врешті дуже вдало переклав для скрипки й рояля "Смерть Ізольди". Першими здобули його похвальне слово деякі партії з "Майстерзінгерів", і відтоді в ньому нестримно почала рости любов до цього мистецтва. Вона його майже лякала, і він невдоволено відмагався від неї. Проте партнерці вже не доводилось силувати його, щоб він, спершу віддавши належне давнім майстрам, ускладнював свої пасажі і з тим самим виразом засоромленої, майже злісної втіхи переходив до яскравого плетива Вагнерових лейтмотивів. Після гри їхні суперечки про співвідношення цієї манери з "суворим стилем" ставали вже не такі запальні, і нарешті одного дня пан Пфюль заявив, що хоч ця тема особисто його не цікавить, а все ж він зобов'язаний додати до своєї книжки про церковну музику розділ "Про застосування старовинної тональності в церковній і народній музиці Ріхарда Вагнера".
Ганно сидів тихо-тихо, обнявши руками коліно і, за своєю звичкою, торкаючись язиком одного з кутніх зубів, від чого рот його трохи кривився? Пильно, мов зачарований, дивився він на матір і на пана Пфюля, дослухався до їхньої гри, до їхніх розмов. І так вийшло, що з перших кроків життя музика стала для нього чимось надзвичайно важливим, значущим, сповненим глибокого змісту. З того, що вони говорили, хлопець заледве розумів яке слово, а те, що вони грали, здебільшого було неприступне його дитячому сприйманню. І якщо він усе ж таки годинами сидів нерухомо на одному місці й не нудився, то приводили його туди віра, любов і святоблива пошана.
Проте аж у сім років він спробував сам відтворити на роялі певні сполучення звуків, що особливо його вразили. Мати усміхалася, дивлячись на ту спробу, поправляла акорди, дібрані з німим захватом, пояснювала, чому саме цей звук потрібен, щоб з одного акорда перейти на інший. І його слух потверджував те, що вона казала.
Герда Будденброк якийсь час приглядалася до сина, потім вирішила, що він повинен учитися грати на роялі.
– По-моєму, скрипка не його інструмент, – сказала вона панові Пфюлю, – і я навіть рада цьому, бо гра на скрипці має свої вади. Не кажу вже про залежність скрипаля від акомпанемента, хоч за певних обставин вона досить обтяжлива. Не знаю, що б я робила, якби не ви… Крім того, перед скрипалем завжди стоїть небезпека, що він у погоні за віртуозною технікою втратить душу… Я таке не раз бачила. І щиро вам признаюся: мені здається, що для скрипаля музика починається тільки на високому рівні майстерності. Напружене зосередження на верхньому голосі, на його фразуванні й звукописі, коли поліфонія доходить до свідомості тільки як щось туманне й загальне, в дитини не дуже обдарованої легко може заглушити почуття і сприймання гармонії, а потім уже цього не виправиш… Я люблю скрипку і дечого на ній домоглася, та все-таки вище ціную рояль… Я хочу тільки сказати, що грунтовне знання рояля як засобу узагальнення різноманітнішого й багатшого звукового матеріалу, неперевершеного засобу музичного відтворення, означає для мене інтимніший, ясніший і глибший зв'язок з музикою… Отже, прошу вас, пане Пфюлю, будьте такі ласкаві, візьміть на себе ще й Ганно. Я знаю, тут у місті є ще дві чи три особи, – здається, жінки, – що дають уроки, але то вчительки музики, та й тільки… Ви мене розумієте… Не йдеться про те, щоб натренувати дитину на якомусь інструменті, куди важливіше навчити її трохи розуміти музику, правда?.. На вас я цілком покладаюся. Ви ставитесь до цього інакше. І побачите, що будете з нього вдоволені. Він має будденброківські руки. А всі Будденброки можуть брати нони й децими… Тільки що ніколи не надавали цьому ваги, – сміючись докінчила вона, і пан Пфюль відразу погодився вчити Ганно.
Відтепер він приходив ще й у понеділок після обіду і давав уроки малому Йоганнові. Герда в цей нас сиділа в сусідній кімнаті. Навчання те відбувалося трохи незвичайно, бо пан Пфюль відчував, що мовчазний запал дитини зобов'язує його до чогось більшого, ніж проста наука гри на роялі. Як тільки Ганно здолав перші елементарні правила гри, пан Пфюль у легкій і приступній формі почав знайомити його з основами теорії і вчення про гармонію. І Ганно розумів їх: все це тільки підтверджувало йому те, що він, власне, віддавна вже знав.
Наскільки можна було, пан Пфюль брав до уваги палке завзяття дитини. Він любовно й дбайливо намагався полегшити тягар, яким матерія зв'язує ноги уяві і нестримному хистові. Вивчаючи гами, він не дуже суворо вимагав спритності пальців, бо бачив у тих вправах іншу мету, яку швидко й осяг: дати хлопцеві якомога ясніше, ширше й переконливіше уявлення про всі тональності, глибоке й різнобічне знання їхньої спорідненості і зв'язків, яке незабаром допомогло б йому швидко розпізнавати можливі комбінації і витворило б інтуїтивне відчуття влади над клавіатурою – першу спонуку до фантазування й імпровізації… Учитель із зворушливою делікатністю підтримував духовні запити свого малого, але розпещеного доброю музикою учня, його потяг до поважного стилю. Він не пригашував його схильності до всього глибокого й урочистого розучуванням банальних пісеньок, а навпаки – давав грати хорали і не пропускав жодної нагоди пояснити йому закономірність переходу одного акорда в інший.
Герда сиділа в сусідній кімнаті з вишиванням або з книжкою і стежила, як посувається наука.
– Ви перевершили всі мої сподівання, – сказала вона якось панові Пфюлю. – Але чи не задалеко ви заходите? Чи не забігаєте вперед? Ваш метод, здається мені, наскрізь творчий… Часом хлопець і справді вже пробує фантазувати. Та коли він не вартий вашого методу, коли він для нього не досить здібний, то зовсім нічого не навчиться…
– Він вартий його, – сказав пан Пфюль і кивнув головою. – Я інколи стежу за його очима… В них багато чого сховано, хоч уста його завжди стулені. Згодом, коли життя, можливо, ще дужче стулить йому вуста, хай має можливість висловитись…
Герда глянула на нього – незграбного музиканта з рудою кучмою волосся, з мішками під очима, з настовбурченими вусами й великим борлаком, – тоді подала йому руку й сказала:
– Дякую вам, пане Пфюлю. У вас добрі наміри, і ми собі навіть не уявляймо, що ви для нього робите…
А вдячність Ганно цьому вчителеві, довіра до кожної його настанови не знала меж. Якщо в школі, незважаючи на всі додаткові уроки, він тупо, без жодної надії щось збагнути сидів над задачами з арифметики, то коло рояля схоплював усе, що йому казав пан Пфюль, схоплював і засвоював так, ніби воно давно йому було відоме. Едмупд ІІфюль, органіст у брунатному сурдуті, здавався йому великим ангелом, який кожного понеділка після обіду брав його в обійми, щоб від буденної дріб'язковості повести в дзвінке царство лагідних, солодких, заспокійливих звуків…
Часом навчання відбувалося вдома у пана Пфюля, в просторому старому гостроверхому будинку з багатьма прохолодними коридорами й закутками, де органіст меншав самотою, тільки зі старою ключницею. А часом у неділю малий Будденброк діставав дозвіл під час відправи в Мариїнській церкві сидіти нагорі біля органа, а це було зовсім не те, що слухати його внизу на лавці разом з усіма. Вони сиділи вище за парафіян, вище за пастора Прінгсгайма на амвоні, сиділи серед гудіння могутнього потоку звуків, який вони разом звільняли з пут і підпорювали своїй владі, бо вчитель дозволяв часом Ганно, сповненому запалу, щастя й гордощів, помагати йому коло регістрів. Та коли вже після хорала затихав фінал, коли пан Пфюль поволі здіймав пальці з клавішів і давав ще тільки тихо й урочисто відзвучати основному й басовому тонам, коли потім, після навмисної паузи, що створювала побожний настрій, з-під дашка амвона озивався добре поставлений голос пастора Прінгсгайма, то не раз бувало, що пан Пфюль кепкував з проповіді і вже просто сміявся з стилізованої франконської вимови пастора, з його протяглих приглушених або різко наголошуваних голосних, з його зітхань і швидкої зміни виразу обличчя – то понурого, то прояснілого. Тоді сміявся й Ганно, тихо й весело, бо, не перезирнувшись, не перемовившись жодним словом, вони обидва доходили того самого висновку: що та проповідь – просто безглузда балаканина, а справжньою відправою була музика, яку пастор і його парафіяни вважали за додаток, потрібний, щоб піднести побожний настрій.
Так, усі ті сенатори, консули, городяни та їхні родини, які сиділи внизу, не вельми розумілися на мистецтві пана Пфюля, і це його завжди журило, тому він і радий був бачити коло себе свого маленького учня – принаймні мав кому стиха сказати, що тільки-но зіграв надзвичайно важку річ. Він удавався до найдивовижніщих технічних експериментів: створив "зворотну імітацію", мелодію, що однаково звучала від початку до кінця і від кінця до початку, а потім на цій основі скомпонував цілу фугу, яку можна було грати навпаки.
