Будденброки - Манн Томас
Але тепер нема часу думати про це.
Коли він зайшов до їдальні, до нього швидко підступила Герда. Вона також приготувалася приймати гостей. На ній була гладенька спідниця з шотландської матерії, біла блузка й тоненька шовкова накидка темно-червоного кольору, в тон її важких кіс. Вона всміхалася, блискаючи великими рівними зубами, ще білішими за її вродливе обличчя, і навіть її очі, близько посаджені загадкові карі очі, підведені тінями, сьогодні теж усміхалися.
– Я вже давно на ногах, з чого ти можеш зробити висновок, як палко я тебе вітаю.
– Отакої! Невже на тебе справили враження сто років?
– Величезне! А можливо, це просто святковий настрій… Який день! Ось хоча б це, – вона показала на стіл, накритий до сніданку і оздоблений квітками з садка. – Робота панни Юнгман… Але якщо ти думаєш, що можеш уже пити чай, то помиляєшся. В салоні на тебе чекає вся родина, і то з святковим подарунком, до якого я також трохи причетна… Слухай, Томасе, це, звичайно, тільки початок візитів, а їх буде більше, ніж треба. Перші я ще якось витримаю, але десь опівдні кину все, попереджаю тебе. Бо хоч барометр трохи знизився, небо й далі прикро блакитне. Правда, воно дуже гармоніює з прапорами… бо ж ціле місто в прапорах… але спека буде страшна. А тепер ходімо. Сніданок почекає. Треба було раніше встати. Доведеться перше хвилювання пережити на голодний шлунок…
У салоні на нього чекали мати, Христіан, Клотільда, Іда Юнгман, пані Перманедер і Ганно. Останні двоє не без натуги тримали в руках родинний подарунок – велику картину в рамі… Пані Елізабет, глибоко зворушена, обняла свого старшого сина.
– Любий синку, це чудова хвилина… чудова хвилина… – двічі проказала вона. – Ми повинні день і ніч серцем дякувати господові за всю його ласку…
Вона заплакала.
В її обіймах сенатор розчулився. Всередині в нього наче щось розтало й відпустило його. Губи йому затремтіли. Його пойняло легкодухе бажання припасти до материних грудей, заплющити очі і в ледь чутному запахові парфумів, що линув від м'якого шовку її сукні, забути про все на світі, нічого більше не бачити, нічого не казати… Вія поцілував матір, випростався й подав руку братові, що потиснув її з якоюсь чи то неуважною, чи збентеженою міною, як завжди в урочистих випадках. Клотільда протягло й тепло сказала кілька вітальних слів. Що ж до панни Юнгман, то вона лише глибоко вклонилася, перебираючи рукою срібний ланцюжок від годинника, що висів на її пласких грудях…
– Ходи сюди, Томе, – мовила тремтячим голосом пані Перманедер. – Нам з Ганно вже сили не стає, скоро впустимо.
Оскільки з кволого Ганно їй була не велика допомога, вона тримала картину майже сама і в своїй ревній натузі справляла враження фанатичної мучениці. Очі в неї були вологі, щоки палали, а кінчиком язика вона чи то розпачливо, чи то лукаво водила по верхній губі…
– Так, тепер іду до вас, – мовив сенатор. – Що це таке? Ану поставмо її, щоб було видно.
Він прихилив картину до стіни біля рояля і зупинився коло неї, оточений родиною.
У важкій, різьбленій рамі з горіхового дерева красувалися під склом портрети чотирьох власників фірми "Йоганн Будденброк", і під кожним золотими літерами написані були імена й відповідні дати. Портрет Йоганна Будденброка, засновника фірми, змальовано з давньої олійної картини; то був високий, поважний добродій з міцно стуленими вустами й суворим, рішучим поглядом над пишним жабо. Поряд з ним усміхалося широке, веселе обличчя Йоганна Будденброка, приятеля Жана-Жака Гофштеде. Консул Йоганн Будденброк з вольовим підборіддям, що впиралося у високі стоячі комірці, з широким зморщеним ротом і великим гачкуватим носом дивився на глядачів натхненним, фанатичним поглядом. Четвертий був сам Томас Будденброк, трохи молодшого віку, ніж тепер… Між портретами повився стилізований золотий колос, а внизу, теж золотом, виписані були дві важливі дати: 1768–1868. Вінчала все приповість, виведена високими готичними літерами, які наслідували письмо того, хто заповів її нащадкам: "Сину мій, пильнуй удень своїх справ, та не роби таких, що не давали б тобі вночі спокійно спати".
Сенатор, заклавши руки за спину, довго дивився на портрети.
– О так, – раптом мовив він не без іронії, – нема краще, як спокійний сон! – Тоді, звертаючись до родини, поважно, хоч, може, трохи хапливо, додав: – Щиро дякую вам, любі мої! Дуже гарний і мудрий подарунок!.. Як ви вважаєте, де ми його повісимо? В моєму кабінеті?
– Авжеж, Томе, в кабінеті над твоїм столом! – відповіла пані Перманедер і обняла брата; потім потягла його до еркера й показала надвір.
Під чистою просинню літнього неба на всіх будинках майоріли двоколірні прапори: вздовж усієї Рибальської, від Брайтештрасе аж до гавані, де, піднявши всі вимпели на честь господаря, стояли "Вулленвевер" і "Фрідеріка Евердік".
– І так усюди! – мовила пані Перманедер, і голос її затремтів. – Я вже виходила, Томасе, в місто. Навіть Гагенштреми вивісили прапор! Га, а що ж їм було робити? Я б їм вікна повибивала…
Сенатор засміявся, і Тоні потягла його назад до столу.
– Тут телеграми, Томе… звичайно, тільки перші, особисті, від родичів. Телеграми від клієнтів надходять до контори…
Вони розпечатали кілька телеграм: з Гамбурга, з Франкфурта, від пана Арнольдовна та його родини з Амстердама, від Юргена! Крегера з Вісмара… Раптом пані Перманедер спаленіла.
– Він по-своєму все-таки добра людина, – мовила вона й передала братові щойно розпечатану телеграму. На ній стояв підпис: Перманедер.
– Але час не жде, – мовив сенатор, клацнувши покришкою годинника. – Я хочу чаю. Може, й ви вип'єте задля товариства? Бо потім у домі стане, як на ярмарку…
Іда Юнгман дала Герді якийсь знак, і та затримала сенатора:
– Хвилинку, Томасе… Ти знаєш, що Ганно йде зараз на урок… А він хотів би прочитати тобі вірша… Ходи, Ганно. Уяви собі, що тут нікого немає. Не хвилюйся!
Малому Йоганнові доводилося навіть на канікулах, – бо в липні були літні канікули, – брати приватні уроки з арифметики, щоб не відставати з цього предмета від свого класу. Десь у передмісті святої Гертруди в душній кімнаті, де не вельми приємно пахло, на нього чекав учитель з рудою бородою і брудними нігтями, щоб втовкмачувати йому в голову злощасну таблицю множення. Але спершу Ганно мусив продекламувати татові вірша, якого він разом з Ідою старанно вивчив на своєму "балконі"…
Він стояв, спершись на рояль, у копенгагенському матроському костюмчику з широким полотняним коміром та білою вставкою і в краватці, зав'язаній товстим моряцьким вузлом, схрестивши тонкі ноги й трохи відвернувшись, у позі, сповненій несміливої і несвідомої грації. Два чи три тижні тому йому обрізали довге волосся, бо в школі з нього глузували не тільки учні, а навіть учителі. Проте голова Ганно однаково вся була в густих м'яких кучерях, що спадали аж на скроні й на тендітне чоло. Повіки в нього були опущені, довгі темні вії нависали над синюватими тінями під очима, а стиснені вуста ледь кривилися.
Він добре знав, що станеться. Він заплаче і не зможе докінчити вірша, від якого в нього стискається серце не менше, ніж у неділю в Маріїнській церкві, коли органіст пан Пфюль грає якось особливо урочисто й проникливо… Заплаче, як завжди, коли від нього вимагають, щоб він показав своє вміння, коли його екзаменують чи перевіряють його здібності й самовладання, що так любить робити тато. Краще б мама була не нагадувала йому про хвилювання! Вона хотіла підбадьорити його, а вийшло ще гірше. Він це відчуває. Тепер усі стоять і дивляться на нього. Бояться, що він заплаче… То хіба ж можна не заплакати? Ганно підняв вії, намагаючись зустрітися очима з Ідою, що перебирала на грудях ланцюжок від годинника й журно, на свій манір, кивала йому головою. Його пойняло нездоланне бажання притулитися до неї, віддатись під її опіку, нічого не чути, крім її низького голосу, що заспокійливо казав би йому: "Годі тобі, Ганно, дитино моя, не будеш ти читати ніяких віршів…"
– Ну, ми слухаємо, синку, – коротко мовив сенатор.
Він сів у крісло біля столу й чекав. І навіть не всміхнувся, був ще неприступніший, ніж завжди за таких обставин. Поважний і суворий, він, звівши одну брову, міряв постать малого Йоганна пильним, ба навіть холодним поглядом.
Ганно випростався, погладив рукою поліроване дерево рояля, несміливо обвів поглядом присутніх і, трохи підбадьорений ласкою, що світилася в очах бабусі й тітки Тоні, проказав тихим, глухуватим голосом:
– Уланд, "Недільна пісня пастуха".
– Е, голубе, це не те! – вигукнув сенатор. – Не годиться спиратися на рояль і згортати руки на животі… Стій вільно! І говори вільно! Це основне. Стань он там між завісами! Тепер підведи голову… а руки спокійно опусти…
Ганно став на порозі їдальні й опустив руки. Він слухняно підвів голову, але вії опустив так низько, що очей не було видно. Мабуть, вони вже були повні сліз.
– "Сьогодні божий день…" – проказав він зовсім тихо, а тому ще суворіше пролунав батьків голос, що перебив йому:
– Починати треба з поклону, синку! І голосніше. Ану, ще раз! "Недільна пісня пастуха"…
То було жорстоко, і сенатор добре знав, що відбирає в дитини останню крихту сили й витримки. Але треба, щоб хлопець умів постояти за себе! Не давав збити себе з пантелику! Був мужній і непохитний…
– "Недільна пісня пастуха", – знову сказав він невблаганно й вимогливо…
Але Ганно вже знесилів. Він звісив голову на груди, а білою, в блакитних жилках ручкою, що виглядала з темно-синього, вузького внизу рукава матроски з вишитим якорем, судомно вчепився в завісу.
– "Я сам-один в широкім полі", – спромігся ще проказати він і остаточно здався. Його опанував настрій вірша. Від безмежного жалю до самого себе голос йому урвався, і з-під він нестримно ринули сльози. Він раптом затужив за тими ночами, коли був трохи хворий, мав застуджене горло, невеличку гарячку й лежав у ліжку, а Іда приходила, давала йому напитися й лагідно клала свіжий компрес на чоло… Ганно похилив голову набік, поклав її на руку, що вчепилася у завісу, й захлипав.
– Ну, з такого читання мало радості! – суворо, роздратовано сказав сенатор і підвівся. – Чого ти плачеш? Треба плакати над тим, що навіть такого дня, як цей, ти не можеш здобутись, на силі, щоб потішити мене.