Будденброки - Манн Томас
Ти що, дівчинка? Що з тебе вийде, як ти й далі будеш такий плаксивий? Чи ти думаєш завжди заливатися слізьми, коли тобі доведеться виступати перед людьми?.. "Ніколи, – розпачливо думав Ганно, – ніколи я не виступатиму перед людьми!"
– Поміркуй до обіду про те, що я тобі сказав, – докінчив сенатор і рушив до їдальні, а тим часом Іда Юнгман, ставши на коліна біля свого вихованця, витирала йому очі й лагідно докоряла.
Сенатор почав швидко снідати, а мати, Тоні, Клотільда й Христіан пішли додому. Сьогодні вони разом з Крегерами, Вайпшенками і дамами Будденброк мали ще обідати тут, у Герди, а сам сенатор, хотів він того чи ні, мусив бути присутній у Ратушній пивниці, але сподівався, що не засидиться там до ночі і застане ще їх у себе вдома.
Він випив гарячого чаю з блюдця біля оздобленого вінками столу, похапцем з'їв яйце і вже на сходах кілька разів затягнувся цигаркою. Гроблебен, у вовняному шарфі на шиї, дарма що було літо, з черевиком, насуненим на ліву руку, і з щіткою в правій руці, з довгастою краплею під носом, рушив передпокоєм назустріч господареві й стрів його там, де починалися парадні сходи й де стояв на задніх лапах ведмідь, тримаючи тацю на візитні карточки.
– Еге ж, пане сенатор, сто літ!.. І один бідний, а інший багатий…
– Добре, Гроблебене, дуже добре! – І сенатор тицьнув старому монету в руку зі щіткою.
Він поминув приймальню і зайшов до контори. Назустріч йому підвівся касир, худий чоловік з відданими очима, і у вишуканих словах привітав його від імені всього персоналу. Сенатор коротко подякував і сів на своє місце біля вікна. Та тільки-но він почав проглядати приготовані газети й розпечатувати пошту, як у двері постукали і з'явилися вітальники.
Це була делегація від робітників з комор – шість чоловік. Вони зайшли до контори, широко розставляючи ноги, ступаючи важко, як ведмеді, з надмірної пошани витягти обличчя і мнучи в руках шапки. Їхній проводар виплюнув на підлогу буру тютюнову жуйку, підсмикнув штани і вкрай розчулено сказав щось про "сто літ" і "ще багато разів по сто літ"… Сенатор пообіцяв їм чималу добавку до платні за цей тиждень і відпустив.
З'явилися податкові службовці, щоб від імені управління привітати свого шефа. Йдучи назад, вони зустрілися в дверях з купкою матросів, яких під командою двох штурманів прислали "Вулленвевер" і "Фрідеріка Евердік", двоє суден, що саме стояли в гавані. Прибула також делегація від вантажників – у чорних куртках, штанях під коліно і в циліндрах. Заглядали й окремі городяни. Кравець Штут із Дзвоноливарної з'явився в чорному сурдуті поверх вовняної сорочки. Зайшов привітати дехто з сусідів, наприклад, квітникар Іверсен. Старий листоноша з білою бородою, сережками у вухах і каправими очима, дивак, якого сенатор, коли бував у доброму гуморі, вітав на вулиці й звав "паном старшим поштмейстером", вигукнув ще з порога:
– Я не тому прийшов, пане сенатор, не тому. Я добре знаю, люди скрізь гомонять, що тут кожному щось перепадає… Але я не тому!..
А проте взяв гроші, подякував і пішов… І так без кінця.
О пів на одинадцяту з'явилася служниця й сказала, що пані Будденброк приймає в салоні перших гостей.
Томас Будденброк залишив контору й поспішив парадними сходами нагору. Там, перед дверима до салону, він на мить спинився коло дзеркала, поправив краватку і вдихнув запах одеколону з своєї хусточки. Він був блідий, і, хоч весь спітнів, руки й ноги в нього заклякли. Відвідувачі в конторі вже майже виснажили його… Він зітхнув
1 зайшов до залитої сонячним світлом кімнати, де його привітали консул Гунеус, торговець деревом і п'ятиразовий мільйонер, його дружина, дочка та її чоловік, сенатор доктор Гізеке. Всі вони приїхали з Травемюнде, перервавши, як і багато інших значних родин міста, свій липневий курс морських купелей тільки задля того, щоб ушанувати ювілей фірми "Будденброк".
Не просиділи вони й трьох хвилин у світлих, гнутих кріслах, як прийшов консул Евердік, син покійного бургомістра, з дружиною з роду Кістенмакерів; а коли консул Гунеус уже попрощався, то зустрів свого брата, що мав на один мільйон менше, зате був сенатором.
Відтепер гості прибували без упину. Великі білі двері, оздоблені барельєфом з амурами, майже не зачинялися, і з салону весь час було видно яскраво освітлені сонячним промінням, що пробивалося крізь скляну стелю, парадні сходи, якими то підіймалися, то спускалися люди. Оскільки салон був великий і вони спинялися групами порозмовляти, то тих, що входили, стало більше, ніж тих, що виходили, і скоро служницю звільнили від обов'язку відчиняти й зачиняти двері, а лишили їх розчиненими навстіж, і гості заповнили також коридор.
Гомін дзвінких жіночих і глухіших чоловічих голосів, потиски рук, поклони, жарти й голосний веселий сміх котяться вгору між колонами й відлунюють під скляною стелею сходової клітки. Сенатор Будденброк, стоячи вгорі на сходах або коло входу в еркер, приймає вітання – то чисто формальні, стримані, то щирі й веселі. Ось усі шанобливо зустрічають бургомістра Ланггальса, показного низенького добродія з виголеним підборіддям, що тоне в пишній білій краватці, з короткими сивими баками і стомленим поглядом дипломата. Зразу ж за ним заходить торговець вином консул Едуард Кістенмакер та його дружина з Меллендорфів, а також його брат і компаньйон Стефан, приятель і палкий шанувальник сенатора Будденброка, з дружиною, дочкою великого землевласника; вона аж пашить здоров'ям. Вдова сенатора Меллендорфа королює в салоні. Вона велично розсілася посеред канапи, а її син, консул Август Меллендорф, та невістка Юльхен з роду Гагенштремів, щойно зайшли, склали свої поздоровлення і вітаються з гостями. Консул Герман Гагенштрем наліг опасистим тілом на поруччя і, важко дихаючи в руду бороду плескатим, навислим над верхньою губою носом, розмовляє з сенатором доктором Кремером, начальником поліції; на обличчі в Кремера, облямованому темно-рудими сивуватими баками, грає лагідна, хитрувата усмішка. Доктор Моріц Гагенштрем, поряд з яким стоїть його вродлива дружина з гамбурзької родини Путфаркенів, щирить гострі щербаті зуби. Ось видно, як старий доктор Грабов тисне обома руками правицю сенатора Будденброка, а за мить поступається місцем будівничому Фойгтові. Сходами, з розкритими обіймами і ясним обличчям, підіймається пастор Прінгсгайм; сьогодні він у цивільному вбранні, і тільки сурдут, довший ніж заведено, натякає на його духовний сан. Фрідріх-Вільгельм Маркус теж тут. Ті гості, що представляють сенат, громадську раду, торговельну палату чи якісь корпорації, з'явились у фраках…
Пів на дванадцяту. Спека дужчає. Господиня дому чверть години тому залишила гостей…
Раптом знизу, з вестибюля, долинає такий тупіт і човгання, ніби туди відразу ввалив цілий натовп, і водночас на весь будинок розлягається гучний, басовитий голос… Усі поспішають з салону, з їдальні, з кімнати для курців, тиснуться до поруччя й зазирають униз. А там уже лаштуються музики, чоловік п'ятнадцять-двадцять, з інструментами в руках, під орудою добродія в рудій перуці, з сивою моряцькою бородою і жовтими штучними зубами, які тепер, коли він отак кричить, видно всім… Що ж там діється? То консул Петер Дельман привів оркестр міського театру! Ось він уже переможно ступає на сходи, видихуючи жмутом програм!
І на лункій сходовій клітці з неможливою акустикою, від якої зливаються окремі звуки, акорди поглинають один одного і стають безглуздими, а над усім домінує гучне хрюкання фагота – в нього дме товстий музикант з розпачливим виразом на обличчі, – оркестр виконує серенаду на честь ювілею фірми "Йоганн Будденброк". Вона починається хоралом "Воздаймо славу богу", потім іде парафраз із Оффенбахової "Прекрасної Єлени", а далі – попурі з народних пісень… Чимала програма.
Яка ж гарна думка спала Дельманові! Усі вихваляють його, і ніхто не збирається йти, поки не скінчиться концерт. Гості сидять у салоні, стоять у коридорі, слухають музику, балакають…
Томас Будденброк стоїть із Стефаном Кістенмакером, сенатором Гізеке та будівничим Фойгтом біля дверей до кімнати для курців, неподалік від сходів на третій поверх. Стоїть, прихилившись до стіни, часом докидає слово до загальної розмови, але здебільшого мовчки дивиться понад поруччя в порожнечу. Спека стала ще важча, ще гнітючіша, але, може, скоро піде дощ, бо по скляній стелі перебігають тіні – видно, на небі з'явилися хмари. Атож, тіні набігають так швидко, що мінливе, миготливе освітлення сходової клітки ріже очі. Блиск позолоченого ліплення, мідної люстри й музичних інструментів то пригасає, то за мить знову спалахує… Тільки раз тінь затрималася трохи довше, і в скляну стелю через чималі проміжки щось п'ять, шість чи сім разів стукнуло – напевне, кілька градин. Потім сонячне світло знову залляло дім згори донизу.
Буває такий стан депресії, коли все, що звичайно сердить ндс або викликає здорову реакцію невдоволення, раптом налягає нам на душу тугою, глухою, мовчазною журбою… Так журили Томаса і поведінка малого Йоганна, і почуття, які будило в його серці свято, а ще дужче журило те, що багатьох почуттів, хоч як йому хотілося, він уже викликати в собі не міг. Не раз він пробував підбадьоритись, глянути на все іншими, веселішими очима, вмовити себе, що це чудовий день, який неодмінно має надати йому піднесеного, радісного настрою. Та хоч гук інструментів, гомін голосів і вигляд безлічі гостей збуджували його нерви і разом із згадками про минуле, про батька, часом трохи розчулювали, та все ж переважало інше почуття: йому було смішно й прикро від цієї незугарної, спотвореної акустикою музики, від цих людей, захоплених банальними балачками про курс на біржі і прохані обіди… І ця суміш розчулення й відрази просто вкидала його в тупий розпач…
О чверть на першу, коли програма оркестру вже закінчувалася, сталась одна подія, що аж ніяк не порушила свята і навіть нікому не впала в око, проте змусила господаря на кілька хвилин залишити гостей, оскільки мала діловий характер. А саме: коли музика на хвилину затихла перед наступним номером, на парадних сходах з'явився страшенно збентежений такою кількістю людей наймолодший учень з контори, низенький, горбатий хлопець.