Війна і мир - Толстой Лев

Читаємо онлайн Війна і мир - Толстой Лев

"Це Андрій! — подумала княжна Марія.— Ні, цього не може бути, це було б занадто незвичайно",— подумала вона, і в ту ж хвилину, як вона думала це, на площадці, на якій стояв офіціант зі свічкою, з'явились обличчя і постать князя Андрія в шубі з коміром, обсипаним снігом. Так, це був він, тільки блідий і худий і зі зміненим, дивно полагіднілим, але тривожним виразом обличчя. Він зійшов на сходи і обняв сестру.

— Ви не одержали мого листа? — спитав він і, не чекаючи на відповідь, якої він і не дістав би, бо княжна не могла говорити, він вернувся, і з акушером, що ввійшов слідом за ним (вони з'їхалися на останній станції), швидкими кроками знову зійшов на сходи і знову обняв сестру.

— Яка доля! — промовив він.— Машо, люба! — І, скинувши шубу й чоботи, пішов на половину княгині.

IX

Маленька княгиня лежала на подушках, у білому чепчику. (Страждання щойно відпустили її.) Чорне волосся пасмами кучерявилося біля її запалених, спітнілих щік; рум'яний чарівний ротик з губкою, вкритою чорним пушком, був розтулений, і вона радісно усміхалася. Князь Андрій увійшов до кімнати й зупинився перед нею, в ногах дивана, на якому вона лежала. Блискучі очі, що дивилися по-дитячому злякано і схвильовано, зупинились на ньому, не змінюючи виразу. "Я вас усіх люблю, я нікому не робила зла, за що я страждаю? Поможіть мені",— говорив її вираз. Вона бачила чоловіка, але не розуміла значення появи його перед нею. Князь Андрій обійшов диван і поцілував її в лоб.

— Серденько моє,— сказав він: слово, якого ніколи не казав їй.— Бог милосердний...— Вона запитливо, по-дитячому докірливо подивилась на нього.

"Я від тебе чекала допомоги, і нічого, нічого, і ти теж!" — сказали її очі. Вона не здивувалася, що він приїхав; вона не зрозуміла того, що він приїхав. Його приїзд ніяк не стосувався її страждань і не міг полегшити їх. Муки знову почалися, і Марія Богданівна порадила князеві Андрію вийти з кімнати.

Акушер увійшов до кімнати. Князь Андрій вийшов і, зустрівши княжну Марію. знЛу підійшов до неї.* Вони пошепки заговорили, але щохвилини розмова припинялася. Вони чекали і прислухалися.

— Allez, mon ami1,— сказала княжна Марія. Князь Андрій знову пішов до дружини, і в сусідній кімнаті сів, чекаючи. Якась жінка вийшла з її кімнати із зляканим обличчям і зніяковіла, побачивши князя Андрія. Він закрив обличчя руками і просидів так кілька хвилин. Жалісний, безпорадно-тваринний стогін чутно було з-за дверей Князь Андрій встав, підійшов до дверей і хотів відчинити їх. Двері хтось тримав.

— Не можна, не можна! — промовив звідти зляканий голос. Він став ходити по кімнаті. Зойки замовкли, ще минуло

кілька секунд. Раптом страшний крик—не її крик, вона не могла так кричати — розлігся в сусідній кімнаті. Князь Андрій підбіг до дверей; крик замовк, пролунав крик дитини.

"Нащо принесли туди дитину? — подумав у першу мить князь Андрій.—Дитина? Яка?.. Чому там дитина? Чи це народилась дитина?"

Коли він раптом зрозумів усе радісне значення цього крику, сльози почали душити його, і він, спершись обома ліктями на підвіконня, схлипуючи, заплакав, як плачуть діти. Двері відчинилися. Лікар, з закачаними рукавами сорочки, без сюртука, блідий і з тремтячою щелепою, вийшов з кімнати. Князь Андрій звернувся до ньогоА але лікар розгублено глянув на нього і, ні слова не сказавши, пройшов далі. Жінка вибігла і, побачивши князя Андрія, ніяково зупинилася на порозі. Він увійшов до дружининої кімнати. Вона мертва лежала в тій самій позі, в якій він бачив її п'ять хвилин тому, і той самий вираз, незважаючи на застиглий погляд і блідість щік, був на цьому чудовому дитячому личку з губкою, вкритою чорним пушком.

"Я вас усіх люблю і нікому нічого поганого не робила,, і що ви зі мною зробили?" — говорило її чарівне, жалісне мертве обличчя. В кутку кімнати хрокнуло й пискнуло щось маленьке, червоне в білих тремтячих руках Марії Богданівни.

Через дві години по цьому князь Андрій тихими кроками ввійшов до батька в кабінет. Старий усе вже знав. Він стояв біля самих дверей і, як тільки вони відчинилися, мовчки старечими твердими руками, як лещатами, обхопив синову шию і заридав, як дитина.

Через три дні була похоронна відправа над маленькою княгинею і, прощаючися з нею, князь Андрій зійшов на східці

1 — Іди, мій друже,

гробу. Т в труні було те саме обличчя, хоч і з заплющеними очима. "Ой, що ви зі мною зробили?" — все говорило воно, і князь Андрій відчув, що в душі в нього відірвалося щось, шр він винний у провині, якої йому не виправити й не забути. Він не міг плакати. Старий теж увійшов і поцілував її воскову ручку, спокійно і високо покладену на другу, і йому обличчя її сказало: "Ой, що і за що ви оце зі мною зробили?" І старий сердито одвернувся, побачивши це обличчя.

Ще через п'ять днів хрестили молодого князя Миколу Андрійовича. Мамка підборіддям притримувала пелюшки, тимчасом як священик гусячою пір'їною мазав хлопчикові зморщені червоні долоньки і малесенькі ступні.

Хрещений батько-дід, боячись впустити, здригаючись, носив немовля навколо бляшаної погнутої хрестильниці і передавав його хрещеній матері, княжні Марії. Князь Андрій, завмираючи від страху, щоб не втопили дитини, сидів у другій кімнаті, чекаючи на закінчення таїнства. Він радісно глянув на хлопчика" коли йому винесла його нянечка, і задоволено кивнув головою, коли нянечка сказала йому, що кинутий у купіль вощечок з во" лосинками не потонув, а поплив по купелі.

х

Участь Ростова в дуелі Долохова з Безухояим було зам'ято зусиллями старого графа, і Ростов, замість того, щоб бути розжалуваним, як він чекав, був призначений ад'ютантом до московського генерал-губернатора. Через те він не міг їхати в село з усією родиною, а залишався на своїй новій посаді ціле літо в Москві. Долохов одужав, і Ростов особливо здружився з ним за цей час його одужування. Хворим Долохов лежав у матері, яка гаряче й ніжно любила його. Старенька Марія Іванівна, полюбивши Ростова за його дружбу до Феді, часто говорила йому про свого сина.

— Так, графе, він занадто благородний і чистий душею,— не раз казала вона,—для нашого нинішнього розпусного світу. Доброчесності ніхто не любить, вона всім очі коле. Ну, скажіть, графе, справедливо це, чесно це з боку Безухова? А Федя з! свого благородства любив його і тепер ніколи нічого поганого про нього не говорить. У Петербурзі оті пустощі з квартальним, там щось жартували, то ж вони разом робили? Що ж, Безухову нічого, а Федя все на своїх плечах переніс! То ж то скільки він переніс! Правда, повернули, та й як же не повернути? Я думаю, таких, як він, хоробрих синів вітчизни не багато там було. Що ж тепер — ця дуель? Хіба є почуття честі в цих людей! Знаючи, що він єдиний син, викликати на дуель і стріляш так прямої Добре, що бог помилував нас. І за що ж? Ну. хто ж у наші часи не мае інтриги? Що ж, коли він такий ревнивий? Я розумію, він же раніш міг дати відчути, а то ж рік тривало. І що ж, викликав на дуель, гадаючи, що Федя не буде стріля-тись, тому що він йому винен. Яка підлістьі Яка гидота! Я знаю, ви Федю зрозуміли, любий графе, тому ось я вас душею люблю, вірте мені. Його рідко хто розуміє. Це така висока, небесна душа!

Сам Долохов часто під час свого одужування говорив Ростову такі слова, що їх ніяк не можна було чекати від нього.

— Мене вважають злою людиною,— казав він,— і хай. Я нікого знати не хочу, крім тих, кого люблю; але кого я люблю, того я люблю так, що життя віддам, а решту перечавлю всіх, коли стануть на дорозі. У мене є люба, неоціненна мати, двоє-троє друзів, ти серед них, а на решту я зважаю лише настільки, наскільки вони корисні чи шкідливі. І майже всі шкідливі, особливо жінки. Так, голубе мій,— продовжував він,— чоловіків я зустрічав люблячих, благородних, високих; а жінок, крім продажних істот — графинь чи куховарок, однаково,— я ще не зустрічав. Я не зустрічав іще тієї небесної чистоти, відданості, яких я шукаю в жінці. Якби я знайшов таку жінку, я б життя віддав за неї. А ці!..— він зробив презирливий жест.— І чи віриш ти мені, коли я ще дорожу життям, то дорожу лише тому, що сподіваюся ще зустріти таку небесну істоту, яка б відродила, очистила і піднесла мене. Але ти не розумієш цього.

— Ні, я добре розумію,— відповів Ростов, який був під впливом свого нового друга.

Восени родина Ростових повернулася в Москву. На початку зими повернувся й Денисов і зупинився у Ростових. Цей перший час зими 1806 року, що Микола Ростов провів у Москві, був одним з найшасливіших і найвеселіших для нього і для всієї його родини. Микола навів з собою в батьківський дім багато молодиків. Віра була двадцятилітньою вродливою дівицею; Соня — шістнадцятилітньою дівчиною в усій красі щойно розквітлої квітки; Наташа — напівпанночкою, напівдівчинкою, то по-дитячому смішною, то по-дівочому чарівною.

В домі Ростових утворилася в цей час якась особлива атмосфера любовності, як це буває в домах, де дуже милі й дуже молоді дівчата. Кожен молодик, приїжджаючи до Ростових, дивлячись на ці молоді, сприйнятливі, дівочі обличчя, що чомусь (певне, від свого щастя) усміхаються, дивлячись на цю жваву біганину, слухаючи цей непослідовний, але привітний до всіх, сповнений готовості, надії, щебет жіночої молоді, слухаючи ці непослідовні звуки то співів, то музики,— переймався тим самим почуттям готовості до любові й чекання щастя, що ним сповнена була й сама молодь дому Ростових.

Серед молодикіи, введених Ростовим, був одним з перших — Долохов, який сподобався всім у домі, крім Наташі. За Долохова вона мало не посварилася з братом. Вона наполягала на тому, що він лиха людина, що в його дуелі з Безуховим П'єр був правий, а Долохов винний, що він неприємний і неприродний.

— Нічого мені розуміти! — з упертим свавільством кричала Наташа,— він злий і без почуттів. Ось же я люблю твого Денисова, він і гульвіса, і все, а я проте його люблю; отже, я розумію. Не знаю, як тобі сказати; у нього все призначено, а я цього не люблю. Денисова...

— Ну, Денисов інша річ,— відповів Микола, даючи відчути, що в порівнянні з Долоховим навіть і Денисов був ніщо,— треба розуміти, яка душа в цього Долохова, треба бачити його з матір'ю, це таке серце!

— Цього вже я не знаю, але з ним мені ніяково.

Відгуки про книгу Війна і мир - Толстой Лев (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: