Війна і мир - Толстой Лев

Два міркування цілком заполонювали його: винуватість його дружини, в якій після безсонної, ночі вже не залишалося і найменшого сумніву, і невинуватість Долохова, який не мав ніякої причини берегти честь чужої для нього людини. "Можливо, я те ж саме зробив би на його місці,— думав П'єр.— Навіть напевне я зробив би те ж саме; до чого ж ця дуель, це вбивство? Або я вб'ю його, або він влучить мені у голову, в лікоть, у коліно. Піти звідси, втекти, закопатися куди-небудь",— спадало йому на думку. Але саме в ті хвилини, коли в нього виникали такі думки, він з особливо спокійним і неуважним виглядом, що вселяв пошану в тих, хто дивився на нього, питав: "Чи скоро, і чи готово?"

Коли все було готове, шаблі ввіткнуті у сніг, означаючи бар'єр, до якого слід було сходитися, і пістолети заряджені, Несвицький підійшов до П'єра.

— Я б не виконав свого обов'язку, графе,— сказав він несміливо,— і не справдив би вашої довіри й честі, яку ви мені зробили, обравши мене своїм секундантом, якби я в цю важливу хвилину, дуже важливу хвилину, не сказав вам усієї правди. Я гадаю, що справа ця не має достатньо причин і що не варта того, щоб за неї проливати кров... Ви були неправі, ви погарячилися...

— Ой, справді, страшенне безглуздя...— сказав П'єр.

— То дозвольте мені передати, що ви жалкуєте, і я певний, що наші супротивники погодяться прийняти ваше пробачення,— сказав Несвицький (так само, як і інші учасники справи і як і всі в подібних справах, не вірячи ще, щоб дійшло до справжньої дуелі).— Ви знаєте, графе, значно благородніше визнати свою помилку, ніж довести діло до непоправного. Образи ні з одного боку не було. Дозвольте мені переговорити...

— Ні, про що ж говорити! — сказав П'єр,— однаково... Отже, готово? — додаввін.— Ви мені скажіть тільки, як куди йти і стріляти куди? — промовив він, неприродно покірливо усміхаючись.— Він узяв у руки пістолета, став розпитувати про спосіб спускання, бо він досі не тримав у руках пістолета, в чому не хотів признатися.— Ага, правда, ось так, я знаю, я-забув лише,— казав він.

— Ніяких вибачань, зовсім нічого,— казав Долохов до Денисова, який зі свого боку теж зробив спробу примирення, і теж підійшов до призначеного місця.

До завтра, мій друже!

Місце для поєдинку було вибрано кроків за вісімдесят від дороги^ на якій залишились сани, на невеличкій галявинці соснового лісу, вкритій станулим од відлиги останніх днів снігом. Супротивники стояли кроків за сорок один від одного, по краях галявини. Секунданти, розмірюючи кроки, пропечатали по мокрому глибокому снігу сліди від того місця, де вони стояли, до шабель Несвицького та Денисова, що означали бар'єр і були увіткнуті за десять кроків одна від одної. Відлига і туман тривали; за сорок кроків нічого не було видно. Хвилин зо три все вже було готове, і все-таки барилися з початком. Усі мовчали.

V

— Ну, починати! — сказав Долохов.

— Що ж,— сказав П'єр, все так само усміхаючись. Ставало страшно. Очевидно було, що справу, яка почалася

так легко, вже нічим не можна відвернути, що вона йде сама собою, вже незалежно від волі людей, і повинна учинитися. Денисов перший вийшов уперед до бар'єра і виголосив:

— Супротивники відмовились від замирення, тому чи не ласка ваша почати: взяти пістолети і за словом три починати сходитися.

— Р...аз! Два! Три! — сердито прокричав Денисов і відійшов убік. Обидва рушили протоптаними стежками все ближче й ближче, в тумані пізнаючи один одного. Супротивники мали право, сходячись до бар'єра, стріляти, коли хто захоче. Долохов ішов поволі, не піднімаючи пістолета, вдивляючись своїми ясними блискучими блакитними очима в обличчя свого супротивника. Рот його, як і завжди, мав на собі подобу усмішки.

При слові три П'єр швидкими кроками пішов уперед, збиваючись з протоптаної стежки і ступаючи по цілинному снігу. П'єр тримав пістолета, витягнувши вперед праву руку, видно, боячись, щоб з цього пістолета не вбити самого себе. Ліву руку він старанно відставляв назад, бо йому хотілося підтримати нею праву руку, а він знав, що цього не можна робити. Пройшовши ступнів зо шість і збившись зі стежки в сніг, П'єр оглянувся під ноги,, знову кинув бистрий погляд на Долохова і, потягнувши пальцем, як його вчили, вистрілив. Зовсім не чекаючи такого сильного звуку, П'єр здригнувся від свого пострілу, потім усміхнувся сам зі свого враження і зупинився. Дим, особливо густий від туману, перешкодив йому бачити в першу мить; але другий постріл, якого він чекав, не пролунав. Тільки чутно було квапливі кроки Долохова, і з-за диму виникнула його постать. Однією рукою він тримався за лівий бік, другою стискав опушений пістолет. Обличчя його було бліде. Ростов підбіг і щось сказав до нього.

— Н-н... ні,— промовив крізь зуби Долохов,— ні, не кінець,— і, зробивши ще кілька хитких, кульгавих кроків до самої шаблі, впав на сніг біля неї. Ліва рука його була в крові, він обтер її об сюртук ї сперся на неї. Обличчя його було бліде й насуплене, воно дрижало.

— Будь...— почав Долохов, та не міг відразу вимовити...— будь ласка,— доказав він з зусиллям. П'єр, ледве стримуючи ридання, побіг до Долохова і хотів уже перейти відстань між бар'єрами, як Долохов крикнув: — До бар'єра! — і П'єр, зрозумівши, в чому річ, зупинився біля своєї шаблі. Лише десять кроків відділяло їх. Долохов опустився головою до снігу, жадібно вкусив снігу, знову підвів голову, сперся зручніше на руки, підібрав ноги і сів, прибираючи тривкішу позу. Він ковтав холодний сніг і смоктав його; губи його тремтіли, але не переставали усміхатися; очі блищали зусиллям і злістю останньої зібраної сили. Він підняв пістолета і став цілитися.

— Боком, закрийтеся пістолетом,— промовив Несвицький.

— Закрийтесь! — не витримавши, крикнув навіть Денисов своєму супротивникові.

П'єр з покірливою усмішкою жалю і каяття, безпорадно розставивши ноги й руки, своїми широкими грудьми стояв просто перед Долоховим і сумно дивився на нього. Денисов, Ростов і Несвицький зажмурилися. Одночасно вони почули постріл і злий вигук Долохова.

— Не влучив! — крикнув Долохов і безсило ницьма ліг на сніг. П'єр схопився за голову і, повернувшись назад, пішов до лісу, ступаючи по цілинному снігу і вголос примовляючи незрозумілі слова:

— Безглуздо... безглуздо! Смерть... брехня...— говорив він, скривившись. Несвицький зупинив його й повіз додому.

Ростов і Денисов повезли пораненого Долохова.

Долохов мовчки, з заплющеними отчима, лежав у санях і ні слова не відповідав на запитання, які йому ставили; але в'їхавши в Москву, він раптом прийшов до пам'яті і, насилу підвівши голову, взяв за руку Ростова, який сидів біля нього. Ростова вразив зовсім новий для нього і несподівано захоплено-ніжний вираз обличчя Долохова.

— Ну, що? як ти почуваєш себе? — спитав Ростов.

— Погано! та не в тім річ. Друже мій,— сказав Дорохов уриваним голосом,— де ми? Ми в Москві, я знаю. Я нічого, але я вбив її, убив... Вона не витримає цього. Вона не витримає...

— Хто? — спитав Ростов.

— Мати моя. Моя мати, мій ангел, мій коханий ангел, мати,— і Долохов заплакав,, стискаючи руку Ростова. Трохи заспокоївшись, він пояснив Ростову, що живе з матір'ю, що коли мати побачить його при смерті, вона не витримає цього. Він благав Ростова їхати до неї і підготувати її.

Ростов поїхав уперед виконувати доручення і на великий свій подив узнав, що Долохов, цей буян, бретер Долохов, жив у Москві зі старенькою матір'ю та з горбатою сестрою і був дуже ніжний син і брат.

П'єр останнього часу рідко бачився з дружиною віч-на-віч. І в Петербурзі, і в Москві дім їх завжди був повен гостей. Наступної ночі після дуелі він, як і часто робив, не пішов до спальні, а залишився в своєму величезному батьківському кабінеті, у тому самому, в якому помер граф Безухов.

Він приліг на диван і хотів заснути, щоб забути все, що з ним сталося, та сон не брав його. Така буря почуттів, думок, спогадів раптом знялася в його душі, що він не тільки не міг спати, але й сидіти на місці не міг і.мусив схопитися з дивана і швидкими кроками ходити по кімнаті. То перед ним поставала вона в перший час після одруження, з відкритими плечима і з втомленим, пристрасним поглядом, то зараз же поруч з нею виникало вродливе, нахабне і твердо-глузливе обличчя Долохова, яким воно було на обіді, і те саме обличяя Долохова, бліде, тремтяче і стражденне, яким воно було, коли він повернувся і впав на сніг.

"Що ж було? — питав він сам себе.— Я вбив коханця, так, убив коханця своєї дружини. Так, це було. Чому? Як я дійшов до цього? — Тому, що ти одружився з нею",— відповів унутріш-ній голос.

"Але в чому ж я винен? — питав він.— У тому, що ти одружився, не люблячи її, в тому, що ти обманув і себе і її,— і йому виразно уявилася та хвилина по вечері в князя Василя, коли він сказав ці слова, що не виходили з нього: "Je vous aime"!. Усе через це! Я й тоді почував,— думав він,— я почував тоді, що не було не те, що я не мав на це права. Так і вийшло". Він згадав медовий місяць і почервонів від цього спогаду. Особливо яскравим, образливим і ганебним був для нього спогад про те, як одного разу, невдовзі по своєму одруженні, він о дванадцятій годині дня, в шовковому халаті, прийшов зі спальні до кабінету і в кабінеті застав головного управителя, який шанобливо вклонився, подивився на П'єрове обличчя, на його халат і ледь-ледь усміхнувся, ніби виявляючи цією усмішкою поважливе співчуття своєму принципалові в його щасті.

"А скільки разів я пишався нею, пишався її величною красою, її світським тактом,— думав він,— пишався тим своїм домом, у якому вона приймала весь Петербург, пишався її недоступністю і красою. Так ось чим я пишався? Я тоді думав, що не розумію її. Як часто, вдумуючись у її характер, я казав собі, що я винен, що не розумію її, не розумію цього постійного спокою, вдоволеності і відсутності всяких захоплень та бажань, а вся розгадка була в тому страшному слові, що вона розпутна жінка: сказав собі це страшне слово, і все стало ясно!

Анатоль їздив до неї позичати в неї грошей і цілував її в

Я вас люблю.

голі плечі. Вона не давала йому грошей, але дозволяла цілувати себе. Батько жартома збуджував її ревнощі; вона зі спокійною усмішкою казала, що вона не така дурна, щоб бути ревнивою: хай робить, що хоче, казала вона про мене.