Війна і мир - Толстой Лев

Ідіть, княжно Маріє. Іди і скажи Лізі. Я прийду.

Коли княжна Марія повернулася від батька, маленька княгиня сиділа за роботою і з особливим виразом внутрішнього щасливо-спокійного погляду, властивого лише вагітним жінкам, подивилася на княжну Марію. Видно було, що очі її не бачили княжни Марії, а дивилися вглиб, в себе — у щось щасне і таємниче, що відбувалося в ній.

— Магіє,— сказала вона, відхиляючись від п'ялець і відки-даючись назад.— дай сюди свою руку.— Вона взяла руку княжни і наклала її собі на живіт.

Очі її усміхалися, чекаючи, губка з вусиками піднялася ! по-дитячому щасливо залишилась піднятою.

Княжна Марія стала навколішки перед нею і сховала своє обличчя у складках плаття братової.

— О, о — чуєш? Мені так чудно. І знаєш, Марі, я дуже любитиму його,— сказала Ліза, блискучими, щасливими очима дивлячись на зовицю. Княжна Марія не могла підвести голови: вона плакала.

— Що з тобою, Машо?

— Нічого... так мені сумно стало... сумно за Андрієм,— сказала вона, обтираючи сльози об коліна братової. Кілька разів протягом ранку княжна Марія починала підготовляти братову і щоразу починала плакати. Ці сльози, причини яких не розуміла маленька княгиня, стривожили її, хоч як мало вона була спостережлива. Вона нічого не казала, але стурбовано оглядалася, шукаючи чогось. Перед обідом до її кімнати увійшов старий князь, якого вона завжди боялася, тепер з особливо-неспокійним, злим обличчям і, ні слрва не сказавши, вийшов. Вона подивилася на княжну Марію, потім замислилася з тим виразом в очах зверненої вглиб себе уваги, що буває у вагітних жінок, і раптом заплакала.

— Одержали від Андрія що-небудь? — сказала вона.

— Ні, ти знаєш, що звістка ще не могла прийти, але mon père турбується, і мені страшно.

— Отже нічого?

— Нічого,— сказала княжна Марія, променистими очима дивлячись на братову. Вона вирішила не казати їй і вмовила батька приховати одержання страшної звістки від маленької княгині, поки вона не народить, що мало статися цими днями. Княжна Марія і старий князь, кожне по-своєму, носили і приховували своє горе. Старий князь не хотів надіятися: він вирішив, що князя

Андрія вбито, і. незважаючи на те, що він послав чиновника в Австрію розшукувати слід сина, він замовив йому в Москві пам'ятника, якого мав намір поставити в своєму саду, і всім казав, що сина його вбито. Він намагався не змінювати попереднього порядку життя, але сили зраджували його: він менше ходив, менше їв, менше спав і що день то ставав кволішим. Княжна Марія надіялась. Вона молилася за брата, як за живого, і з хвилини на хвилину чекала звістки про його повернення.

VIII

— Ma bonne amie1,— сказала маленька княгиня вранці 19 березня після сніданку, і губка її з вусиками піднялася за давньою, звичкою; але як і в усіх не тільки усмішках, а й у звуках мови, навіть у ході кожної людини в цьому домі з дня одержання страшної звістки був смуток, то й тепер усмішка маленької княгині, яка піддалася загальному настроєві,— хоч і не знала його причини,— була така, що вона ще більш нагадувала про загальний смуток.

— Ma bonne amie, je crains que le fruschtique (comme dit Фона— куховар) de ce matin ne m'aie pas {ait du mal2.

— A що з тобою, серце моє? Ти бліда. Ой, ти дуже бліда,— злякано сказала княжна Марія, своїми важкими м'якими кроками підбігаючи до братової.

— Ваше сіятельство, чи не послати за Марією Богданівною?— сказала одна з присутніх тут покоївок. (Марія Богданівна була акушерка з повітового міста, яка жила в Лисих Горах уже третій тиждень.)

— І дійсно,— підхопила княжна Марія,— може, справді. Я піду. Courage, mon angel3 — Вона поцілувала Лізу й хотіла вийти з кімнати.

— Ой, ні, ні! — І на зблідлому обличчі в маленької княгииі проступив дитячий страх перед неминучим фізичним стражданням. '

— Non, c'est l'estomac... dites que c'est l'estomac, dites, Marj^ç, dites...4 — і княгиня заплакала по-дитячому стражденно, вередливо і навіть трохи вдавано, ламаючи свої маленькі ручки. Княжна вибігла з кімнати за Марією Богданівною.

— Oh! Mon dieu! Mon dieu!5 — чула вона позад себе. Потираючи повні, невеликі білі руки, їй назустріч, із звачяи-

во-спокійним обличчям, уже йшла акушерка.

1 — Любий друже,

2 — Друже мій, боюся, шоб від сьогоднішнього фрипетнкя (як ндеи&ае йог© куховар Фока) мені не було погано.

3 — Не бійся, мій ангеле!

4 — Ні, це шлунок... скажи, Маніо, що шлунок... 6 — Боже мімі Боже мій! Охі

21*

323

— Маріє Богданівно! Здається, почалося,— сказала княжна Марія, злякано-розширеними очима дивлячись на повитуху.

— Ну, і хвалити бога, княжно,— не прискорюючи ходи, сказала Марія Богданівна.— Вам, дівицям, про це знати не слід.

— Але як же, з Москви лікар ще не приїхав? — сказала княжна. (Як бажала Ліза і князь Андрій, на строк було послано в Москву за акушером, і його чекали кожної хвилини.)

— Нічого, княжно, не турбуйтеся,— сказала Марія Богданівна,— і без лікаря все буде гаразд.

Через п'ять хвилин княжна зі своєї кімнати почула, що несуть щось важке. Вона виглянула — офіціанти нащось несли до спальні шкіряного дивана, що стояв у кабінеті князя Андрія.

На обличчях тих, що несли, було щось урочисте і тихе. ' Княжна Марія сиділа сама в своїй кімнаті, прислухаючись до звуків дому, зрідка відчиняючи двері, коли проходили поблизу, і придивляючись до того, що робилося в коридорі. Кілька жінок тихими кроками проходили туди і звідти, оглядалися на княжну і відвертались від неї. Вона не сміла питати, зачиняла двері, поверталась до себе і то сідала в своє крісло, то бралася за молитовник, то ставала навколішки перед кіотом. На нещастя і подив свій, вона почувала, що молитва не вгамовувала її хвилювання. Раптом двері її кімнати тихо відчинилися, і на порозі з'явилася зав'язана хусткою її стара няня Парасковія Савівна, яка майже ніколи не входила до неї в кімнату, бо князь заборонив їй.

— З тобою, Машенько, прийшла посидіти,— сказала няня,— та ось княжові свічки вінчальні перед угодником засвітити принесла, мій ангеле,— сказала вона, зітхнувши.

— Ой, яка я рада, няню.

— Бог милосердний, голубко.— Няня засвітила перед кіотом обвинені золотом свічки і з панчохою сіла біля дверей. Княжна Марія взяла книжку й почала читати. Тільки коли чутно було кроки або голоси, княжна злякано, запитливо, а няня заспокійливо дивилися одна на одну. Всі куточки дому проймало, владаючи всіма, те саме почуття, що його переживала княжна Марія, сидячи в своїй кімнаті. Дотримуючись повір'я, що чим менше людей знає про страждання роділлі, тим менше вона страждає, всі намагалися вдавати, ніби вони не знають; ніхто не казав про це, але в усіх людях, крім звичайної статечності і поважливості гарних манер, що панували у князевому домі, видно було одну якусь спільну турботу, лагідність серця і свідомість чогось великого, незбагненного, що відбувається в цю хвилину.

У великій дівочій не чутно було сміху. В офіціантській усі слуги сиділи й мовчали, напоготові до чогось. У челядні палили скалки та свічки і не спали. Старий князь, ступаючи на п'яту, ходив по кабінету і послав Тихона до Марії Богданівни спитати: що?

— Тільки скажи: князь велів спитати — що? і прийди скажи, що вона скаже.

— Повідом князя, що роди почалися.— сказала Марія Богданівна, значущо подивившись на посланого. Тихон пішов і повідомив князя.

— Добре,— сказав князь, зачиняючи за собою двері, і Тихон не чув більш ані найменшого звуку з кабінету. Трохи згодом Тихон увійшов до кабінету ніби для того, шфб поправити свічки. Побачивши, що князь лежав на дивані, Тихон подивився на князя, на його розстроєне обличчя, похитав головою, мовчки наблизився до нього і, поцілувавши його в плече, вийшов, не поправивши свічок і не сказавши, чого він приходив. Таїнство, найурочистіше в світі, тривало. Минув вечір, настала ніч. І почуття чекання й лагідності серця перед незбагненним не падало, а підносилось. Ніхто не спав.

Була одна з тих березневих ночей, коли зима немов хоче взяти сЬоє і висипає з шаленою злістю свої останні сніги й завірюхи. Назустріч німцеві-лікареві, якого чекали з Москви з хвилини на хвилину і за яким було послано підставних коней на битий шлях, до повороту на путівець, було вислано верхових з ліхтарями, щоб провести його по вибоях та заметених снігом ковбанях.

Княжна Марія вже давно поклала книжку: вона сиділа мовчки, спрямувавши погляд променистих очей на поморщене, до найменших подробиць знайоме, нянине обличчя: на пасмо сивого волосся, що вибивалося з-під хустини, на обвислу торбинку шкіри під підборіддям.

Няня Савівна, з панчохою в руках, тихим голосом розказувала, сама не чуючи й не розуміючи своїх сліб, сотні разів розказане про те, як небіжка княгиня в Кишиневі народжувала княжну Марію, з селянською жінкою-молдаванкою замість повитухи.

— Бог помилує, ніколи дохторі не потрібні,— казала вона. Раптом порив вітру наліг на вікно з виставленою вже подвійною рамою (з волі князя завжди з появою жайворонків виставлялось по одній рамі в кожній кімнаті) і, відбивши погано засунуту засувку, зашарпав штофну гардину і, війнувши холодом, снігом, погасив свічку. Княжна Марія здригнулася; няня, поклавши панчоху, підійшла до вікна і, виставившись, стала ловити відкинуту раму. Холодний вітер шарпав за кінці її хустки і за сиві пасма волосся, що повибивалися назовні.

— Княжно, матінко, їдуть прешпектом якісь! — сказала вона, тримаючи раму й не зачиняючи її.— 3 ліхтарями; мабуть, дохтор...

— Ой, боже мій! Хвалити бога! — сказала княжна Марія.— Треба піти зустріти його: він не знає по-російському.

Княжна Марія накинула шаль і побігла назустріч прибулим. Проходячи передпокій, вона у вікно бачила, що якийсь екіпаж і ліхтарі стояли біля під'їзду. Вона вийшла на сходи. На стовпчику поручнів стояла лойова свічка і стікала од вітру. Офіціант Пилип, із зляканим обличчям, з другою свічкою в руці, стояв нижче, на першій площадці сходів. Ще нижче, за поворотом, по сходах, чутно було, хтось човгав у теплих чоботях. І якийсь знайомий, як здалося $няжні Марії, голос говорив щось...

— Хвалити бога! — сказав голос.— А тато?

— Спати лягли,— відповів голос дворецького Дем'яна, що був унизу.

Потім ще щось сказав голос, щось відповів Дем'ян, і кроки в теплих чоботях стали швидше наближатися невидним поворотом сходів.