Війна і мир - Толстой Лев

Микола підкорявся йому і то молився богу, як він молився на полі бою на Амштетен-ському мості; то загадував, що та карта, яка першою трапиться йому під руку з купи погнутих карт під столом, врятує його; то вираховував, скільки було шнурків на його куртці, і з стількома ж очками карту пробував ставити на весь програш; то за допомогою оглядався на інших картярів; то вдивлявся в холодне тепер обличчя Долохова і намагався прозирнути, що в ньому робиться.

"Він же знає, що означає для мене цей. програш. Не може ж він бажати моєї загибелі? Адже він був мені другом.

Адже я його любив... Але й він не винен; що ж йому робити, коли йому щастить? І я не винен,— казав він сам собі.— Я нічого не зробив поганого. Хіба я вбив кого-небудь, образив, побажав кому зла? За що ж таке страшне нещастя? І коли воно почалося? Ще так недавно я підходив до цього стола з думкою виграти сто карбованців, купити мама на іменини ту шкатулку і їхати додому. Я такий був щасливий, такий вільний, веселий! І я не розумів тоді, який я був щасливий! Коли ж це кінчилося І коли почався цей новий, жахливий стан? Чим ознаменувалася ця зміна? Я так само сидів на цьому місці, біля цього стола, і так само вибирав і висував карти і дивився на ці ширококості, вправні руки. Коли ж це сталося і що таке сталося? Я здоровий, сильний і той самий, і все на тому ж місці. Ні, цього не може бути! Певне все це нічим не кінчиться".

Він був червоний, весь у поту, хоч у кімнаті не було гаряче. І обличчя в нього було страшне й жалюгідне, особливо від безсилого бажання здаватися спокійним.

Запис дійшов фатального числа — сорока трьох тисяч. Ростов приготував карту, яка мала йти кутом від трьох тисяч карбованців, щойно даних йому, коли Долохов стукнув колодою, відклав її і, взявши крейду, почав швидко, своїм чітким, міцним почерком, ламаючи крейдяну паличку, підбивати підсумок запису Ростова.

— Вечеряти, вечеряти час! Ось і цигани! — Справді, зі своїм циганським акцентом уже, входячи з холоду, гомоніли щось якісь чорні чоловіки й жінки. Микола розумів, що всьому кінець; але він байдужим голосом сказав:

— Що, не будеш більше? А в мене гарна карточка приготовлена.— Наче над усе його цікавила веселість самої гри.

"Всьому кінець, я пропав!—думав він.— Тепер куля в лоб — одно залишається",— і разом з тим він сказав веселим голосом:

— Ну, ще одну карточку.

— Добре,— відповів Долохов, закінчивши з підсумком,— добре! двадцять один карбованець іде,— сказав він, показуючи на цифру двадцять один, що порушувала рівний рахунок — сорок три тисячі, і, взявши колоду, приготувався банкувати. Ростов покірно відігнув ріжок і замість приготовлених шести тисяч старанно написав двадцять один.

— Це мені однаково,— сказав він,— мені тільки цікаво знати, уб'єш ти, чи даси мені цю десятку.

Долохов серйозно став банкувати. О, як ненавидів Ростов у цю хвилину ці руки, червонуваті, з короткими пальцями і з волоссям, що виднілося з-під сорочки, руки, які владали ним... Десятку було дано.

— За вами сорок три тисячі, графе,— промовив Долохов і, потягаючись, встав з-за стола.— А стомлює, однак, таке довгочасне сидіння,—додав він.

22*

339

— Це правда; я теж втомився,— сказав Ростов. Долохов, наче нагадуючи, що йому непристойно жартувати,

перебив його.

— Коли скажете одержати гроші, графе?

Ростов спалахнув, викликав Долохова в другу кімнату.

— Я не можу відразу сплатити все, ти візьмеш вексель,— сказав він.

— Слухай, Ростов,— сказав Долохов, світло усміхаючись і дивлячись у вічі Миколі,— ти знаєш приказку: "Щасливий у коханні, нещасливий у картах". Кузина твоя закохана в тебе. Я знаю.

"01 це жах — почувати себе таким залежним від цієї людини",— думав Ростов. Ростов розумів, якого удару завдасть він батькові, матері, сказавши про цей програш; він розумів, яке було б щастя звільнитися від усього цього, і розумів, що Долохов знає, що може звільнити його від цього сорому і горя, і тепер хоче ще гратися з ним, як кіт з мишею.

— Твоя кузина...— почав казати Долохов, але Микола перебив його.

— Моя кузина тут ні при чому, і про неї говорити нічого! — крикнув він люто.

— То коли одержати? — спитав Долохов.

— Завтра,— сказав Ростов і вийшов з кімнати.

XV

Сказати "завтра" й дотримати тону пристойності було не важко, але приїхати самому додому, побачити сестер, брата, матір, батька, признаватися і просити грошей, на які не маєш права після того, як дав слово честі, було жахливо.

Вдома ще не спали. Молодь дому Ростових,довернувшись з театру, повечерявши, сиділа біля клавікордів. ТЬтьки-но Микола увійшов до зали, його огорнула та любовна, поетична атмосфера, яка панувала цієї зими в їхньому домі і яка тепер, після освідчення Долохова та балу Іогеля, здавалося, ще більш згустилася, як повітря перед громовицею, над Сонею і Наташею. Соня і Наташа, в блакитних платтях, в яких вони були в театрі, гарненькі і свідомі цього, щасливі, усміхаючись стояли біля клавікордів. Віра з Шиншиним грала в шахи у вітальні. Стара графиня, чекаючи сина й чоловіка, розкладала пасьянс з бабусею-дворянкою, що жила в них у домі. Денисов з блискучими очима і скуйовдженою чуприною сидів, одкинувши ніжку назад, за клавікордами і, б'ючи по них своїми коротенькими пальцями, брав акорди і, пускаючи під лоб очі, своїм маленьким, хрипким, але вірним голосом співав вірш "Чарівниця", якого він сам склав і до якого намагався підібрати музику.

. Скажи мені, о, чарівнице мила, Чому до струн забутих я вернув, Який вогонь ти в серці запалила, Який екстаз у пальцях спалахнув!—

співав він пристрасним голосом, блискаючи на злякану і щасливу Наташу своїми агатовими чорними очима.

— Прекрасної чудової — вигукувала Наташа.— Ще один куплет,— казала вона, не помічаючи Миколи.

"В них усе те ж саме",— подумав Микола, заглядаючи до вітальні, де він побачив Віру і матір з бабусею.

— А! Ось і Миколенька! — Наташа підбігла до нього.

— Татко вдома? — спитав він.

— Яка я рада, що ти приїхав! — не відповідаючи, сказала Наташа.— Нам так веселої Василь Дмитрович залишився заради мене ще на день, ти знаєш?

— Ні, ще не приїжджав тато,— сказала. Соня.

— Коко, ти приїхав, іди до мене, друже мій,— сказав гра-финин голос з вітальні. Микола підійшов до матері, поцілував її в руку і, мовчки підсівши до її стола, став дивитися на її руки, що розкладали карти. З зали все лунали сміх і веселі голоси, які вмовляли Наташу.

— Ну, добре, добре,— вигукнув Денисов,— тепер нема чого відмовлятися, за вами Ьагсагоііа, благаю вас.

Графиня оглянулася на мовчазного сина.

— Що з тобою? — спитала мати Миколу.

— Ах, нічого,— сказав він, ніби йому вже набридло це все одне й те ж запитання.— Татко скоро приїде?

— Я думаю.

"В них усе те ж саме. Вони нічого не знають! Куди мені подітися?" — подумав Микола і пішов знову до зали, де стояли .клавікорди.

Соня сиділа за клавікордами і грала прелюдію тієї баркароли, яку особливо любив Денисов. Наташа збиралася співати. Денисов захопленими очима дивився на неї.

Микола почав ходити туди й сюди по кімнаті.

"І хочеться йому примушувати її співати! Що вона може співати? І нічого тут нема веселого",— думав Микола.

Соня взяла перший акорд прелюдії. . "Боже мій, я пропаща, я безчесна людина. Кулю в лоб — одно, що залишається, а не співати,— подумав він.— Піти звідси? але куди ж? Однаково, хай співають!"

Микола понуро, не перестаючи ходити по кімнаті, поглядав на Денисова та дівчаток, уникаючи їх поглядів.

"Миколенька, що з вами?" — спитав Сонин погляд, спрямований на нього. Вона відразу побачила, що щось сталося з ним.

Микола одвернувся від неї. Наташа із своєю чуйністю теж миттю помітила настрій свого брата. Вона помітила його, але їй самій так весело було в ту хвилину, така далека вона була від горя, смутку, докорів, що (як це часто буває з молодими людьми) навмисно обманула себе. "Ні, мені занадто весело тепер, щоб псувати собі настрій співчуттям чужій журбі", відчула вона і сказала собі: "Ні, я, певне, помиляюся, він, мабуть, веселий, як і я".

— Ну, Соню,— сказала вона і вийшла на саму середину зали, де, на її думку, був найкращий резонанс. Трошки підвівши голову, опустивши безживно-обвислі руки, як це роблять танцівниці, Наташа енергійним порухом переступаючи з корочка на носок, пройшлася по середині кімнати й зупинилася.

"Ось я яка!" — наче казала вона, відповідаючи на захоплений погляд Денисова, що стежив за нею.

"І з чого вона радіє! — подумав Микола, дивлячись на сестру.— І як їй не нудно й не совісно!" Наташа взяла першу ноту, горло її розширилось, груди випростались, очі набрали серйозного виразу. Вона не думала ні про кого, ні про що в цю хвилину, і зі складеного в усмішку рота полилися звуки, ті звуки, які може робити в ті ж проміжки часу і з тими ж інтервалами кожен і які, проте, тисячу разів залишають вас байдужими, в тисячу перший раз заставляють вас здригатися і плакати.

Наташа цієї зими вперше почала серйозно співати і особливо тому, що Денисов захоплювався її співами. Вона співала тепер не по-дитячому, вже не було в її співах тієї комічної дитячої старанності, що була в них раніш; та вона співала ще не добре, як казали всі знавці-судді, які її слухали. "Не опрацьований, але чудовий голос, треба опрацювати",— казали всі. Але казали це звичайно вже нескоро після того, як замовкав її голос. А в той час; коли звучав цей неопрацьований голос з неправильними придихами і з зусиллями переходів, навіть знавці-судді нічого не казали, тільки втішалися цим неопрацьо-ваним голосом і тільки бажали ще раз почути його. У голосі її була та первісна незайманість, те незнання своїх сил і та неопрацьована ще бархатність, які так поєднувалися з хибами в її співі, що, здавалося, нічого не можна було змінити в цьому голосі, не зіпсувавши його.

"Що ж це таке? — подумав Микола, почувши її голос і широко розкриваючи очі.— Що з нею сталося? Як вона співає сьогодні?" — подумав він. І раптом увесь світ для нього зосередився в чеканні наступної ноти, наступної фрази, і все на світі стало поділеним на три такти: "Oh mió crudele affetto...1 Раз, два, три... раз, два... три... раз... Oh mió crudele affetto... Раз, два, три... раз... Ех, життя наше безглузде! — думав Микола.— Усе це, і нещастя, і гроші, і Долохов, і злоба, і честь — усе це дурниці...