Хліб по воді - Шоу Ірвін

Дуже шкода, що Джіммі не зміг приїхати.

— Він у Каліфорнії.

— Я знаю,— мовив Хейзен.— Соломон казав мені.

— Він розповів вам усе?

Хейзен кивнув головою.

— Соломон робить із мухи слона. Честолюбний юнак побачив свій шанс і вирішив ним скористатися. Я певен, Соломон і не те витворяв, коли був у такому віці, як Джіммі. І я теж. Не треба бути щодо цього моралістами, Аллене.

— Коли я спробував дорікнути Джіммі, він сказав: "Рицарські часи минули".

Хейзен засміявся.

— Саме такого погляду й слід додержуватись! І минули вони давно.

— А як справи у вас?

— Звичайні дрібні прикрощі.— Хейзен здвигнув плечима,— Я вигнав Конроя.

— Отож я й здивувався, що в аеропорт приїхав не він.

— Мені стало відомо, що моя дружина, ота нікчема, платила йому, а він шпигував за мною. Ось чому того вечора в Турі вона так багато знала про вас і вашу сім'ю. А всі ці балачки про мораль.

"Бідолаха із сірим обличчям, — подумав Стренд про Конроя.— Він умів усе". Аллен пригадав, як Конрой міцно тримав його серед хвиль своєю тонкою рукою, переборюючи течію, пригадав, як обом було ніяково, коли Аллен почав дякувати йому за врятоване життя, і той принизливий чек на тисячу доларів від Хейзена. Згадалися й Хейзенові слова: "Для нього гроші — все. Він їх відкладає, мов хом'як". Навряд чи той чоловік думав про винагороду, коли Аллена потягло в океан і він кинувся за ним у хвилі. Мораль буває різна. Аллен знав, що марно просити Хейзена змінити рішення й дати Конрою ще один шанс. Зрада переважила колишні заслуги й відданість.

— Що ж, — мовив Хейзен,— зате Леслі, здається, просто в чудовій формі. Ви повинні дуже дякувати Лінді за те, що вона взяла її з собою до Парижа.

— Ця поїздка справді обернулася вигодою,— сказав Аллен без особливої радості.— Можливо, навіть завеликою.

— Що ви хочете цим сказати? — Хейзен глянув на нього скоса.

— Вона хоче повернутися туди.

— І що в цьому поганого?

— Вона хоче повернутися туди негайно.

— Он як!..— Хейзен замислено втупився в склянку.

— Леслі, здається, взяла собі в голову, що чоловік, у чиїй майстерні вона працювала, зробить із неї генія.

— Вона так і сказала?

— Ну, не так пишномовно,— зауважив Аллен.— Вона хоче стати художницею і гадає, що саме в Парижі може здійснитися її мрія.

— І що в цьому поганого? Ви ж не з тих чоловіків, які вважають, що жінка має навіки бути прикута до кухні, правда ж?

— Та ні, думаю, що не з тих.

— Знаєте, я збагнув, що в неї талант, ще того першого вечора у вас удома, коли побачив її пейзажі. Може, й не великий талант, зате справжній. І тепер Лінда каже, що в Парижі багато хто в захваті від її картин. Іноді чужі люди відкривають нам очі на те, що ми бачимо день у день.

— Все це я знаю, Расселе, але...

— Але що? Що стоїть на заваді?

— На заваді стоїть те, що вона хоче, аби і я поїхав з нею до Парижа.

Хейзен нічого не відповів, тільки тихенько свиснув.

— Я не свиснув, коли вона сказала мені про те,— мовив Стренд.— Леслі хоче, щоб я спитав у вас, чи серед ваших знайомих нема когось, хто був би зв'язаний з американською школою в Парижі і міг би влаштувати мене там на роботу. Хоча б на рік. Тоді б я запитав Бебкока, чи він не пустить мене на рік у неоплачувану відпустку. Слухайте, Расселе, ви зробили для нашої родини вже й так багато. Якщо в цьому є для вас бодай найменша складність, то так і скажіть. Тоді ми з Леслі спробуємо зробити що-небудь самі.

— Дайте подумати, дайте подумати...— Хейзен відкинув голову на спинку крісла і втупив погляд у стелю. Здавалося, він не почув Стрендових останніх слів.— Дайте подумати... Кого я знаю? Ну звісно! В директора нашої паризької контори двоє дітей, і вони вчаться в американській школі, а сам він член ради тієї школи. Завтра я йому напишу. Я подзвонив би, але тепер у Франції теж різдво, і я знаю, що він поїхав на десять днів кудись кататися на лижах Я певен, тут мож на буде щось зробити,

— Мені б не хотілося використовувати вас як бюро працевлаштування,— сказав Аллен.

— Багато інших використовують мене для куди гіршого! Не турбуйтеся, Це дрібниці.

Увійшов містер Кетлі й сказав:

— Вам дзвонять, сер.

Хейзен узяв із собою склянку й пішов до бібліотеки. Стренд помітив, як він причинив за собою двері, щоб не чули його розмови.

Коли Хейзен повернувся до вітальні, вигляд він мав похмурий.

— Аллене,— сказав він,— вам доведеться вибачитись перед усіма за мене. Я мушу їхати до Нью-Йорка. Негайно. Дзвонила дружина. Сьогодні пополудні вона прилетіла з Парижа в Нью-Йорк. Літаком компанії "Ер Франс". Добре хоч вона не сіла на літак компанії "Трансуорлд Ер Лайнз", яким летіли Леслі й Лінда, а то вони були б не в захваті від такого товариства протягом усього рейсу. Жінка п'яна й каже, що коли я не повернуся сьогодні до Нью-Йорка, то вона приїде сюди і всім нам покаже, що вона не якась там дурепа. Однієї такої сцени на рік більш ніж досить. Я повинен знайти якусь раду. Мені дуже прикро, що через мене псується вечірка. Скажіть решті, нібито, в мене справи. Нехай усі їдять, п'ють і веселяться.

— Коли ви повернетесь?

— Не знаю. Я подзвоню.— Хейзен довгим поглядом обвів кімнату, сумно похитав головою.— Господи, як же я не хочу їхати звідси! — І пішов.

Стренд допив віскі й неквапно рушив нагору сказати Леслі, що їхнього господаря викликали в справах до Нью-Йорка.

Різдвяний обід був розкішний, але невеселий. Відсутність Хейзена гнітила всіх. Вони поскладали під ялинкою свої, подарунки, але вирішили не розкривати їх, поки не повернеться господар дому. Порожній стілець на чолі столу навіював на всіх, навіть на Лінду, похмурий настрій. Розмова за столом не в'язалась, і всі були раді, коли закінчили їсти.

О третій годині, коли вони випили на завершення обіду по чарці кальвадосу, надворі захмарилося і впав туман. Однак Леслі, Лінда й Елінор тепло вдяглися й пішли прогулятися на берег, так наче їх щось гнало з дому. Керолайн умостилася перед телевізором, а Аллен піднявся нагору й ліг трохи подрімати, йому приснилося, ніби його замкнули в одній кімнаті з Конроєм та місіс Хейзен, і він спостерігав, як вони позривали з себе одежу й почали непристойно скакати одне на одного. Він прокинувся мокрий від поту, пам'ятаючи сон дуже невиразно, але з хворобливим відчуттям жаху від безглуздого калейдоскопа, що промигтів у його уяві.

Зійшовши вниз до вітальні, Аллен побачив, що жінки досі не повернулися. Керолайн розмовляла в бібліотеці по телефону, та коли ^побачила крізь прочинені двері батька, то поквапно кинула: "Я не можу більше говорити. Бувай!" Вона доклала трубку й знову вмостилася перед телевізором.

Зацікавлений, Аллен увійшов до бібліотеки.

— Керолайн, з ким ти розмовляла?

— Та так, ні з ким,—відказала дівчина, не дивлячись на нього,

— Ні з ким розмовляти не можна,— заперечив Аллен,

Керолайн натисла кнопку й вимкнула телевізор.

— Як хочеш знати,—сказала вона зухвало,—то я розмовляла з Хесусом. Із Хесусом Ромеро! Це він мені дзвонив. Я надіслала йому з Арізони різдвяну листівку, а школа переслала її йому. Він спробував подзвонити нам у Данберрі, але прибиральниця сказала йому, що ми тут, і він вирішив побажати мені щасливого Різдва. У цьому є щось злочинне?

Аллен сів на канапу поруч із дочкою й ніжно взяв її за руку.

— Керолайн,— сказав він,— нам треба поговорити. Нам удвох.

— Та певно, що треба! — відповіла Керолайн. Тепер вона була сердита чи вдавала, ніби сердиться.— Чому мені ніхто не сказав, що Хесус був у тюрмі, а тепер його випустили під заставу і що його виключили зі школи й судитимуть?

— Ми не знали, що ти так цікавишся цим хлопцем. Не знали до останнього часу.

— Атож, цікавлюсь! І дуже цікавлюсь!

— Я зрозумів це, коли почув, що ви писали одне одному листи.

— Ти щось знаєш про ті листи?

— Чимало. Принаймні знаю про їхній зміст. Хоч я їх і не читав. Не хвилюйся, твої листи вже знищено.

— Я й не хвилююсь! — грубо відказала Керолайн.

— А ось —два листи, які залишились.— І Аллен дістав листи від Ромеро та дружини викладача біології. Він тримав їх у внутрішній кишені піджака — щоб на них випадково не натрапила Леслі. Поки Керолайн читала, він повернувся до неї спиною і дивився на океан. Потім почув, як рветься папір, і побачив, що дочка кинула клапті листів у невеликий камін, який сповнював Хейзенову бібліотеку теплом і затишком.

Керолайн заридала і, коли він підійшов до неї, обхопила його руками.

— Ох, тату, тату! — схлипувала вона.— Ну чому вони до мене прискіпуються? Чому пишуть про мене такі жахливі речі?!

— Бо ти була жорстока й завдала їм болю,— відповів Аллен, тримаючи дочку в обіймах, глибоко вражений її слізьми.

— Я просто розважалася,— ридала вона.— Більшість своїх листів Хесусові я переписала з листів, що їх одержували дівчата з моєї кімнати від своїх хлопців, або з "Коханця леді Четтерлей", або з Генрі Міллера. Мені хотілося здаватись досвідченою і сміливою, та я гадала, що він теж сміятиметься, бо ми з дівчатами сміялися, коли читали ті листи. Потім, коли він написав, що на День подяки приїде, я злякалася по-справжньому. Він писав так серйозно! А старший викладач Свенсон — ну, той просто ходив за мною по п'ятах, як хворий собака, і все торочив, нібито вони з дружиною і не торкаються одне одного й вона його скоро покине... І я зласкавилася над ним... Але сказала йому, щоб День подяки він провів зі своєю сім'єю. Мені довелося втекти й від нього, й від Ромеро, і на другий день після свята я поїхала до Тусона з одним футболістом. Він розказав мені про геть усі ігри, в яких брав участь від другого курсу в коледжі. В мене зроду не було ще такого нудного свята. Ось яка я штучка, тату! — Керолайн уже не плакала і з таким гнівом вимовила слово "нудного", ніби, наголошуючи на цьому, хотіла применшити свою вину.

Аллен зачекав, поки вона перестане схлипувати, й дав їй свого носовичка, щоб витерла сльози. На душі йому стало легше від того, що обидва листи нарешті згоріли. Дочка подивилася на нього з острахом.

— Ти думаєш, я розпусна, так? І збираєшся вилаяти мене?

— Якби я знав, що це допоможе, то вилаяв би. Але я не думаю, що ти розпусна. Я думаю, ти виявила легковажність, а це часом гірше, ніж бути розпусною. Чому ти поклала трубку, коли розмовляла з Ромеро й побачила мене?

— Мама знає про листи? — Керолайн зволікала час, і Аллен це розумів.

— Ні.