Хліб по воді - Шоу Ірвін
"У житейських справах — скажімо, заговорити до незнайомої дівчини в поїзді— Ромеро куди досвідченіший, ніж його вчитель історії",— подумав він.
Погода з нього просто знущалася. Ранок у неділю видався ясний, сонячний, кілька хлопців, що залишилися на вихідні в школі, ганяли на подвір'ї м'яча, і їхні крики, веселі й молоді, залітали до Аллена крізь відчинене вікно. Він ніколи не мав ні хисту, ні часу грати в м'яча, коли був хлопцем, і дзвінкі голоси за вікном цього осіннього погожого дня примусили його із сумом подумати про втрачені неповторні дні юності, дні, яких він не вмів тоді по-справжньому оцінити.
На душі в Аллена було гірко й самотньо. Останнім часом він не раз ходив післяобідньої пори з міс Коллінз до містечка пити чай. Йому подобався її спокійний голос, те, що вона не любила шкільних пліток, її скромні розповіді про свою майбутню книжку,— міс Коллінз саме працювала над нею,— присвячену американським романістам тридцятих років. Двічі вона приносила із собою роботи, які писав у неї на уроці Ромеро і які, на її думку, були особливо вдалі. Міс Коллінз заливалася рум'янцем, коли Стренд хвалив її за те, що вона зуміла знайти підхід до норовистого хлопця. Тепер він вирішив запросити її на обід, та коли набрав номер, стара мати,— міс Коллінз жила з матір'ю —с казала, що дочка на один день поїхала до Нью-Йорка. "Не щастить мені з учительками англійської — і вчора й сьогодні",— іронічно подумав Стренд і поклав трубку.
У відчаї він уже хотів був дзвонити Леслі. Та якби він розповів їй про Керолайн, про оті листи, про переїзд Джіммі до Каліфорнії та причину йог^) переїзду, то тільки зіпсував би дружині відпочинок. Якщо Ален подзбонить Леслі, вона неодмінно запитає лро дітей, і доведеть-:я брехати, а вона відчує, що голос його звучить нещиро, і розмова, звичайно, закінчиться погано. Крім того, дзвінок через океан коштував :трашенно дорого, і Аллен усвідомлював, що в кінці місяця, коли надійшов би рахунок за цей дзвінок, він шкодував би за свій порив, навіть якби розмова з Леслі минула щасливо. Рекламні оголошення телефонної компанії у журналах завжди показують щасливих батьків, які дзвонять за тисячі миль своїм щасливим дітям, але ті оголошення ніколи не застерігають, що така звичка дуже небезпечна і шкільним учителям з їхньою мізерною платнею приохочуватися до неї не варт.
Стренд не заздрив Хейзенові, що той має будинок на. узбережжі, чудові картини, може роз'їжджати по. світу й вечеряти в дорогих ресторанах. Він заздрив тільки на те, що Хейзен міг, не. замислюючись, узяти трубку й провадити довгі розмови з людьми в Каліфорнії, Англії, Франції — з ким завгодно і хоч би де був співрозмовник. Жалість до себе навіть збудила в Стренда зловтіху, і він подумав, що, незважаючи на, свої можливості вести далекі телефонні розмови, Хейзен усе ж таки не домігся злагоди з дружиною та дітьми.
Це ж Елінор, пригадав Аллен, сказала йому про те, що Хейзенів син помер від наркотиків. Уже понад місяць Аллен не мав від дочки ніякої звістки й тепер вирішив, що пора, з нею поговорити і з'ясувати, чи приїде вона на Різдво до Хемптона бодай на день-два. Елінор не любить довго розмовляти по телефону, і дзвінок до Джорджії обійдеться йому недорого. Аллен дістав записника і знайшов її номер. Він був записаний там двічі — на прізвища "Стренд" і "Джанеллі".
Аллен набрав номер. Трубку взяли вже після першого гудка, так наче на тому кінці дроту з нетерпінням чекали дзвінка. Почувся голос Джузеппе. Він пролунав досить різко.
— Джузеппе,— сказав Стренд,— це Аллен. Як ви там?
— О, Аллен!..—У голосі Джузеппе пролунало розчарування.— У мене все гаразд. Принаймні я так думаю.
Елінор удома?
На другому кінці запала мовчанка, і Стренд подумав, чи не урвався часом зв'язок.
— Джузеппе,— гукнув він,— ви мене чуєте?
— Чую, чую,— відгукнувся Джузеппе,— Але Елінор немає.— Він якось дивно засміявся.
Стрендові спало на думку, що його зять, мабуть, п'яний. Але об одинадцятій ранку, в неділю?.. Навряд...
— Коли, ви думаєте, вона повернеться? Нехай подзвонить мені.
— Я не думаю, що вона повернеться.
— Як? — вигукнув Стренд.— Що ви таке кажете?
— Я не думаю, що Елінор повернеться, от і все.— Голос Джузеппе звучав тепер вороже.
Що там у вас коїться?
— Нічого. Я сиджу в своєму клятому будинку,, в Джорджії йдуть дощі, І я не думаю, що моя дружина повернеться.
— Що сталося, Джузеппе? — Стренд. намагався говорити спокійно.
— Вона пішла.
— Куди?
— Не знаю. Пішла і все. Світ за очі. А на прощання сказала: "Не жди мене". Так і сказала.
— Ви посварилися?
— Та ні. Не зовсім. Скоріше трохи розійшлися в поглядах.
— Що ви маєте на увазі, Джузеппе?
— Нехай вона розкаже вам сама,— промовив Джузеппе рівним, байдужим голосом.— Я сиджу тут уже п'ять днів і ночей, відколи вона пішла, передумую все знов і знов і вже стомився від цього. Кінець кінцем Елінор неодмінно подзвонить вам.
— Вона здорова?
— Коли йшла від мене, то була жива, й здорова, якщо вас це цікавить.
— Ви, певне, бодай, здогадуєтеся..Стренд затнувся.
На другому кінці, дроту клацнуло, і. настала тиша. Джузеппе поклав трубку. Стренд ошелешено втупився у трубку в своїй руці.
Хлопчачий голос за вікном гукнув: "Бий! Бий!" — а тоді почувся глузливий сміх. Мабуть, хлопець, який вибіг на пас, не втримав м'яча.
Того вечора, коли Керолайн привела з парку Хейзена,— закривавленого, напівоглушеного,— Елінор була якраз у них. Вона поїхала на таксі разом з їхнім несподіваним гостем у кінці вечора, коли Хейзен, прощаючись з Алленом, мовив: "Я повинен сказати вам щось таке, чого, мабуть, не слід би казати: я заздрю, що у вас така родина, сер, Страшенно заздрю".
Тепер Стренд сумнівався, що Хейзен сказав би йому те саме цього ясного недільного ранку, бо якби хто-небудь спитав, де його, Алленові, діти, він не зміг би назвати адресу жодного з трьох. А якби, скажімо, він приїхав навідати свою найменшу дочку, то ще невідомо, чи застав би він її саму в кімнаті.
Коли другого дня Стренд прийшов після останнього уроку додому, перед Мелсоновим корпусом стояв пошарпаний фургончик з номерами штату Джорджія. Аллен подивився на ту машину, мов на примару, потім неквапно, з гідністю рушив др будинку.
Елінор сиділа в загальній кімнаті й розмовляла з Роллінзом. На ній досі було пальто, а на підлозі біля її стільця стояла велика валіза. Батька вона не помітила, бо сиділа до дверей боком. На мить Аллен затримався біля порога, відчуваючи полегкість від того, що побачив її спокійною, врівноваженою, так ніби приїхати без попередження до батька аж із Джорджії було для неї звичайнісінькою річчю.
— Елінор! — тихо мовив він^
Вона крутнулася на стільці, підхопилась на ноги, і вони зійшлись на середині кімнати. Обійми були короткі, Елінор легенько поцілувала його в щоку.
— Тату,— сказала вона,— я така рада тебе бачити!
— Ти давно приїхала?
— Хвилин п'ятнадцять тому. Містер Роллінз був дуже люб'язний і склав мені компанію.
— Ваша дочка, тобто місіс Джанеллі, розповідала мені про цьогорічну гру між командами Джорджії й Алабами,— пояснив Роллінз.-— Джорджія взяла гору.
Стренд кивнув головою, йому так хотілося по-батьківському міцно обняти Елінор і забути про все на світі... Але в цю хвилину на сходах з'явилися Хітц та ще два хлопці і стали, з цікавістю втупившись у них.
— Ходімо до нас,— сказав Стренд.— Це твоя валіза?
— Моя. Сподіваюся, ти не проти, якщо я поживу в тебе кілька днів? — Елінор усміхнулась. її усмішка, ясна й щира, завжди глибоко вражала його, особливо коли Елінор підросла і стала часто напускати на себе суворий і діловий вигляд.— Я одержала від матері листа і знаю, що до Різдва вона не приїде. То я й подумала, що тобі, мабуть, потрібне буде товариство.
— Так, звичайно.
Роллінз узяв її валізу, і вони рушили через хол до квартири. Троє хлопців, що й досі стояли біля сходів, дивилися їм услід. У вітальні Роллінз поставив валізу, і Елінор подякувала йому.
— Містере Стренд,— сказав Роллінз,— у мене для вас лист. Від Хесуса. Я їздив на вихідні додому і він попросив, щоб я передав вам листа.
— Як він там? — поцікавився Стренд, поклавши листа на стіл,— Шанується?
— У мене вдома інакше не можсна. В нього все гаразд,— відповів Роллінз.— Ще один пестунчик у нашій родині! Він працює у братовому гаражі, заправляє машини. На тому тижні одержав повідомлення, що суд призначено на сьоме січня. Але його це, здається, не дуже турбує. Міс, тобто я хотів сказати, місіс Джанеллі, якщо вам буде потрібна тут, у школі, допомога, то пам'ятайте — я завжди напохваті.
— Я пам'ятатиму.— Елінор скинула пальто й критичним оком оглянула кімнату.— Щоб дуже розкішно, то ні, еге ж? — сказала вона, коли Роллінз пішов.
— Тут багато затишніше, коли мати вдома.
Елінор засміялася, підійшла до батька і міцно його обняла — цього разу по-справжньому.
— Ти не міняєшся, правда ж, тату?.. А тепер,— сказала вона,— чого мені хочеться, то це чашку міцного чаю! Покажи, де в тебе що в кухні, сідай і не турбуйся. А знаєш, тату...— раптом посерйозніла Елінор,— вигляд у тебе гірший, ніж міг би бути. Ти тут часом не пере-працьовуєшся?
— Я почуваю себе добре,— коротко сказав Аллен. Він провів Елінор на кухню й, коли вона заходилася готувати чай, сів на стілець.— А тепер,— мовив він,— розповідай про себе. Вчора я розмовляв із Джузеппе.
Елінор зітхнула й повернулася від плити.
— Що він тобі сказав?
— Тільки те, що ти пішла з дому не знати куди. І нібито заявила, щоб він тебе не ждав.
— Більше він не сказав нічого?
— Він поклав трубку, і я не встиг більше нічого спитати.
— Що ж,— сказала Елінор,— принаймні він живий.
— Що це означає?
— А те, що вони погрожували його вбити. Нас обох.
— Святий боже! Ти серйозно?
— Вони серйозно! На тому тижні під наш ганок підклали бомбу. Вирвало всі вікна на фасаді будинку й двері. Нас якраз не було вдома. Вони пообіцяли, що коли навідаються вдруге, ми будемо вдома.
— Хто це—вони?
Елінор здвигнула плечима.
— Стовпи церкви, мер, начальник поліції, мерів свояк,— він керує компанією, яка забудовує місто,—кілька юристів, що верховодять у суді... Одне слово, вони. Приїхавши туди, Джузеппе за кілька місяців розкопав про ту зграю стільки, що тепер їх можна засадити до в'язниці на сто років кожного, його охопила лихоманка Уотергейту.