Хліб по воді - Шоу Ірвін

Розповів також, що Джіммі став великим франтом і набув звичку випивати за вечерею три мартіні.

В Елінор скривилося обличчя, коли вона про це почула.

— Отже, вперед і вгору! Підкоряючи на своєму шляху всі серця й голови! Принаймні він не обернувся на цілковитого нікчему, яким мало не став, коли ми всі жили в Нью-Йорку. Він, надсилає вам гроші?

— Нам гроші не потрібні,— коротко відказав Аллен.

Елінор сумно подивилася на батька.

— А знаєш, тобі теж не завадило б купити собі два-три гарні костюми.

Але більш вона про це нічого не казала.

Дорога від школи до аеропорту старим фургончиком була досить приємна. День видався погожий, машин їхало небагато. Елінор вела-фургончик обережно, вміло, і в них вистачило часу зупинитися за Грінвічем і і пообідати вдужемилому кафе, рекламу якого Елінор побачила В: "Нью-йоркері". Обох — і дочку, й батька—дуже потішили погляди, якими зустріли їх відвідувачі кафе: захопленими — її і чи то заздрісними, чи то несхвальними— його.

Вона стисла його руку й прошепотіла:

т— Вони гадають, що ти старий зальотник, який чкурнув зі своєю секретаркою погуляти!

— Може, колись я й спробую так зробити,— відповів Аллен, сміючись.-Якщо вже я такий невідпорний. От тільки спершу мені доведеться найняти секретарку.— Та коли Елінор пішла до туалетної кімнати причесатись, Аллен згадав про Юдіт Кінлін, про дівчину з хлопцем у хутряному пальті в поїзді, і йому стало цікаво, що було б, якби він кудись поїхав на вихідні з чужою жінкою, і чи взагалі колись так буде.

Підійшовши до виходу з митниці,, щоб там зачекати Леслі й Лінду, вони побачили Керолайн. Дівчина радісно заверещала, кинулась до них і спочатку міцно обняла батька, а потім сестру.

— Тату,— мовила вона з докором,— чого ж ти нічого мені не сказав! Я думала, вона й досі скніє в Джорджії. Оце сюрприз! А де твій красень чоловік, Елінор?

— Скніє,— кинула Елінор. Тоді ступила крок назад.— Дай-но я подивлюся на тебе!

Керолайн стала в промовисту позу манекенниці: ноги широко розставила, однією рукою вперлася в бік, другу в жесті танцюристки підняла над головою.

— Як я тобі подобаюсь у своєму новому вигляді?

— Вигляд цілком пристойний,— сказала Елінор.— Тепер я навіть рада, що мій чоловік у Джорджії.— Вона застережливо поглянула на Аллена, і той збагнув: Елінор не хоче розповідати Керолайн, чому Джузеппе лишився в Джорджії і чого вона боїться.— Ти начебто трохи схудла?

— Вони щодня намагаються заганяти мене до смерті! — відповіла Керолайн.

— Тобі так личить.

"Оцінка Елінор досить-таки стримана",— подумав Аллен. Він був певен: Керолайн тепер одна з найчарівніШих дівчат, яких він бачив у своєму житті. Обличчя в неї стало привабливіше, очі іскрилися здоров'ям і радістю, шкіра була чиста, свіжа, рум'яна, довгі ноги — гарні й міцні. Зі своїм новим носом і набутою за останній час упевненістю в собі Керолайн перестала бути схожою на нього, зате почала навдивовижу нагадувати юну Леслі. Приємніше порівняння годі було й придумати. Згадавши про листи, про які врешті доведеться з нею говорити, Аллен спробував знайти в ній бодай якісь ознаки розбещеності. Однак не знайшов. Керолайн виглядала цнотливою, по-дитячому невинною.

Коли з митниці потяглася вервечка пасажирів, швидко підійшов Хейзен.

— Привіт усім! — кинув він, тиснучи руку Стрендові, і на мить завагався, коли до нього підійшла Керолайн, міцно обняла його й підставила для поцілунку щоку. Нарешті він поцілував її. А коли привіталася Елінор, Хейзен вагався трохи довше, але потім поцілував і її.— Я боявся, що спізнюся. Рух за містом жахливий! П'ятниця, та ще й перед святом! Ну, Лінда завжди виходить остання, з будь-якого літака. Поки вернеться по забуті речі, поки підфарбується, то лігак уже готовий летіти назад.

Коли Леслі з Ліндою вийшли і Леслі побачила серед інших Елінор, на очі їй накотилися сльози, і на мить вона зупинилася. Аллен вражено дивився на неї. Леслі завжди вміла стримувати свої почуття й ніколи не плакала від радості. Потім вона кинулася до них і всіх обцілувала. Поки всі усміхалися, сміялись, тиснули одне одному руки, говорили про багаж, про те, хто в яку машину сяде; казали одне одному компліменти, Лінда теж усіх обцілувала.

Вийшовши з аеровокзалу, вони вирішили,, що Керолайн з Ліндою

сядуть до Хейзена, а Леслі й Аллен поїдуть з Елінор у "фольксвагені". Шофер, кремезний молодик, в уніформі, допоміг скласти речі у "мер-седес" та в багажник на дашку машини.

— А де ж Конрой? — поцікавився Стренд.

— Розкажу вам потім.—Хейзен скривився так, ніби скуштував чогось кислого, й сів у машину.

Коли "мерседес" рушив, Елінор пішла на стоянку по свою машину і Леслі з Алленом лишилися на тротуарі самі. Аллен задоволено дивився на дружину. Здавалося, вона помолодшала років на десять, і тепер, на його думку, її можна було прийняти за старшу і вродливішу сестру Елінор. Але не набагато старшу. Він несамохіть обняв і поцілував її.

Леслі всміхнулася в його обіймах.

— Раніше ти цього на людях не робив!

— Я не міг стриматися. Ти стала в Парижі, як квітка!

— Париж мені, звісно, пішов не на шкоду.— Потім Леслі споважніла.— Аллене,— сказала вона,— мені не слід би виплескувати на тебе все одразу, але воно мене переповнює, і я не можу більше ні про що думати. Я вже хотіла була тобі написати, але подумала, що повинна бачити вираз твого обличчя, коли казатиму про це...

— Що ж ти збираєшся мені сказати? Може, знайшла в Парижі коханця? — Аллен сподівався, що голос його прозвучав спокійно.

— Аллене,— мовила вона з докором,— ти ж знаєш, я не така.

— Минуло багато часу. Жінці можна й простити.— Проте він зітхнув з полегкістю.

— Але не такій жінці, Ні, це куди серйозніше, ніж коханець. Знаєш, про що я хочу тебе спитати? Як ти гадаєш, ти зміг би влаштуватися на роботу в Парижі, бодай на рік? Там є американська школа, і я певна, Рассел у ній кого-небудь знає.

— Одне невеличке запитання щодо грошей,— промовив Стренд.— Квитки на літак і де будемо жити? І такі інші дрібниці.

— Викрутимося,—сказала Леслі.— Я теж дещо матиму. Власник галереї обіцяє фінансувати мене протягом року — зовсім невеликою сумою, звичайно,— якщо я повернусь і працюватиму з художником, що купив мою картину. Після того як я попрацювала поруч із ним і послухала його, у мене цілком змінилося уявлення про живопис. Тепер я відчуваю, що нарешті от-от кимось стану.

— Ти завжди була кимось, Леслі! — Аллен був прикро вражений.

— Ти розумієш, що я маю на увазі. Невже ти хочеш, щоб решту свого життя ми провели в такому глухому закутні, як Данберрі? — Леслі говорила спокійно, не нервуючись, проте в останніх її словах Аллен відчув досаду.

— Я не замислювався про решту свого життя. Досі я вдовольнявся тим, що жив від понеділка до понеділка.

— Ох, любий! — зітхнула Леслі.— Я тобі просто набридла. Забудь про те, що я сказала. Я більше ніколи тобі про це не нагадуватиму. Розкажи про Елінор.— Голос її звучав безтурботно, так ніби думка оселитись у Парижі була не варта уваги.— Де Джузеппе?

— Нехай краще Елінор сама тобі розповість.

— Неприємності.— Це не було запитання.

Він кивнув головою.

— Великі?

— Можуть бути й великі. Поки що я не знаю. Поговори з нею віч-на-віч. Елінор не хоче, щоб Керолайн і Рассел почули про це. А ось і вона,— сказав він, коли під'їхав "фольксваген".

Стренд сів позаду, щоб Елінор мала змогу поговорити з матір'ю. Старий автомобіль гудів, дочка розмовляла тихо, і Аллен не міг розі чути, що саме вона казала. Та зрідка до нього долинало ім'я Джузеппе. Хоч Леслі й не поставила йому ультиматум, як Елінор своєму чоловікові, проте Аллен відчував, що тепер і він, як Джузеппе, стояв перед вибо

ром — або поїхати з дружиною, або лишитися самому. Аллен не втручався, коли його діти обирали свій шлях у житті, тож чи мав він право бути менш великодушним до дружини? йому ніхто не загрожував бомбами, як Джузеппе, але, дивлячись на обставини очима Леслі, він розумів, що Данберрі Для неї — не набагато привабливіше містечко, ніж те, з якого втекла її дочка. Зрештою, про Париж він ще поміркує.

Бурмотіння Елінор стихло. Потім він почув, як Леслі голосно промовила:

— Ти зробила дуже правильно. Це ж просто жах! І якщо я його побачу, то так йому й скажу. Коли він такий дурний і впертий, щоб ризикувати власним життям, то це його справа. А вимагати, щоб і ти важила своїм життям,— це неподобство! — І обернувшись, мовила: — Аллене, я сподіваюся, ти сказав Елінор те саме!

— Тільки ще міцнішими словами,— відповів Аллен.

— Ти пробував поговорити з Джузеппе?

— Я двічі йому дзвонив. Він клав трубку відразу, як тільки чув мій голос.

— Ти казав Расселові?

— Я вирішив, нехай це краще залишиться між нами.

— Певне, ти маєш рацію, — мовила Леслі, але в голосі її вчувався сумнів.

"Цікаво,—подумав Аллен,— чи Елінор сказала матері про те, що намагатиметься забути свого чоловіка, а якщо не зможе, то повернеться до нього?" Проте він сподівався, що Елінор у своїй тихій розповіді не зайшла так далеко. Бо якщо вона про це сказала, то Леслі так стривожиться, що це затьмарить їй усю радість від несподіваного успіху у Франції—радість, яка буде вдвічі більшою, коли він скаже, що таки спробує влаштуватись учителем у американській школі в Парижі.

Коли вони приїхали до Хейзенового будинку на узбережжі, вже сутеніло. Рівно й тихо шумів. океан, а в чорній безодні неба блищали зорі. Стренд глибоко вдихнув холодне солоне повітря й, коли видихав, відчуб у горлі та легенях поколювання.

Хейзен сидів в одному з двох однакових шкіряних крісел з високими спинками, що стояли обабіч каміна. Охоплені полум'ям дрова стріляли синюватими й зеленавими іскрами. В кутку стояла ялинка, прикрашена лелітками й різнобарвними скляними кульками, в яких відбивалося тремке полум'я. Кімнату сповнювали пахощі глиці. В руці Хейзен тримав склянку, і, коли жінки пішли розпаковувати речі, він налив віскі з содовою й Алленові.

— Я вже й забув, як тут чудово! — вигукнув той.— І коли знову приїхав сюди, аж відчув у собі приплив свіжої сили.— Він сів у крісло напроти Хейзена й простяг ноги ближче до тепла, яке йшло з каміна.— Я хочу вам подякувати від усієї нашої сім'ї за це свято, а потім замовкнути і більш про це не говорити.

— Спасибі,— кивнув головою Хейзен.— Особливо за те, що більш про це не говоритимете.