Хліб по воді - Шоу Ірвін

Потім Джузеппе сказав:

— Приємна новина.

Голос у нього був безвиразний, змучений.

— У вас щось сталося?

— Ще ні.

— Джузеппе,— промовив Стренд,— я хочу, щоб ви сказали їй, нехай не залишається з вами. Вона повинна негайно повернутись.

— Ви хочете,— сказав Джанеллі.— Що це дасть?

— Послухайте, Джузеппе, її взяли назад на службу. З другого січня. їй дали вищу посаду..Попереду в неї велика кар'єра в улюбленій роботі, у місті, яке вона теж любить. Ви не повинні дозволити їй усе це перекреслити. Джузеппе, я не можу дозволити вам убити мок) дочку!

— Я дивлюсь на неї інакше, Аллене,— сказав Джанеллі.— Я дивлюсь на неї як на свою дружину. Елінор нарешті це зрозуміла. А місце дружини — біля чоловіка. Це давнє італійське правило. Ви, мабуть, забули, що я італієць.

— Бути італійцем — не конче означає бути мучеником. І за що?! За нікчемну провінційну газетку, про яку навіть Елінор каже, що її з більшим успіхом могла б видавати жменька випускників середньої школи, ніж ви удвох!

— Мені дуже шкода, що вона вважає нас такими нездарами,— промовив Джузеппе.— Але це нічого не змінює. Коли я з нею одружувався, то не обіцяв, що одержу Пуліцерівську премію в галузі журналістики. Все, що я обіцяв,— це любити й берегти її, і тільки її, до самої смерті. Елінор згадала, що обіцяла мені те саме, і я щасливий це чути.

— Ви чините, як маніяк! — заявив Аллен.

— Боюся, містере Стренд, мені доведеться зараз покласти трубку,— чемно відповів Джузеппе.— Мені ще треба прибрати в домі, поставити квіти й купити щось поїсти та пляшку вина, щоб відсвяткувати замирення. Дякую за звістку про те, що вона їде додому.

— Джузеппе...— мовив Аллен безпорадно, але той уже поклав трубку.

Леслі так само сиділа біля вікна, знову вдивляючись в океан. Обличчя її нічого не виражало.

— Ти знав про те, що вона може повернутися? — спитала Леслі.

— Знав. Вона сказала мені, що спробує забути його. А якщо не зможе, то вернеться. Думаю, вона не дуже й намагалася.

— Чоловік...— озвалася Леслі безбарвним голосом.— Пристрасть, як вона каже... Кохання... Якого зла можуть наробити ці великі слова! Я спитала в неї, як же вона ось так просто поїде, знаючи, що з кожним телефонним дзвінком нас терзатиме страх перед звісткою, що наша дочка мертва.

— А вона?

— Каже, це почуття їй відоме — воно не покидає її відтоді, як вона поїхала з Джорджії. Мовляв, нам треба навчитися жити з ним. Я намагалася приховати це від Керолайн, та, мабуть, дівчина здогадалася, Що вона знає?

— Майже все. Я вирішив, що повинен їй розповісти. У нас набралося надто багато таємниць.

— Це природно, коли намагаються вберегти молодих...

— І старих,— докинув Аллен.— На Різдво я розмовляв з Керолайн. Вона сказала, що в сім'ї всі були мов конспіратори, намагаючись уберегти мене, приховати від мене правду. Ти теж була в тій змові.

— Так, була,— спокійно відказала Леслі.

— Керолайн призналася, що ви дещо від мене приховували.

— А саме?

— Що ти навчила її в шістнадцять років користуватися запобіжними таблетками.

Несподівано Леслі засміялася.

— Який жах!промовила вона.— І це в наш час!

— Але ти нічого не сказала мені.

— Мабуть, я подумала, що ти людина не з нашого часу,— відповіла Леслі.— Невже ти хочеш стати таким, як усі твої сучасники, любий?

— Хочу.

— Тоді дозволь подумати...— Леслі примружилася, ніби прикидаючи, в чому ж їй зізнатися.— Які ще свої гріхи я приховала, щоб залишити тебе в твоїх щасливих ілюзіях? Ага, ось. Звичайно ж! Я влаштувала для Елінор аборт, коли їй було сімнадцять. Розповісти подробиці?

— Не треба.

— Мудрий старий чоловік і батько!..— промовила Леслі.— Я знала також, що в коледжі у Елінор був коханець, удвічі старший за неї. Він мав дружину й троє дітей. І їй не треба було працювати, щоб заробити на машину, якою вона їздила. Машину Елінор дав той чоловік. Транспортний засіб, здобутий ціною гріха, чи не так? Коли вже ми про це почали, то я, щоб ти знав, була в змові і з нашим любим Джіммі: я приховувала від тебе, що він кожного вечора накурюється до одуріння марихуани, а щоб він не пішов назавжди з дому, я дозволила йому тримати те зілля в моєму комоді під білизною. Може, ти був би щасливіший, якби я дозволила йому тинятись по вулицях?

— Ні, не був би.

— А ось свіжі новини з фронту,— сказала Леслі.— Вчора дзвонив Рассел і повідомив одну вельми цікаву річ. Він, правда, просив нічого тобі не казати. Але ти, мабуть, і сам дуже скоро про все довідаєшся, і краще буде, коли ти почуєш про це від мене, ніж прочитаєш у газетах. Якщо йому не пощастить заткнути своїй дружині пельку — і якнайшвидше! — то вона назве мене серед багатьох інших жінок, які винні в її розлученні!

— От сучка!

— Вона каже, що має докази. Конрой присягається, нібито бачив, як я заходила до Хейзенового будинку, коли приїздила якогось дня до Нью-Йорка давати уроки. Мовляв, пробула там дві години.

— Рассел казав, що бачився з тобою. Мені було дивно, чому про це не розповіла ти.— Аллен говорив спокійно, чекаючи пояснення.

— Вони обидва мають рацію. Я була в Рассела вдома, і ми з ним дві години обідали. Я пішла до нього через те, що хвилювалася за тебе. Мені здається, ти не витримаєш іще рік у одному будинку з усіма тими хлопцями, і я попросила Рассела домовитися з Бебкоком, щоб ми мешкали поза школою. Я тобі про це не розповіла, бо не хотіла, щоб ти подумав, ніби я замість тебе вирішую твої справи. Думаєш, я брешу?

— Ти не звикла брехати.

— Дякую,— мовила Леслі.— Але Конрой недалеко від правди. Це вперше я була з Расселом сама, і тут раптом пригадала, як він мені снився, і збагнула, що дуже багато про нього думала і що хочу його.— Вона говорила монотонно, так наче виголошувала завчену промову.— І я ще не така стара жінка, щоб не зрозуміти, коли чоловік хоче мене. Отож я знала, що Рассел мене хотів. Але він мовчав, і я теж, ми пообідали, він пообіцяв поговорити з Бебкоком, і я пішла на урок, призначений на третю годину. Тобі гидко за мене?

— Ні, звичайно,— лагідно промовив Аллен.— Якщо хочеш знати правду, то я зайшов ще далі. Куди далі. Якби одна жінка була вдома, коли я подзвонив їй з центрального вокзалу...— Він не доказав.

Всі ми потайні грішники,— сказала Леслі.— Настав час нам вибалакатися, відвести душу. Наші вади — це пута, які тримають нас разом. І пора їх визнати, коли вже ми завели про них розмову.— Леслі говорила співучим голосом, ледь похитуючись уперед і назад, як ото дитина, що сидить біля вікна й мугикає собі під ніс пісеньку. Від океану на неї світило сонце, і її світле волосся вилискувало в його променях.— Ти чув про вчителя біології в Керолайн?

— Я одержав листа від його дружини.

— А я знаю про це з надійнішого джерела. Від самої Керолайн. Вона розповіла, що була від нього в нестямі, але він жахливий у ліжку, і вона покинула його. Оце так тепер розмовляють дівчата. Фізіології в них багато, а душі немає. Тепер, знаючи все це, ти любитимеш Керолайн... мене... Елінор... менше?

— Ні,— відповів Аллен.— Тепер я любитиму вас, мабуть, по-іншому. Але не менше.

— До речі, про кохання,— провадила Леслі.— Кілька слів про Неллі Соломон. Ти знаєш, що вона із Джіммі?..

— Хто тобі сказав? — Уперше за всю розмову Аллен був глибоко вражений.

— Вона сама.

— Я обідав із Соломоном. Він мені про це не казав нічого.

— І не дивно!—кинула Леслі.— Бо він нічого не знає. Поки що. Але скоро дізнається. Неллі хоче їхати за Джіммі до Каліфорнії. Вони мають намір одружитись. Ось чому вона мені про все розповіла. Мабуть, сподівалася на моє благословення. Якщо це так, то її чекало розчарування!

— Коли вона тобі розповіла?

— Коли я була в Лінди, перед від'їздом до Парижа. Я хотіла поговорити з Джіммі, але його не було в місті.

— А як же з отією жахливою жінкою, Дайєр?

— О, то ти знаєш і про неї? — Леслі з відразою наморщила носа.

— Я з нею бачився.

— Джіммі, здається, дає собі раду з обома.— Леслі іронічно всміхнулася. — Як ти гадаєш, нам треба пишатися?

— На мою думку, він поводиться ганебно!

— Авжеж, ганебно. І кінець кінцем за це постраждає. Але в тому разі, коли жінка років, мабуть, на п'ятнадцять старша від хлопця, всю вину слід перекладати на неї.

— Вона не належить до моєї сім'ї!

— То належатиме. Якщо обоє не опам'ятаються, поки не Пізно. Ох, любий Аллене, любий Аллене! Не бери цього так близько до серця! Вони дорослі люди, наші діти, і нехай живуть своїм життям.

— У них це виходить страшенно погано.

— Забудь про них на кілька років. Краще подумаймо про наше з тобою життя. Ну, гаразд.— Вона підвелась, обняла його й поцілувала.— Поки я знатиму, що у тебе все добре, я буду щаслива, хай там що станеться. Якщо ми затьмаримо їхнє життя своєю недоброзичливістю, то й самі будемо нещасливі й вони від нас розлетяться. Назавжди. Будь до них добрий. А насамперед — будьмо добрі одне до одного. Давай тихенько посидимо й почекаємо — може, вони повернуться. Як сказала Елінор, нам доведеться жити з цим. Хай там з чим — а доведеться жити. А тепер, думаю, нашу сповідальню на сьогодні пора зачиняти. Час снідати! Ти вип'єш зі мною ще чашечку кави?

Він поцілував її й рушив за нею сходами вниз, ставши мудрішим, хоча аж ніяк не щасливішим чоловіком, ніж був кільканадцять хвилин тому, коли підіймався Цими самими сходами нагору.

Другого дня вранці йшов сніг. Аллен сидів у вітальні й дивився, як сніг покриває дюни, припорошує суху траву, падає в сірий океан. Наближався полудень, і в кімнаті більш нікого не було. Леслі поїхала з містером Кетлі фургончиком до містечка по покупки. Керолайн зійшла вниз пізно, випила чашку кави й знов піднялася до себе нагору, сказавши, що їй треба написати кілька листів. У володіннях прислуги гули якісь прилади — там працювала: місіс Кетлі. Аллен тримав у руках книжку, однак сидів не читаючи, заколисаний розміреним ритмом снігу, який падав за вікном. Біля вхідних дверей задзеленчав дзвінок, і Аллен, знаючи, що місіс Кетлі через шум у пральні дзвінка не почує, підвівся й Пішов відчиняти. На порозі він побачив Ромеро. На під'їзній алеї стояло таксі з невимкненим двигуном.

Ромеро був у яскраво-зеленій, на кілька розмірів більшій куртці, в злинялих джинсах, у червоній лижній шапочці й пошарпаних гостроносих черевиках. Він почав відпускати вуса — тоненька чорна смужечка над верхньою губою робила його схожим на дитину, яка вимазала обличчя до дня всіх святих.