Хліб по воді - Шоу Ірвін
Отож я звідти виселився. Потреба залишатися на ніч у школі відпала, і я найняв у містечку невелику вмебльовану квартиру над крамничкою, де торгують тютюном і газетами. Запах, що підіймається знизу, мені приємний Картина Ренуара над старою рипучою шкіряною канапою, де я сплю, виглядає недоречно сласною. До школи я їжджу на велосипеді, це зміцнило моє здоровя. Я сам варю собі їсти. А іноді вечеряю в Шіллерів. У таких випадках містер Шіллер дозволяє дружині куховарити. Місіс Шіллер смажить картопляники — ця страва в неї виходить найкраще.
Літні канікули я провів у Леслі в Парижі. На авіаквиток пішла незначна частка з тих десяти тисяч доларів. Літо для мене було не з найкращих. Леслі розширила коло знайомих, переважно, художників, і зі своїм музичним слухом досить скоро опанувала французьку, якою велися, по суті, всі розмови,— майже виключно про її живопис та живопис інших. Мої школярські знання французької допомагали мені мало, і коли мене намагалися — насамперед, звичайно ж, Леслі — втягти в розмову й почути мою думку, я не міг не почувати себе чимось на зразок соромязливого непроханого гостя.
Однак після першого дивовижного успіху Леслі не виставила й не продала жодної своєї картини. Тричі на тиждень вона ходить до майстерні художника, з яким працює вранці. Це маленький, жвазий, округлий чоловік на прізвище Леблан. Він присягається, що коли-небудь Леслі стане знаменитістю. Мовляв, на її картинах лежить печать якоїсь дивної меланхолії, а в її палітрі вгадуються штрихи пурпурових сутінків, навіть на тих полотнах, де зображено день. Леслі працює з упертою відданістю своєму мистецтву і коли не стоїть за мольбертом, то невтомно ходить по галереях та музеях. Через кілька днів у Парижі я був усім тим донесхочу ситий і потім здебільшого просиджував, читаючи, за столиком вуличних кафе.
Ми жили в порожній однокімнатній майстерні на лівому березі Сени, де повітря було насичене запахами фарб та скипидару — духом, який глибоко тішив Леслі, а в мене кінець кінцем викликав алергію. Я весь час чхав від нього й сякався. А Леслі —хоч раніше вона враз помічала мою найменшу недугу — жодного разу навіть не зауважила, що в мене майже завжди червоні очі і за два дні я ковтаю коробку таблеток.
Смуток Леслі минув, і перед її завзяттям упертої молодої студентки я відчував себе набагато старшим за свої пятдесят років.
В американській школі мені справді запропонували роботу, але я не захотів жити в місті, де не вмів говорити чужою мовою і де друзі Леслі вважали б мене таким собі додатком до дружини. Я пригадав слова з оповідання про іншого американця в Парижі: "Цей континент—не для мене". Отож я вибачивсь і відмовився. Директор школи ледве приховав свою радість. Я його зрозумів. Вчитель там — люди мандрівні і віком усі між двадцятьма двома й тридцятьма роками, отож моя сивина була для директора, якому навряд чи більше тридцяти пяти, ознакою дрімучої старості і прикрої постійності.
Леслі сприйняла моє рішення спокійно. Мистецтво, збагнув я, як і хвороба, невідворотно веде до самозаглибленості. Коли людина недужа, вона думає тільки про свою хворобу і чужі тривоги та прагнення для неї нічого не важать
Два тижні ми прожили на півдні у Лінди — на її чудовій віллі в Мужені. Я сидів у саду, знемагав під спекотним сонцем, пробував читати й бив москітів, як і пророкував Хейзен. Леслі запропонувала, щоб я продав Ренуара й за вторговані гроші купив невеличкий будинок по сусідству з Ліндою. "Тобі не варто більш працювати,— сказала вона,— а це якраз чудове місце, щоб сидіти й нічого не робити".
Вона, звичайно, мала рацію, але я не хотів сидіти згорнувши руки. Я зрозумів, що неробство надокучає мені. Я вчитель — і ця обставина визначає мою суть. Я або вчитель, або ніхто. Якщо з тридцяти учнів у класі виявиться хоч один обдарований і допитливий, який почне зі мною сперечатися або чиї обрії мені пощастить розширити, тоді я знатиму, що роблю те, задля чого народився на світ. Ромеро, хоч він і дратував мене, був саме таким учнем. Коли я сказав Леслі, що моє місце в школі, перед класом, вона відповіла, що так само почуває себе перед чистим полотном. Я сподіваюсь — і це заради її добра, а може, й заради мого,— що її картини обернуться для неї чимось кращим, ніж для мене Ромеро.
Я так і не зміг умовити Керолайн повернутись до Арізони. Дівчина перевелась до нью-йоркського Хантер-коледжу з наміром вивчати дитячу психологію. Вона відмовилася скористатися бодай центом із грошей від продажу двох акрів з відписаної їй Хейзеном у заповіті землі— цю волю небіжчика виконав — і виконав дуже добре — один із партнерів Хейзена. Якийсь час Керолайн працювала неповний день офіціанткою, щоб заробити собі на життя, і досі, як я знаю, жодного разу не навідувалася до будинку на узбережжі, який тепер належить їй. Замість цього, з допомогою одного зі своїх вчителів, вона влаштувала там минулого літа будинок відпочинку для підлітків усіх рас, тих самих, яких газети називають "пропащими дітьми гетто". Вихователями Керолайн набрала добровольців, які доти працювали в різних організаціях для безпритульних дітей. "Від Хесуса Ромеро я довідалася багато чого про дітей",— заявила мені Керолайн, коли я спробував наставити її на розум. А саме: треба братися до них, поки вони не стали такі, як Ромеро. Вдасться її експеримент чи ні—побачимо. За інших часів і якби Керолайн була католичкою, вона, гадаю, стала б черницею. Самозречення в імя служіння високим ідеалам, мабуть, свідчить про благородство душі, проте батько не може не думати, що це — застій у розвитку його дитини. Природно, що сусіди в Істхемптоні вже нарікають, і ходить чутка, ніби вони мають намір звернутися до муніципальної ради з петицією конфіскувати будинок як джерело порушення громадського порядку.
Керолайн найняла Конроя, щоб він наглядав за будинком. Вона не забула, як він кинувся в океан і врятував мене. Судячи з її розповідей, Конрой виконує свої нові обовязки дуже сумлінно. Бідолашні Кетлі серед літа покинули роботу. Вони заявили, що не наймалися працювати в божевільні.
Сказати правду, я й сам не зважуся поїхати туди й на власні очі подивитися, що коїться там, де я дістав перше уявлення про безтурботне й привільне життя, якого доти ніколи не знав, і де я мало не загинув.
Того дня, коли мав відбутися суд над Ромеро, мені подзвонив Холлінгзбі й радісно повідомив, що хлопця відпустили, призначивши один рік випробувального терміну. Однак тепер, коли я пишу, він у вязниці. Поліція влаштувала наліт на підозрюване сховище організації, яка бореться за незалежність Пуерто-Ріко. Разом із складом саморобних бомб, пістолетів та революційної літератури захопили й Ромеро. Я пригадав його останні. слова, які він сказав мені тоді біля дверей Хей~ зенового будинку: "Якщо ви коли-небудь і почуєте про мене, то тільки тому, що моє прізвище буде в газетах". Отож його пророцтво справдилося.
Після смерті Хейзена його заступництво в Джорджії втратило силу, і хоч Елінор та Джанеллі й не злетіли зі своїм будинком у повітря, зате їхня друкарня згоріла дощенту разом із нічним сторожем. В наші дні це вже звичайне явище, коли жертвою стає зовсім випадкова людина. Приміщення друкарні було застраховане на чималу суму, і на ці гроші Джанелл купив акції газети в маленькому містечку на західному узбережжі Флоріди. Елінор пише, що вони нарешті почали вчитися, як робити газету, й мають успіх. Крім того, вона вагітна, і я скоро стану дідом. Коли мій онук чи внучка виросте, він чи вона, гадаю, блукатиме у безлюдних містах, поміж покинутих де попало машин із порожніми баками. Це в тому разі, якщо моєму онукові чи внучці пощастить і люди, яких ми не можемо приборкати, ще не почнуть ядерної війни.
Як і більшість людей мого покоління, я почуваю себе безпорадним
і дивлюся в майбутнє з цинічною покорою.
Я радий, що випробувальний термін Роллінзові вже скасували, і минулого сезону він грав у команді й дістав спортивну стипендію в університеті штату Пенсільванія. А на південь хлопець так і не потрапив.
Джіммі одружився з місіс Соломон, уродженою Неллі Фергюсон, у Лас-Вегасі. Здається, це стало прикрою традицією в нашій родини Мене на весілля не запросили. Компанія, якою він керує разом із Джоун Дайєр, заявила про себе "золотою платівкою" чи, як іще кажуть, "золотим диском". Це означає, що платівок було продано понад мільйон. Досі я тієї платівки не чув.
Тепер я з нетерпінням чекаю кожного уроку. В школі зявився дуже здібний хлопець, він слухає мої лекції. Йому шістнадцять, звати його Віллоубі, родом з Віргінії, має вишукані південні манери і, здається, серйозно читав усіх істориків, від Фукідіда до Тойнбі, зокрема й Це-заря, Джозефуса, Карлейля, Прескотта,. Гегеля, Маркса, Фрімена і, звичайно ж, Гіббона. Хлопець не менш кмітливий і розумний, ніж Роме-ро, але дисциплінований і розуміє, що дозволено, а що — ні. Може, в нього дає себе знати спадковість чи якесь щасливе поєднання генів, завдяки чому він легко схоплює абстрактні поняття і сприймає історію. Я пригадую, що Кроуелл,— він учився в Леслі грати на роялі і писав комедійні репризи,— сказав про Моцарта. Мене вражають і захоплюють письмові роботи Віллоубі та його міркування, висловлювані в класі на уроках, а також зрілість і розважливість, які він виявляє під час наших із ним пообідніх прогулянок. Читаючи його роботу чи слухаючи його відповідь у класі, я знову запалююсь тією пристрастю, якою палав під час своїх найперших лекцій, коли майже побожно вірив, що історія з її науковими відкриттями, філософією, злетами й падіннями імперій, з усією її підступністю й давніми спалахами амбіцій,— справді королева наук і великий навчитель людства.
Хлопець каже, що мріє стати політичним діячем, і я уявляю його тридцятий'ятирічним сенатором. Якщо в Штатах знайдеться бодай десяток таких хлопців, то, може, нашу розбурхану й чудову країну, яка тримається на мужності, вірі, жорстокості, пограбуваннях, жадібності, компромісах і сподіваннях, хай на останньому подиху, а пощастить урятувати від катастрофи.
Сьогодні надійшов лист від Леслі. У ньому, як і в усіх інших листах, вона дякує за мою терплячість, за те, що я дозволяю їй "у зрі-лому віці навчатися ремесла".
