Хліб по воді - Шоу Ірвін

Він навіть Дзвонив Хейзенові, запитував, чи може чим-небудь допомогти, адже він теж знає у Вашінгтоні багатьох людей. Але Хейзен його заспокоїв: мовляв, усе перемололось і Нема про що турбуватися.

— А я цього не певен,— сказав Соломон Стрендові,— Один мій приятель працює у вашінгтонському бюро інформаційного агентства ЮПІ, і він сказав мені, ніби там Щось заварюється, тільки він ще ке знає, що саме. Я хвилююся за Рассела. Вони ціляться у найвразливіше його місце, в те, чим він найдужче пишається,— в— його репутацію. Рассел багато чого бачив і багато чого робив, але боротися за це йому ще не доводилось, і він може потрапити в пастку. Я запропонував йому звернутись до адвоката, який допомагав мені й декотрим моїм друзям виплутуватися з таких темних справ, як оце в нього,—звинувачень у плагіаті, порушенні контракту, наклепі, хабарі, несплаті податків, подвійній бухгалтерії, шантажі, підкупі профспілкових діячів. Одне слово, весь отой темний бік закону, без якого не1 крутяться колеса бізнесу. Та

коли я назвав прізвище того чоловіка, Рассел пирхнув і заявив, що. не хоче бруднити руки об такого шахрая.— Соломон сумно похитав головою.— Може так статися, що одного ранку Рассел прокинеться нічим, і коли не у в'язниці, то на першій сторінці "Нью-Йорк івнінг пост". Навіть якщо він і не вчинив нічого, що справді суперечить закону.

— А ви гадаєте, він таки вчинив щось незаконне? — запитав Стренд.

Соломон усміхнувся йому так, як усміхнувся б легковірній дитині.

— Аллене,— мовив він,— ви ж бо вивчали історію. А в усій нашій історії — та й у світовій історії взагалі — чи був коли-небудь могутній, шанолюбний чоловік, який би не... ну... не крутив би законом, як циган сонцем,— з гордості, з нетерпимості до бюрократії, з бажання наробити шуму, з добродійних чи релігійних міркувань? Як ви гадаєте? Моя дружина жартома називає мій бізнес "копальнями царя Соломона". Думаєте, я досяг так багато, додержуючись букви закону?

— З того, що ви мені кажете, випливає, ніби Хейзен, на вашу думку, поставив себе в таке становище, що департамент юстиції справедливо його переслідує, чи не так?

— Я це тільки припускаю,— похмуро відповів Соломон.— Якби ви вмовили Рассела послухатися моєї поради щодо адвоката, про якого я йому казав, то зробили б йому велику послугу.

— Він вважає мене вчителем, далеким від реального життя, з розумом, як у старої діви-бібліотекарки. Думаєте, він мене послухається?

Соломон засміявся.

— Ні.

Їм принесли каву, і Стренд помітив, що настрій у Соломона раптом змінився. Той уже дивився на співрозмовника оцінливо, так ніби складав про нього думку.

— Щиро кажучи, Аллене,— почав Соломон,— я запросив вас на обід не для того, щоб говорити про Рассела Хейзена. Ви розмовляли з Джіммі?

"Нарешті!" — подумав Стренд, набираючись духу.

— Розмовляв,— відповів він.— Учора ввечері.

— Він вам сказав, що йде від мене?

— Сказав.

— І пояснив чому?

— Пояснив.— Стренд відповідав якомога байдужіше.— Суть у тому, що Джіммі, здається, хоче поліпшити своє становище.— Він відчув, що мимоволі намагається захищати сина.

— Поліпшити своє становище...— замислено проказав за ним Соломон.—Мабуть, це можна назвати й так. Поки що.

— Досить своєрідна жінка, щоб не сказати більше,— мовив Стренд.— По-моєму, вона загіпнотизувала його.

— Боюся, Аллене, що навпаки. Це вона загіпнотизована. Певна річ, кохання, ліжко тут важить багато. її кидали всі чоловіки, які пробували з нею зійтися, а Джіммі вдає, ніби він у нестямі від неї.

— Вдає?!

— Аллене,— терпляче мовив Соломон,— ви ж бачили ту даму. Ви б у неї закохалися?

— Мені не дев'ятнадцять років,— відповів Стренд, знаючи, що це найменш переконливий з аргументів.

— Це все придумав Джіммі,— вів своєї Соломон.— Принаймні він мені сам так сказав. Місяць тому прийшов до мене й зробив пропозицію: вони ставитимуть на платівках свою власну марку, самі розподілятимуть прибутки, я не втручатимусь у добір репертуару, виконавців, супровідних ансамблів — узагалі ні в що! Досить непогано як на дев'ятнадцятирічного хлопця! А я ж узяв його лише кілька місяців тому учнем, щоб зробити приємність другові. Джіммі заявив, що дає мені місяць на роздуми. Через місяць контракт у неї кінчається, і доти я маю обміркувати його пропозицію. Якщо я скажу "ні", то він, мовляв* забере її від мене. А вона ж дає найбільший прибуток із усіх, кого я маю. І все ж таки я сказав "ні". Я й сам умію часом кого-небудь трохи пошантажувати! — Соломон силувало всміхнувся.— Та я не допущу, щоб шантажували мене. Я "сказав Джіммі, що звільняю його, проте Дайєр улаштувала істерику,—вона саме записувала платівку і роботи лишалося ще тижнів на три,навіть за нормальних умов,— отож мені довелося тримати Джіммі ще цілий місяць. Але тепер я його звільнив. Я тільки хотів упевнитися, що ви про це знаєте.

— Дякую,— сумно промовив Стренд.

— Сподіваюся, все воно не вплине на ваші дружні почуття до мене.

— Ні,— відповів Стренд, хоч і знав, що це не так.

— Музичний бізнес — ремесло грубе,— мовив Соломон.—Часом навіть жорстоке. Але люди, особливо молоді, гадають, ніби вміють усе краще від інших, можуть усіх зневажати, ступати по трупах, нехтувати всіма правилами пристойності. Та вони помиляються! Боюся, ваш Джіммі не дуже міцно стоїть на ногах і ніколи не стоятиме міцно, коли так рано наживає собі ворогів. На короткий час до нього, звісно, прийде слава, Аллене. Та потім почнеться спад, і йому вже не буде упину. Мене це не тішить, скоріше навпаки, засмучує, бо язнаю: мої пророкування справдяться. Ця жінка небезпечна, як бомба, що має вибухнути. Голос у неї сідає, і вона знає про це. їм потрібен захист, а Джіммі не здатен захистити у мжичку від води навіть рідну матір. Джоун нерозважлива, маніакально-депресивна жінка, і одного вечора, коли з'явиться новий юний геній, або коли її освищуть на сцені, або коли довго не дзвонитиме телефон, вона вкотре уже ладна буде накласти на себе руки. Якщо вам пощастить переконати Джіммі отямитись, я прийму його назад. Згодом я зробив би з нього, початківця, справжнього професіонала. І це потрібно не мені — це потрібно йому. Адже ви мені вірите, Аллене, правда? — Соломон пильно дивився на нього через стіл.— Правда ж?

— Вірю,— мовив Стренд.— Учора ввечері я сказав Джіммі, що його вчинок гидкий. Я не люблю вживати крутих слів, ви знаєте, але йому я вичитав досить круто. Сказав, що мені за нього соромно, підвівся з-за столу й пішов. Але я знаю: я нічого з ним не вдію. Чи то він змінився за останні кілька місяців, чи то був такий завжди — але я його не впізнаю. Та хай там як, а Джіммі хоче піти власним шляхом.— Він пригадав, що сказав йому син про вдячність. Це, мовляв, однаково що вкласти комусь у руки ножа й підставити під ніж горло.— Мій син пішов з мого дому,— лагідно сказав Аллен засмаглому, розважливому чоловікові, який сидів навпроти.— І все, що я можу зробити, це помахати йому на прощання рукою. Мені дуже шкода.

Соломон перехилився через стіл і торкнувся його руки.

— Знаєте, що нам треба зробити? — мовив він.— Випити коньяку. Найкращого, який тут знайдеться.

Вони випили коньяку, а тоді Соломон сказав, що має зустрітись у себе в конторі з одним композитором.

— Він трохи пришелепкуватий,— зауважив Соломон.— Мовляв, може прийти до мене тільки в суботу пополудні. Це, каже, його щасливий день. Я двічі пропустив через цього сучого сина поїздки до Палм-Спрінгса й один вихідний на лижах.— Він усміхнувся, а тоді запитав:— А ви не хотіли б узятися до музичного бізнесу, Аллене?

— Ні, дякую,— мовив Стренд і подивився вслід Соломонові, що рушив через залу до дверей,— живе втілення успіху й міцного здоров'я. Йдучи повз столики, Соломон великодушно махав рукою приятелям — як ото папа благословляє паству.

Він стояв на центральному вокзалі, чекаючи поїзда о третій двадцять одна до Коннектікуту, Молода пара — високий хлопець і тарнень^ ка, набагато нижча за нього дівчина—так цілувалися на прощання, ніби розлучались на вічність. Спершу Аллен зацікавлено втупився в тих двох, але потім зніяковів, побачивши, як відверто, аж непристойно обіймаються вони на людях. Ідучи містом від ресторану до вокзалу, він думав про Джіммі, що, одурманений жінкою, кинувся в бозна-яку авантюру; про Керолайн, яка, коли вірити анонімній дружині викладача біології, крутить голови всім чоловікам і — подумати тільки! руйнує сім'ю; про Елінор, що забилась у маленьке містечко в Джорджії; бо вона, мовляв, не може жити без чоловіка, якого обрала і який обрав її. Згадка про те, що решту вихідних доведеться провести самому на безлюдному холодному подвір'ї школи, засмутила Аллена більше, ніж будь-коли. Місто збудило в ньому колишній його дух. Уперше він обурився, що Леслі немає поруч. "Вона собі витає у хмарах!" — згадав він про її лист. Він теж міг би витати у хмарах, якби був у Парижі. Аллен відвернувся від хлопця й дівчини, що й досі стояли, притиснувшись одне до одного, і пішов до телефонів-автоматів. Він знайшов у майхеттенському довіднику номер і завагався. Нарешті опустив монету й набрав номер. Він зачекав, поки пролунало десять гудків. Трубки ніхто не взяв. Юдіт Кінлін не було вдома. Стренд повісив трубку, забрав назад монету й поспішив до платформи, вхід на яку був уже відкритий. Він устиг до останнього вагона саме в ту мить, коли поїзд уже рушав. Шукаючи вільного місця, Аллен знову побачив низеньку дівчину, що цілувалася з хлопцем біля входу на перон. Вона плакала, притуляючи до очей хусточку. "Жінки щасливі,— подумав Аллен, сідаючи біля вікна напроти дівчини.— Вони можуть виплакатись..." Він навіть хотів був сісти ближче до дівчини, щоб заспокоїти її, а може, й самого себе. Та він ніколи в житті не залицявся до дівчат, і навряд чи варто починати тепер.

Самотній і до гіркоти доброчесний, гріховний у намірах і пригнічений докорами грішного сумління, так ніколи й не скуштувавши втіхи від гріхопадіння, проклинаючи себе за те, що не здогадався подзвонити Юдіт Кінлін уранці, коли прокинувся, і сповістити, що він у Нью-Йор-ку, Аллен зажурено втупив очі за вікно. Поїзд виїхав із тунелю під Парк-авеню й погуркотів далі в усе тьмянішому світлі зимового дня.

У Нью-Хейвені, де Стренд мав пересісти на інший поїзд, який ішов на північ, він побачив, що дівчина давно перестала плакати, причепу; рила обличчя — ретельно підпудрила щічки й поклала свіжі рум'яна — і тепер жваво розмовляла з молодиком у довгому хутряному пальті, який сів до вагона в Стемфорді.

Стренд мимоволі згадав про Ромеро та його стриптизницю.