Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

Миттю повернувся запах дезінфекції і сплеск води, що відбивався від стелі. На краю басейну стояло кілька людей і дивилися в мій бік — мовляв, що сталося? Я пояснив доглядачеві, що раптом звело корчем ногу. Ось тому я, мовляв, завмер на поверхні. Доглядач витягнув мене з басейну і порадив трохи перепочити.

— Щиро дякую, — сказав я.

Присівши на краю басейну, я зіперся об стіну й заплющив очі. Від видива залишилося радісне відчуття, як від перебування на осонні. І серед цього світла я подумав: "Воно тут, зі мною". Не випало з рук, не потонуло в темряві, а залишилося тут. Щось тепле, гарне й дорогоцінне. Воно тут. Я знав це.

А може, я зазнаю невдачі. Може, сам пропаду. Не доберуся до мети. Можливо, уже пізно — нічого не поверну, хоч би як старався? Може, тільки розгрібаю попелище і лише сам не помічаю цього? І навряд чи хто-небудь зробив би ставку на мене. "Байдуже, — промовив я тихо, але рішуче, ніби звертаючись до когось біля себе. — Та от що я можу твердо сказати: принаймні я маю кого чекати й кого шукати".

Затамувавши подих, я напружив слух, намагаючись розібрати якийсь слабий голос. За сплеском води, музикою і людським сміхом моє вухо спіймало ледве чутний інший звук. Хтось когось кликав. Безголосим голосом. Безсловесними словами.

Частина третя

"ПТАХОЛОВ"

Жовтень 1984 — грудень 1985 р.

1

З погляду Мей Касахари

"Я вже давно-давно збиралася вам, Заводний Птаху, написати, але ніяк не могла згадати вашого справжнього імені, й через це довго не писала. Бо навіть найсумлінніший поштар не зумів би доставити листа на адресу: "Район Сетаґая, ***, 2-й квартал, Заводному Птаху". Під час нашої першої зустрічі ви, напевне, сказали, як вас звати, але я геть-чисто все забула (адже таке ім'я, як Тору Окада, забувається легко — після двох-трьох дощів, хіба ні?). Та от недавно з якогось дрібного приводу я раптом його згадала. Так, наче подув вітер, і двері — бах! — відчинилися. Отже, вас, Заводний Птаху, насправді звуть Тору Окада.

Передусім годилося б пояснити, де я зараз перебуваю і що роблю, але це не так просто. Однак я не хочу сказати, що опинилася у скрутному становищі. Ні, усе здається простим і зрозумілим. І дорога, якою я сюди потрапила, зовсім не плутана. Досить узяти лінійку й олівець та провести лінію від однієї точки до іншої. Усе дуже просто! Однак… однак коли збираюся розповісти вам усе від початку, чомусь слів не вистачає. У голові утворилась якась пляма, біла, мов заєць узимку. Як би це сказати… іноді пояснити комусь просту річ не так просто. Візьміть для прикладу фразу: "Слон має страшно довгий хобот". Якщо ви вживете її невпопад, то вона звучатиме зовсім фальшиво. Я відкрила це нарешті після того, як змарнувала стільки аркушів паперу на лист до вас. Наче Колумб — Америку.

Хоча, звісно, негоже говорити загадками, але я живу собі "десь", як про це мовиться в казках: "Давним-давно колись жила собі десь…" Пишу цього листа зараз у малюсінькій кімнатці. У ній — стіл, ліжко, книжкова поличка і стінна шафа. Усе маленьке, просте, без жодних прикрас. Так би мовити, відповідає "мінімальним потребам". На столі — лампа денного світла, чашка, поштовий папір і словник. Правду кажучи, я майже не користуюся словником. Бо не люблю його. Не до душі мені його зовнішній вигляд і зміст. Коли беру його в руки, кривлюся і думаю: "Ну хіба не однаково, знаю я це слово чи ні?" Такі люди, як я, не зносять словників. От, наприклад, у словнику написано: "Конверсія — перехід з одного стану в інший". Ну й що з того? А тому, коли я бачу на столі словник, то в мене таке відчуття, ніби дивлюся на собаку, який ненароком забіг у наш двір і випорожнився на траву. Та все-таки довелося купити один словник, бо я подумала: не знатиму, що робити, якщо трапиться незнайомий ієрогліф.

А ще в мене з десяток ретельно підструганих олівців. Новісіньких, щойно куплених у крамничці канцтоварів. Ви нічим мені не зобов'язані — просто я їх купила, щоб написати вам, Заводний Птаху, листа. Приємно, коли олівці нові, щойно підстругані. Маю також попільничку, сигарети й сірники. Не курю так багато, як раніше. Іноді лише для зміни настрою (саме ось зараз закурила). Це все, що в мене є на столі. Стіл стоїть перед вікном, на ньому завіски, приємні, з квітчастим візерунком — зрештою, яке це має значення? Адже я їх не вибирала, вони від самого початку тут висіли. Якщо не брати до уваги завісок, кімната зовсім простенька. Більше схожа на камеру для юного злочинця, що вперше попав у в'язницю, спроектовану кимось з добрими намірами, ніж на кімнату для дівчини.

Про те, що видно за вікном, наразі не хочу розповідати. Відкладу на пізніше. І не тому, що це має якесь особливе значення, просто треба дотримуватися порядку. Сьогодні я розповідаю тільки про кімнату. Такий у мене графік на сьогодні.

Коли я перестала з вами зустрічатися, часто думала про пляму на вашому обличчі. Про ту синю пляму, що несподівано вискочила на вашій правій щоці після того, як одного дня ви крадькома, наче борсук, спустилися у колодязь у саду порожнього дому Міявакі, а через кілька днів вибралися наверх. Як згадую, то не йму віри, але ж усе це справді відбулося на моїх очах. Спочатку, коли її побачила, то подумала, що пляма — особливий знак. Що в ній є прихований глибокий зміст, мені незрозумілий. Бо інакше вона так швидко не з'явилася б.

Тому наприкінці я вирішила її поцілувати. Страшно захотіла її відчути, покуштувати на смак. Не подумайте, що я щотижня цілуюся з тутешніми хлопцями. А про те, що я тоді відчула й що сталося потім, докладно розповім коли-небудь іншим разом. (Щоправда, я не впевнена, наскільки вдало я вмію розповідати.)

Наприкінці минулого тижня, коли після довгої перерви я поїхала до міської перукарні, мені на очі потрапив тижневик зі статтею про порожній дім Міявакі. Звісно, вона мене страшно приголомшила. Узагалі-то я таких журналів не читаю, але цей випадково опинився перед моїми очима. Знічев'я розгорнула його, — і ось на тобі: про їхній дім написано. Стаття якась дивна, про вас — жодної згадки. Та, правду кажучи, я тоді раптом подумала: "А Заводний Птах з цим якось не пов'язаний?" У голові виникла така думка, і я вирішила, що треба написати вам листа. Наче подув вітер, двері розчинилися, і я згадала ваше справжнє ім'я. "Так-так, Тору Окада!"

Якби я мала час, то, можливо, як колись, перемахнула б через огорожу на задвір'ї і заглянула б до вас, Заводний Птаху. Посідали б ми навпроти одне одного за столом в убогій кухні й спокійно поговорили б. Так, гадаю, було б найшвидше. Та, на жаль, через різні обставини це неможливо. А тому я сиджу за столом і, стискаючи олівця, пишу вам листа.

Останнім часом я часто думаю про вас, Заводний Птаху. Навіть кілька разів бачила вас у сні. Снився той самий колодязь. Але ви в цьому сні були не головним, а наче доважком. Сам сон не мав якогось глибокого змісту, але я страшно розхвилювалася. А після того, як і слід було сподіватися, у тижневику з'явилася стаття про порожній дім Міявакі (хоча зараз його порожнім уже не назвеш).

Мені чомусь здається, що Куміко-сан усе ще не повернулася. А ви часом не задумали чогось незвичного, щоб її повернути до себе? Так інтуїція мені підказує.

На все добре, Заводний Птаху! Як матиму настрій — напишу ще".

2

Загадка дому повішених

СЕТАҐАЯ: ЗАГАДКА ДОМУ ПОВІШЕНИХ

Хто придбав нещасливу земельну ділянку після самогубства родини?

Що відбувається тепер у фешенебельному житловому районі?

Із тижневика "…", 7 грудня

Тамтешні мешканці називають цю садибу в 2-му кварталі *** району Сетаґая "домом повішених". Ця ділянка, площею всього-на-всього 100 цубо,[44] розміщується в тихому житловому районі на узгір'ї, звернутому до сонячного півдня. Так би мовити, ідеальне місце для дому, але обізнані люди одностайно стверджують, що навіть задурно не хотіли б узяти цієї ділянки. Бо всіх, хто там оселявся, без винятку, спіткала нещасна доля. Розслідування показало, що серед людей, які купили цю землю і там жили, починаючи з епохи Сьова, семеро вчинили самогубство, причому більшість повісилася або була задушена.

(Подробиці самогубства опущено)

Нещасливу ділянку придбала фіктивна фірма

Найостаннішим випадком у низці трагічних подій, які навряд чи можна вважати випадковими, стало вбивство і самогубство в родині Кодзіро Міявакі (фото 1), власника давно відомої мережі ресторанів "Rooftop Grill" з головною конторою на Ґіндзі. Внаслідок невдалого управління Міявакі заборгував велику суму грошей і два роки тому продав усі ресторани й оголосив себе банкрутом, однак і після цього інші численні кредитори не переставали його переслідувати. Врешті-решт у січні цього року в готелі міста Такамацу Міявакі задушив власним ременем свою молодшу 14-річну дочку Юкіе під час сну, а потім разом з дружиною Нацуко повісився на принесеній із собою мотузці. Про долю його старшої дочки, тодішньої студентки, нічого не відомо. Купуючи ділянку в квітні 1972 року, Міявакі знав про зловісні чутки, що поширювалися навколо дому, але тільки посміявся з них, кажучи: "Усе це — чиста випадковість". Купивши землю, він розвалив старий порожній дім, розчистив ділянку, на всякий випадок покликав сінтоїстського священика, щоб вигнати злих духів, і натомість збудував новий двоповерховий будинок. За словами сусідів, Міявакі мав чудових дочок, а його родина начебто жила дружно. Та минуло одинадцять років, і несподівано на родину Міявакі звалилося страшне нещастя.

Міявакі втратив ділянку й дім, які заставив для отримання кредиту восени 1983 року, але через суперечку між кредиторами про порядок погашення боргів справу про погашення боргів було відкладено. Її вдалося залагодити за посередництва суду влітку минулого року. Ділянку купила за ціною, набагато нижчою від ринкової, відома токійська ріелторська фірма "…Нерухомість". Вона розвалила дім, в якому мешкали Міявакі, розрівняла ділянку з наміром перепродати її під забудову. Попит на таку першокласну ділянку в районі Сетаґая був великий, але всі розмови про купівлю землі припинялися, як тільки можливі покупці дізнавалися про погану славу цього місця. От що розповідає начальник відділу продажів фірми "…Нерухомість" пан М.: "Так, ми справді чули про ці неприємні історії.