Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

Я добре пам'ятав, як поділ сукні Куміко на Криті ковзав по моєму тілу. Та раптом пізніше Криту замінила, осідлавши мене, незнайома загадкова жінка, що не один раз дзвонила мені по телефону. Я зрозумів, що злився з нею — інше тепло, інше відчуття. Немов потрапив в іншу кімнату. "Забудьте про все, — шепотіла жінка. — Уявіть собі, ніби ви спите, вам сниться сон, ви лежите у теплому болоті". І я скінчив.

Ясно, що цей сон щось означав. Саме тому своєю яскравістю він перевищив реальність. Але його змісту я не міг збагнути. Відтворюючи цю картину незчисленну кількість разів, я заплющив очі й зітхнув.

На початку вересня подзвонили з пристанційної хімчистки. Повідомили, що речі готові й бажано їх забрати.

— Які речі? — спитав я. — Здається, я не здавав жодних речей.

— Та ні, ось вони лежать переді мною. Будь ласка, заберіть їх. Бо за них уже заплачено. Це ви — Окада-сан, чи не так?

— Так, — відповів я. Телефонний номер також був мій. Охоплений сумнівами, я подався до хімчистки. Її власник, як завжди, під тиху музику, що линула із здоровенної магнітоли, прасував сорочки. У маленькому світі цієї хімчистки нічого не змінилося. Жодних мод, жодних змін. Ні авангарду, ні ар'єргарду. Ні прогресу, ні регресу. Ні похвали, ні осуду. Нічого не додалося, нічого не зникло. Коли я зайшов, звучала незабутня мелодія "Way to San José"[43] Берта Бакара.

Коли я з'явився, власник хімчистки, не випускаючи з рук праски, розгублено витріщився на мене. Я спочатку не зрозумів чому. Але враз догадався — винна в цьому пляма на моєму обличчі. Будь-хто здивувався б, якби у знайомої людини раптом вискочила на щоці така штука.

— Потрапив у невелику аварію, — пояснив я.

— Який жах! — сказав власник, очевидно, щиро співчуваючи. Перевівши погляд на праску в руці, він поставив її обережно на підставку з таким виглядом, ніби підозрював, що сам винен у моєму лихові. — А ця штука загоїться?

— Не знаю, — відповів я.

Власник хімчистки передав мені блузку й спідничку Куміко, вкладені в целофановий пакет. Ті самі, які я дав Криті. "Їх принесла дівчина з коротким волоссям", — сказав власник. "Такої довжини?" — запитав я, розставивши пальці сантиметрів на три. "Ні, не такої, а більшої, — сказав власник і показав рукою на плече. — Вона була в брунатному костюмі й червоному вініловому капелюшку. Заплатила за роботу й попросила подзвонити вам, коли все буде готове". Я подякував і з блузкою та спідничкою в руці повернувся додому. Я збирався подарувати ці речі Криті як "плату" за її тіло. Тепер вони були мені не потрібні. Навіщо Мальта Кано віднесла їх у хімчистку, я не розумів. І все-таки старанно поскладав ці речі й помістив у шухляду, поряд з іншим одягом Куміко.

Я написав листа лейтенанту Мамії. Коротко розповів йому, що сталося в моєму житті. Передусім я попросив у нього вибачення за те, що, напевне, завдаю йому клопоту, але не знаю нікого іншого, до кого міг би звернутися. Після того я повідомив, що того самого дня, коли він навідався до нас, Куміко пішла з дому. Що досі впродовж кількох місяців вона спала з іншим чоловіком, що після її зникнення я майже три дні сидів на дні колодязя й думав, що тепер живу сам-один і що подарунок на згадку від Хонди-сана виявився порожньою коробкою з-під пляшки віскі.

Через тиждень прийшла відповідь.

"Правду кажучи, й мене відтоді якимсь дивним чином не полишали думки про Вас, — писав лейтенант Мамія. — Мені здається, що тоді нам слід було набагато більше поговорити, і дуже шкода, що цього не сталося. Через якусь нагальну справу того дня я мав обов'язково повернутися в Хіросіму. Тому, отримавши зараз Вашого листа, я в певному розумінні втішився. І от що я думаю: мабуть, Хонда-сан уважав, що наша зустріч корисна і мені, і Вам. А тому під приводом передачі дарунка на пам'ять він звів мене з Вами. А те, що коробка виявилася порожньою, гадаю, пояснюється тим, що справжнім його подарунком стало наше з Вами знайомство.

Ваш спуск у колодязь справив на мене незабутнє враження. Бо й мене досі сильно приваблюють колодязі. Якщо згадати про ту небезпечну скруту, в якій я колись опинився, то могло б здатися, що я про них і чути не хочу. Але це не так. Я й тепер, коли десь побачу колодязь, то неодмінно в нього зазираю. Ба більше, коли в колодязі нема води, мені навіть хочеться в нього спуститися. Можливо, я сподіваюся щось там випадково зустріти. Звичайно, така зустріч не поверне мені життя. Я вже надто зістарівся, щоб на таке сподіватися. Я тільки хочу відшукати сенс життя, яке втратив. Як це вийшло й чому? Хочу сам докопатися до істини. І якщо це мені вдасться, то, гадаю, здаватиметься ще більш утраченим, ніж досі. Але я і на це згоден. Не знаю, скільки ще років судилося мені жити, але я готовий і далі нести на собі цей тягар.

Звістка про те, що Ваша дружина пішла з дому, мене глибоко засмутила. Але в такій справі я не можу Вам чогось порадити. Я надто довго живу сам-один, без любові й родини, а тому не маю права розводитися на таку тему. Та якщо Ви хоч трохи впевнені, що варто чекати повернення дружини, то, гадаю, Ви робите правильно. Ось що я сказав би, якби мене спитали. Я знаю, як гірко жити самому там, де Вас покинули. Та найжорстокіша річ у світі — це відчуття самотності, коли людині нема на що сподіватися.

Якщо буде змога, я хотів би знову навідатися до Вас у Токіо. Та, на жаль, у мене заболіла нога, і для її лікування потрібен певний час. Бережіть себе й бувайте здорові".

Мей Касахара надовго зникла з моїх очей і прийшла до мене наприкінці серпня звичним шляхом — через огорожу й сад. Покликала мене, й ми сіли на веранді погомоніти.

— А ви знаєте, Заводний Птаху, що завтра цей порожній дім знесуть? Дім, де мешкали Міявакі, — повідомила вона.

— Ти хочеш сказати, що його хтось купив?

— Не знаю.

Ми з Мей пройшли доріжкою із задвір'я до порожнього дому. Та і справді робітники почали його розбирати. Чоловік шість у касках знімали віконниці й вікна, виносили раковину і електроприлади. Ми трохи подивилися на їхню роботу й зрозуміли, що до неї вони звикли — працювали надзвичайно методично, майже не перемовляючись. Високо в небі тяглося кілька білих хмар, віщуючи настання осені. "Цікаво, яка осінь на Криті? — подумав я. — І там по небу пливуть такі ж хмари?"

— Вони й колодязь засиплють землею? — спитала Мей.

— Можливо, — відповів я. — А якби й залишили, то яка з нього користь? Тільки небезпека.

— Може, хтось захотів би в нього спуститися, — сказала вона цілком серйозно. Я глянув на її засмагле обличчя і яскраво згадав той спекотний день, коли в саду вона поцілувала мене в родимку.

— Ви так і не поїхали на Крит?

— Вирішив залишитися тут і почекати.

— Але ж ви казали, що Куміко вже не повернеться, хіба ні?

— Ну, це інша справа, — відповів я.

Мей, примружившись, глянула на мене. І тоді шрам біля ока став глибшим.

— Чому ви спали з Критою Кано?

— Треба було.

— Це також інша справа?

— Саме так.

Мей зітхнула.

— Ну, тоді бувайте! До нової зустрічі!

— Бувай, — сказав я.

— Послухайте, Заводний Птаху! — І трохи вагаючись, вона додала: — Мабуть, я знову піду до школи.

— Захотіла таки вернутися?

Вона злегка здвигнула плечима.

— Але до іншої школи. Бо до попередньої нізащо не піду. Правда, до нової добиратися далеко. А тому наразі я не зможу з вами зустрічатися.

Я кивнув. Потім вийняв з кишені лимонні карамельки й поклав одну в рот. Мей, озирнувшись навколо, закурила сигарету.

— Заводний Птаху, вам приємно спати з різними жінками?

— Та не в цьому справа.

— Я вже це чула.

— Угу, — промимрив я. А що казати далі — не знав.

— Гаразд, нехай буде по-вашому. А ви знаєте, я захотіла знову піти до школи завдяки зустрічі з вами. Правду кажу.

— А чому?

— Чому? — перепитала Мей і, знову примруживши очі так, що коло них зібралися зморшки, глянула на мене. — Мабуть, я захотіла вернутися у нормальний світ. А знаєте, Заводний Птаху, мені з вами було страшно цікаво. Повірте, я не брешу. Іншими словами, хоча ви цілком нормальна людина, але насправді витіваєте абсолютно ненормальні штуки. Ви поводитеся… як би це сказати… непередбачувано чи що. А тому з вами ніколи не занудьгуєш. Таким чином ви мені страшно допомогли. Не нудьгувати — це не вдаватися в зайві роздуми, чи не так? А тому я така рада, що познайомилася з вами! Хоча, чесно кажучи, іноді ви дієте мені на нерви…

— Як це?

— Як би вам пояснити… Дивлюсь я на вас, і здається мені іноді, ніби ви з усіх сил боретеся з чимось заради мене. Це звучить дивно, та коли я про це думаю, то переживаю разом з вами. Розумієте? У вас завжди холоднокровний вигляд — хоч би що сталося, вас це ніби не обходить. Та насправді це не так. Ви з усіх сил з чимось боретеся, однак інші цього не помічають. Бо інакше хіба ви полізли б у колодязь? Правильно? Насправді ви боретеся чорт-зна з чим не заради мене, а заради того, щоб віднайти Куміко. Так навіщо мені за вас переживати? Я це розумію, але все одно мені здається, наче ви стараєтеся для мене. А може, коли ви боретеся за Куміко, то водночас і за інших людей, га? І, напевне, тому у вас тоді такий майже придуркуватий вигляд? Так мені здається. Та знаєте, Заводний Птаху, коли я іноді дивлюся на вас, мої нерви не витримують. Правду кажу. Адже шанси на виграш у вас — практично нульові. Скажімо, якби мені довелося робити ставку, то, вибачайте, я поставила б на ваш програш. Ви мені подобаєтеся, але я не хочу через вас розоритися.

— Усе зрозуміло.

— Я не хочу бачити, як ви сходите на пси, і не хочу більше переживати. От чому я вирішила повернутися у хоч трошки нормальний світ. Та якби я не зустріла вас тут, біля порожнього дому, то, гадаю, нічого й не було б. Я й не подумала б вертатися до школи. Напевне, так би й досі зволікала, не знаючи, що робити. Виходить, що саме завдяки вам, Заводний Птаху, я нарешті зважилася, — сказала Мей. — Та й вам, гадаю, від цього нема шкоди.

Я кивнув. Уже давно мене ніхто не хвалив.

— Потисніть мені руку, — попросила Мей.

Я потиснув її засмаглу долоню й ще раз відзначив для себе, яка вона маленька. "Як у малої дитини", — подумав я.

— До побачення, Заводний Птаху, — знову сказала Мей. — Чому ви не поїхали на Крит? Чому не втекли звідси?

— Бо не можу вибрати, на кого зробити ставку.

Мей прибрала руку й витріщилася на мене, наче на якусь дивовижу.

— До побачення! Може, ще зустрінемося.

Днів десять по тому порожній дім повністю розвалили, і на його місці виник рівний пустир.