Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі
Перед одним будинком, де ще мешкали люди, стояли горщики з повійкою та іншим зіллям. Валявся триколісний велосипед, а у вікні другого поверху сушився дитячий купальник. Кілька кішок, лежачи на підвіконні й на порозі, ліниво позирали на мене. Хоча вже вечоріло, надворі було світло, але вулиця вже спорожніла. Я ніяк не розумів, де опинився. Не уявляв собі, де північ, а де південь. Здогадувався, що перебуваю у трикутнику, який з'єднує три станції — Йойоґі, Сетаґая і Харадзюку. Але не був у цьому впевнений.
Так чи інакше, а виявилося, що в самому центрі міста є таке запущене місце. Здавна в цьому районі вулички були настільки вузенькими, що люди й автомашини не могли розминутися, і, мабуть, тому сюди тривалий час не доходили руки будівельних компаній. Ступивши сюди ногами, я мав таке відчуття, ніби час повернувся назад років на двадцять-тридцять. І відразу мені здалося, ніби набридливий автомобільний гуркіт щойно кудись зник. Парубок з футляром гітари, пробившись крізь плетиво вуличок, зупинився перед дерев'яним багатоквартирним будинком. Відчинив вхідні двері й, зайшовши всередину, зачинив їх за собою. Двері начебто залишилися незамкненими.
Трохи постоявши, я подивився на годинник. Його стрілки показували 18:20. Зіпершись на огорожу з дротяної сітки навколо пустиря навпроти, я взявся оглядати будинок. Звичайний двоповерховий, яких чимало. Про це свідчив вхід і розташування кімнат. У студентські роки я також якийсь час проживав у подібному. Окрема кімната в ньому з коробкою для взуття в передній, спільний туалет і маленька кухня — типове житло для студентів або службовців-одинаків. Та відчувалося, що тут ніхто не мешкає. З нього не долітали жодні звуки, не було видно жодних рухів. Табличка з прізвищами мешканців на дверях, оздоблених пластиком, видно, давно відірвалася, а на її місці залишилася продовгувата біла смуга. Хоча надворі все ще панувала післяобідня спека, усі вікна було щільно зачинено й зсередини зашторено.
Можливо, цей будинок, разом з іншими, заплановано зруйнувати і в ньому ніхто не живе? Якщо так, то що тут робить парубок з футляром гітари? Після того, як він зайшов, я сподівався, що, може, хоч одне вікно відчиниться, але, як і раніше, ніщо не ворухнулося.
Оскільки гаяти час у безлюдному провулку не годилося, то я підійшов до цього будинку й спробував відчинити двері. Залишившись незамкненими, вони легко розчинилися досередини. Я постояв трохи на порозі, щоб оцінити обстановку, але в напівтемряві нічого добре не розгледів. При зачинених вікнах тут було гаряче й душно. Відгонило пліснявою, як на дні того колодязя. Від духоти під пахвами наскрізь спітніла сорочка. Піт краплями стікав за вуха й падав на землю. Я рішуче зайшов усередину й тихо зачинив за собою двері. Спробував за табличками на поштових скриньках або коробці для взуття (якби їх виявив) перевірити, чи хто-небудь тут ще мешкає. Але несподівано помітив там когось. І той хтось не спускав з мене очей.
Праворуч, відразу за дверима, стояла висока коробка для взуття, а за нею начебто хтось ховався. Затамувавши подих, я вдивлявся в задушливу напівтемряву. Там я помітив парубка з футляром гітари, за яким я стежив. Зайшовши всередину, він одразу причаївся за коробкою. Серце в мене закалатало так, ніби десь під горлом хтось забиває цвяха. Власне, що цей парубок там робить? Чекає на мене? А може…
— Добрий день! — відважився я сказати. — Я хотів запитати…
І в цю мить зненацька щось із страшною силою луснуло мене по плечу. Я не зрозумів, що сталося. Лише відчув удар, від якого в очах потьмарилося. Усе ще нічого не збагнувши, я завмер на місці. Та наступної миті до мене дійшло. Бита. Спритно, як мавпа, парубок вистрибнув зі своєї криївки і бейсбольною битою щосили рубонув мене по плечу. Збивши мене з пантелику, він знову підняв биту й кинувся на мене. Я спробував ухилитися, але було вже запізно. Цього разу бита влучила в ліве передпліччя. Вмить уся рука заніміла. Болю не було. Просто я перестав його відчувати, неначе ліва рука розтанула в повітрі.
І тоді, майже машинально, я завдав своєму супротивнику удар ногою. У старшому класі середньої школи один мій товариш, що мав якийсь дан з карате, навчив мене особисто найпростіших прийомів цієї боротьби. Щодня тренував мене завдавати ударів ногою. Нічого особливого — просто треба було якнайсильніше ударяти ногою, викидаючи її зблизька вперед якомога вище. Товариш казав, що в скрутній ситуації це найкорисніший прийом. Його слова таки справдилися. Коли мій супротивник несамовито розмахував битою, йому й на думку не спадало, що його можуть стусонути ногою. Як і він, я у нестямі не знав, куди б'ю. Хоча удар був не дуже сильний, парубок, здається, таки охляв. Перестав розмахувати битою й дивився на мене осклянілими очима, ніби час зупинився. У цю мить я ще раз, влучніше й сильніше, ударив його ногою в низ живота. Поки він корчився від болю, я вирвав у нього биту й щосили врізав йому ногою в бік. Парубок хотів схопити мене за ноги, а тому я дав йому нового стусана. Потім ще одного в те саме місце. Після того лупонув битою по стегну. Здушено зойкнувши, парубок звалився на підлогу.
Спочатку я стусав його ногою й лупив битою від страху й збудження, щоб оборонитися від його ударів. Та як тільки парубок упав, страх перетворився у справжню лють. Тиха злість, що закипала в мені, коли я йшов і думав про Куміко, нікуди не ділася. Але тепер вона, уже близька до ненависті, вирвалася назовні, розбухла й спалахнула, як вогонь. Я ще раз луснув парубка битою по стегну. З кутиків рота в нього потекла слина. Моє плече й ліве передпліччя, куди він улучив битою, потроху почали боліти. І від цього болю я ще більше розлютився. Обличчя парубка спотворив біль, та все одно він намагався підвестись, спираючись на руки. Оскільки своєю лівою рукою я не володів, то, відклавши биту, накинувся на нього й лупцював його обличчя правою рукою. Раз за разом. Бив так, що пальці моєї правої руки заніміли й заболіли. Мені хотілося побити його до непритомності. Схопивши парубка за шию, я бив його головою об дерев'яну підлогу. Досі я ніколи не встрявав у таку бійку. Ніколи так люто нікого не бив. Однак цього разу ніяк не міг зупинитися. "Досить! — майнуло в голові. — Досить! Це вже занадто. Він же тепер не зможе встати на ноги". А проте не міг стриматися. Зрозумів, що в мене роздвоєння особистості. Цей я не міг угамувати того я. Від цієї думки мене почало морозити.
Та саме тоді я помітив, що парубок сміється. Битий, він сміявся мені в очі. І що більше я його бив, то голосніше він сміявся. Аж поки нарешті в нього з носа, з розбитих губ не потекла кров. Захлинаючись власною слиною, він голосно захихотів. "Видно, несповна розуму", — подумав я й, залишивши його, підвівся на ноги.
Озирнувшись навколо, я побачив, що чорний футляр гітари стоїть біля коробки для взуття. Я махнув рукою на парубка, що все ще сміявся, підійшов до футляра й, поклавши його на підлогу, відкрив замок і відкинув кришку. Всередині не було нічого. Цілковита порожнеча — ні гітари, ні свічок. Парубок глянув на мене, заходячись кашлем і сміхом. Раптом я відчув, що стало важко дихати — духота в будинку стала нестерпною. Сморід плісняви, спітнілість власного тіла, запах крові й слини, злість, що кипіла в мені, й ненависть — усе це годі було знести. Я вибіг надвір і хряснув за собою дверима. Як і раніше, навколо — ні душі. Тільки великий рудий котяра, не звертаючи на мене уваги, повільно переходив пустир.
Я хотів якнайшвидше звідси вибратися, щоб ніхто мене не запримітив. Не знаючи, куди йти, я пішов навмання і невдовзі помітив автобусну зупинку з табличкою: "До станції Сіндзюку". Очікуючи автобуса, я спробував сяк-так віддихатися і зібратися з думками, та дарма — дихання не внормувалося, а в голові панував безлад. "Я ж тільки хотів подивитися на людські обличчя", — подумки повторював я. За дядьковою порадою на розі вулиці тільки розглядав обличчя перехожих. І лише думав про те, як розплутати найпростіший клубок. Коли я сів в автобус, пасажири одностайно повернулися в мій бік. Якийсь час вони здивовано позирали на мене, а потім чомусь ніяково відвернули від мене очі. "Може, винна в цьому родимка", — подумав я. І тільки згодом я помітив, що моя біла сорочка забризкана кров'ю того парубка (головно з носа), а рука стискала бейсбольну биту, яку я мимоволі прихопив із собою.
Врешті-решт я приніс биту додому й закинув її у шафу.
Тієї ночі я не міг заснути до самого досвітку. З часом плече й ліве передпліччя, куди мене вперіщив парубок битою, розпухло й нестерпно боліло, а правий кулак, здавалось, все ще лупцював супротивника. Зненацька я помітив, що усе ще міцно стискаю кулак, готовий до бою. Спробував його розтулити, але рука не слухалася. Я не засинав не тому, що не міг, а тому, що не хотів. Бо якщо зараз засну, обов'язково присниться якась гидота. Аби заспокоїтися, я сів за кухонним столом і, допиваючи віскі, яке приніс дядько, слухав тиху музику з магнітофона. Хотілося з кимось порозмовляти. Почути від когось хоч одне слово. Я поставив телефонний апарат на стіл і кілька годин не відривав від нього очей. "Подзвоніть мені! Хоч хто-небудь! — подумав я. — Навіть та загадкова жінка з телефону. Будь-хто! Я згоден говорити про будь-що. Навіть про щось беззмістовне й брудне. Про щось неприємне й зловісне". Хотілося, щоб принаймні хтось завів зі мною розмову.
Однак телефон мовчав. Я допив рештки віскі й ще завидна ліг спати. А перед тим, як заснути, подумав: "Будь ласка, не треба поганих снів. Дайте хоч сьогодні просто поспати".
Та сон усе-таки приснився. Як я і сподівався, страшно огидний. Про того парубка з футляром гітари. Уві сні я робив те саме, що в реальному житті, — йшов услід за ним, відчинив двері в тому домі, скуштував удару битою, потім бив сам, бив, бив, бив… Але далі все набрало іншого вигляду. Я перестав дубасити і встав, а парубок, пускаючи з рота слину, з диким реготом добув з кишені ножа — маленького й гострого. Його лезо зблиснуло, як біла кістка, у пригаслому надвечірньому світлі. Однак парубок не кинувся з ним на мене, а, роздягнувшись догола, взявся знімати з себе шкіру так, ніби чистив яблуко.
