Хроніка заводного птаха - Муракамі Харукі

У тій місцевості здавна була добра вода завдяки ґрунту. Крім того, водяні жили — дивна штука: в одному місці вода є, а відійдеш трохи вбік — нема. А чому вас цікавить той колодязь?

— Правду кажучи, я хочу купити цю ділянку.

Старий підняв очі й видивився на мене. Узяв чашку, повільно ковтнув чаю.

— Купити цю ділянку?

Я мовчки кивнув.

Старий вийняв з пачки нову сигарету, постукав нею об стільницю, але не закурив, а затиснув між пальцями. Кінчиком язика притьмом лизнув губи.

— Як я вже казав, з цією ділянкою щось негаразд. Жодній людині, що там мешкала, у житті не щастило. Розумієте? Щиро кажучи, її не варто купувати, хоч би якою дешевою вона була. Чи вам це байдуже?

— Звичайно, я все це знаю… Та поки що я не маю грошей, щоб її купити, навіть якщо її ціна буде нижчою за ринкову. Але з часом я постараюся їх роздобути. А тому мені хотілося б знати все, що стосується ділянки: як змінюється її ціна, чи з'явилися покупці.

Задумавшись над чимось, Ітікава-сан довго дивився на незапалену сигарету. Злегка кашлянув і сказав:

— Не турбуйтесь. Ділянку швидко не продадуть. Ситуація зміниться тоді, коли вони вирішать збути її за безцінь. Але інтуїція підказує мені, що до цього ще далеко.

Я дав старому номер свого домашнього телефону. Він записав номер у засмальцьований записник і, засунувши його в кишеню піджака, спочатку подивився мені в очі, а потім перевів погляд на родимку на моїй щоці.

Коли скінчився лютий і наближалася половина березня, крижаний холод потроху слабшав, а з півдня подув теплий вітер. На деревах з'явилися зелені пагінці, а в саду — нові птахи. Погідними днями я сидів на веранді й гаяв час, споглядаючи сад. Одного вечора в середині березня подзвонив Ітікава і повідомив, що земельну ділянку Міявакі ще не продано, а її ціна знизилася ще трохи.

— Хіба я не казав, що її не так легко продати? — гордовито промовив він. — Можете не турбуватися, вона й далі дешевшатиме. А, до речі, як там у вас справи? Гроші збираєте?

Того ж вечора, годині о восьмій, умиваючись, я відчув, що пляма на щоці запекла. Торкнувся пальцем — відчув слабе тепло, раніше невідоме. Колір плями став яскравішим, ніж раніше, із фіолетовим відтінком. Затамувавши подих, я довго і так пильно вдивлявся в дзеркало, що аж власне обличчя поступово здалося мені чужим. Пляма наче щось настійно від мене вимагала. Я не відривав погляду від себе в дзеркалі, а моє відображення так само мовчки прикипіло очима до мене.

Мені будь-що треба придбати цей колодязь.

От якого висновку я дійшов.

4

Пробудження від зимової сплячки

Ще одна візитна картка

Анонімність грошей

Хоча я хотів мати земельну ділянку, та це, звісно, не означало, що вона негайно потрапить у мої руки. Сума грошей, яку я реально міг роздобути, майже дорівнювала нулеві. З материної спадщини дещо залишилося, але й цього невдовзі не стане — витрачу на прожиток. Ні роботи, ні майнової застави для отримання кредиту я не мав. Ніде в світі не знайшлося б жодного банку, який такій людині, як я, просто з доброти позичив би грошей. Коротко кажучи, гроші доведеться брати з повітря, як фокуснику. І то якнайшвидше.

Одного ранку я пішов на станцію й купив у кіоску серію з десяти лотерейних білетів, кожний з яких міг принести виграш у п'ятдесят мільйонів єн. Приколовши їх кнопками на стіні в кухні, я щодня сідав на стілець і дивився на них уважно, цілими годинами, ніби очікуючи появи на них таємничого ключа, зрозумілого тільки мені. Однак через кілька днів щось схоже на інтуїцію підказало мені:

У лотерею я ніколи не виграю.

Інтуїція швидко змінилася впевненістю. Прогулятися до станції, купити кілька лотерейних білетів і очікувати розіграшу — так просто розв'язати проблему абсолютно не вдасться. Треба роздобути гроші власними силами, використавши свої здібності. Порвавши й викинувши всі лотерейні білети, я знову став у ванній і вдивлявся в дзеркало над раковиною. "Напевне, має знайтися якийсь спосіб", — звертався я до власного відображення, але відповіді, звісно, не отримав.

Утомившись від сяких-таких думок, сидячи безвилазно дома, я вирішив вийти надвір і поблукати по околиці. Такі безцільні прогулянки тривали днів три-чотири, а коли й вони обридли, я сів на електричку й подався до Сіндзюку. Мені захотілося поїхати туди після довгої перерви, коли я опинився поблизу нашої станції. Адже зовсім непогано подумати в іншій обстановці. Та й в електричці, якщо згадати, я давно не їздив. Опускаючи дрібняки в касу-автомат, навіть зніяковів від незвички. Востаннє я був на станції Сіндзюку півроку тому — коли біля її західного виходу помітив того парубка з футляром гітари й пішов услід за ним.

Після довгої перерви вуличний натовп мене пригнічував. Від самого вигляду людського потоку мені перехопило подих, частіше закалатало серце. Оскільки година пік минула, штовханини не мало б бути. Спочатку я ледве пробивався крізь цю юрбу, яка швидше скидалася на велетенський бурхливий потік, що змітає гори й зносить будинки. Трохи пройшовши в цьому потоці, я зайшов у кав'ярню, щоб заспокоїтися, і сів біля вікна, що виходило на широку вулицю. У таку ранню пору відвідувачів виявилося небагато. Я замовив чашку теплого какао й відчужено спостерігав перехожих за вікном.

Скільки часу я просидів — не знаю. Можливо, хвилин п'ятнадцять-двадцять. Раптом я спіймав себе на тому, що пильно супроводжую очима відполіровані до блиску "мерседеси", "ягуари" і "порше", що помалу просувалися заповненою автомашинами вулицею. У променях уранішнього сонця, після дощу, їхні кузови надміру сліпили очі — так, ніби подавали мені якийсь знак. Вони були без жодної подряпинки, жодної плямки. "А їхні власники мають гроші", — подумав я. Така думка ніколи не приходила мені раніше. Я поглянув на своє відображення у вікні й поволі похитав головою. Уперше в житті гроші були потрібні мені до зарізу.

З настанням обідньої пори кав'ярню заповнили відвідувачі, і я вирішив пройтися вулицями. Ніякої мети я не мав — просто захотів поблукати містом після довгої перерви. Переходячи з однієї вулиці на іншу, я тільки думав про те, щоб не зіткнутися із зустрічними перехожими. Ішов, підкоряючись світлофору, куди ноги несли — праворуч, ліворуч, прямо. Засунувши руки в кишені, зосередився на ході як фізичному процесі. З головної вулиці з рядами вітрин універмагів і великих крамниць я пірнув у завулок з крикливо прикрашеними "порношопами", пройшов гамірний квартал з багатьма кінотеатрами, повз тихий сінтоїстський храм і знову повернувся на одну з центральних вулиць. День видався теплий, і більшість перехожих уже була без курток чи пальт. Подував приємний вітерець. Раптом я помітив, що опинився на знайомому місці. Побачив під ногами викладений плитками тротуар, невелику скульптуру і скляну стіну, що вивищувалася перед очима. Я стояв посеред площі перед велетенською будівлею — саме там, де, за дядьковою порадою, минулого літа я спостерігав за перехожими. Це тривало одинадцять днів, а після того я випадково помітив того дивного парубка з футляром гітари й у передній того незнайомого дому дістав битою по лівій руці. І от безцільно поблукавши по Сіндзюку, я знову опинився на тому ж місці.

Як і колись, купивши в "Данкін Донатс" кави й пампушок, я вмостився на лавку на площі. Їв і розглядав обличчя перехожих. Завдяки цьому я потроху заспокоювався. Не знаю чому, але мені стало затишно, наче я знайшов у стіні підходящу для себе нішу. Як давно я не дивився на людей! І не тільки на людей. Упродовж останніх півроку я насправді майже ні на що не дивився. Випроставшись на лавці, я дивився на людей, на хмарочоси, на ясне весняне небо, що прозирало в просвітах хмар, на різнокольорові рекламні щити, на газету, залишену поблизу. З наближенням вечора я почав відчувати, ніби до навколишніх предметів потроху поверталися барви.

Наступного ранку я знову вирушив на електричці до Сіндзюку. Знову сів на ту ж лавку й узявся розглядати обличчя перехожих. Ополудні випив кави, з'їв пампушку. До вечірньої години пік сів в електричку й повернувся додому. Наступного дня повторив те ж саме. Як я і сподівався, нічого не відбулося. Нічого я не відкрив. Загадки так і залишалися загадками, запитання — запитаннями. Однак у мене з'явилося невиразне відчуття, ніби я потроху до чогось наближаюся. Стоячи перед дзеркалом у ванній кімнаті, я власними очима міг упевнитися в цьому. Родимка ставала яскравішою, теплішою. "Вона живе", — подумав я одного разу. Живе так само, як і я.

Як і минулого літа, я щотижня, щодня повторював одне й те ж. По десятій вирушав на електричці на Сіндзюку, сідав на лавку на площі перед хмарочосом і цілісінький день, ні про що не думаючи, розглядав обличчя перехожих. Іноді, ні сіло ні впало, звуки реального життя навколо мене віддалялись і зникали. І тоді до моїх вух долинав тільки глибокий, тихий шум водяної течії. Я раптом пригадував Мальту Кано. Вона розповідала, що треба прислухатися до шуму води. Вода — її головна тема. Однак я не міг згадати, що ж вона конкретно розповідала. Не міг згадати її обличчя. Пам'ятав лише її червоний вініловий капелюшок. Чого це вона його завжди надівала?

Та помалу звуки повертались, і перед моїми очима знову виникали людські обличчя.

Пополудні восьмого дня мого перебування на Сіндзюку до мене озвалася жінка. Я тоді сидів з порожнім паперовим стаканчиком у руці й дивився в інший бік.

— Гей, послухайте!

Обернувшись, я побачив жінку середнього віку, з якою ми зустрілися минулого літа на цьому місці. За тих десять днів тільки вона тоді заговорила зі мною. Звичайно, я не сподівався знову її побачити, але почувши її голос, подумав, що така зустріч цілком природна.

Як і минулого разу, на ній був першокласний одяг. Вона вміла чудово одягатися. Темні окуляри в черепаховій оправі, блідо-синій жакет з накладними плечима, червона фланелева спідничка. Шовкова блузка, на комірі жакета маленька блискуча брошка тонкої роботи. Прості червоні туфлі на високих підборах, але на гроші, які вона на них витратила, можна було прожити кілька місяців. Порівняно з нею, як завжди, я мав страшно жалюгідний вигляд. Спортивна куртка, куплена того року, коли я вступив до університету, сірий трикотажний светр з розтягнутим коміром, потерті сині джинси й зношені тенісні тапочки, колись білі, а тепер невизначеного кольору.

Не звертаючи уваги на такий мій зовнішній вигляд, жінка сіла поруч, мовчки поклала ногу на ногу, відкрила сумочку й добула пачку "Virginia Slims".