Капітан Фракасс - Готьє Теофіль
Маленькі, акуратні босі ноги почервоніли на холодній землі.
Ізабелла була вражена цією сумною картиною, в якій поєдналися нещасливі старість і дитинство; зупинившись перед сліпим — той скоромовкою, дедалі швидше й швидше, бурмотів свої молитви, а поводир тонким голосом підтягував йому,— вона почала шукати в кишеньці гроші, щоб дати жебракові. Але не знайшла гаманця і, обернувшись до Сігоньяка, попросила позичити їй кілька срібняків, що бароп дуже охоче й зробив, хоча сліпець із своїм гірким ремством чомусь не сподобався йому. Щоб Ізабелла не підходила близько до цих послідків, він, як людина чемна, сам ступни уперед і кинув монету в дерев'яну чашку.
І тоді, замість подякувати Сігоньякові за його милостиню, жебрак,, доти геть скрючений, миттю випростався, перелякавши Ізабеллу, розставив руки — так хижий гриф, збираючись злетіти, розпрямляє і пробує крила,— розгорнув широку буру накидку, що, здавалося, так обтяжувала старого, підняв її на плече й кинув, як рибалка закидає у ставок чи в річку свою сіть. Цупка тканина розтягнулася, ніби хмара, над головою Сігоньяка, накрила його і важко повисла вздовж тіла,— бо по краях її, наче в справжній рибальській сіті, були грузила,— й барон одразу ж перестав бачити, задихнувся, не міг рухати руками і ногами.
Молода актриса, скам'янівши від жаху, хотіла кричати, бігти, гукати на допомогу, але не встигла подати й звуку, як її рвучко підняли над землею. Старий сліпець, який чудом, волею скоріше пекла, аніж неба, вмить став молодим і видющим, схопив її під руки, а хлопчак-поводир підтримав за ноги. Удвох вони мовчки віднесли дівчину осторонь від дороги. Зупинилися за маленькою хаткою, де їх ждав верхи на доброму коні якийсь чоловік у масці.
Ще двоє, теж на конях і в масках, озброєні до зубів, ховалися, щоб їх не видно було з дороги, за стіною, готові, якби виникла потреба, допомогти напасникам.
Ізабеллу, яка мало не вмерла від страху, посадили на край сідла, підклавши, наче подушку, згорнутий у кілька разів плащ. Вершник обкрутив її талію довгим ременем, другим кінцем його оперезався сам,— усе це швидко і вправно, бо, видно, мав досвід у таких одчайдушних викраденнях,— а тоді вдарив острогами коня, і той помчав, мов вітер: подвійне навантаження його не обтяжувало — молода актриса таки й справді важила не дуже багато.
Всі ці події зайняли менше часу, аніж потрібно було, щоб їх описати. Сігоньяк шарпався під важкою накидкою вдаваного сліпця, мов гладіатор, обплутаний сіткою свого супротивника. Барон шаленів, думаючи про те, що Ізабелла опинилась у пастці Валомбреза, і з останніх сил намагався вивільнитись. На щастя, він додумався витягнути кинджал і прорізати цупку матерію, важку, мов свинцеве вбрання Дантових грішників 10.
Двома чи трьома ударами кинджала барон розрізав накидку і вирвався із своєї тюрми, бистрим і пильним поглядом, мов сокіл, з голови якого зняли ковпачок, озирнувся довкола й побачив викрадачів Ізабелли,— ті мчали навпростець через поля, схоже, намагаючись дістатись до лісочка, що виднів поблизу. А сліпий старець і його малий поводир зникли, певно, заховалися десь у долинці чи під кущами. Та ця нікчемна дичина й не цікавила Сігоньяка. Скинувши плащ, який тільки заважав йому, барон з відчайдушним завзяттям помчав за злочинцями. Він був проворний, здоровий, добре бігав і в дитинстві частенько змагався в швидкості з наймоторнішими сільськими хлопчаками. Викрадачі, оглядаючись, бачили, що відстань між ними та Сігоньяком зменшується, один навіть пальнув з пістолета, аби зупинити його. Але не влучив, бо Сігоньяк біг, стрибаючи то в один бік, то в другий, щоб не змогли точно прицілитись у нього. Вершник, який віз Ізабеллу, намагався вихопитись уперед, залишивши іншим розплутуватись із Сігоньяком, проте молода жінка, що сиділа попереду й увесь час борсалась та виривалася, силкуючись сповзти на землю, не давала направити коня туди, куди він хотів.
Дороги там не було, коні насилу бігли, і Сігоньяк помалу доганяв їх. Не. збавляючи ходу, барон витягнув шпагу й далі біг, високо піднявши її; але він був піший, один проти трьох верхівців, і вже починав задихатися; зробивши величезне зусилля, він кількома стрибками догнав вершпиків, які прикривали втечу викрадача. Щоб не тратити часу на боротьбу з ними, Сігоньяк штрикнув кілька разів рапірою в крупи їхніх коней, розраховуючи, що це піджене тварин і вони понесуть. Справді, коні, ошалівши від болю, стали дубала, шарахнулись, закусили вудила і, хоч як старалися вершники утримати їх, рвонули вперед, поскакали щодуху, незважаючи на канави й усякі інші перешкоди, наче їх сам чорт гнав, і незабаром зникли з очей.
Важко дихаючи пересохлим ротом, обливаючись потом, боячись, що серце в грудях от-от розірветься, Сігоньяк нарешті досяг вершника в масці, який тримав Ізабеллу впоперек холки коня.
— До мене, Сігоньяк, до мене! — кричала молода жінка.
— Я тут,— прохрипів барон "уривчасто, зі свистом, і лівою рукою вчепився за ремінь, яким Ізабелла була прив'язана до бандита. Біжучи рядом з конем, схожий на тих верхівців, яких латиняни 11 називали сіеБиИогез 12, він силкувався стягнути бандита з коня. Але той стиснув коліна так, що відірвати його від сідла було не легше, аніж розділити тулуб кентавра 13; а заразом намацував ногою, як би підо-строжити коня, погнати його чвалом, і весь час пробував відштовхнути Сігоньяка, бо вдарити його не вдавалося — руки були зайняті: доводилось тримати і поводи, й Ізабеллу. Кінь збився з ходу, біг повільніше, й це дало Сігоньякові можливість перевести дух; він навіть скористався з тої короткої затримки, щоб ударити супротивника шпагою, проте, боячись поранити Ізабеллу, яка безладно шарпалася в сідлі, кепсько спрямував свій удар. Вершник відпустив на мить повід, вихопив з куртки ніж і перерізав ремінь, за який відчайдушно чіплявся Сігоньяк; потім увігнав зірчасті коліщатка острогів коневі в боки, ая* кров бризнула, й бідолашна тварина нестримно рвонула вперед. Сігоньяк, який не сподівався такого, лишився з коротким ремінцем у руці і, втративши опору, гепнувся горілиць на землю; миттю скочивши на ноги, він мерщій схопив шпагу, яка відлетіла кроків на чотири, але за цю коротку хвилю вершник від'їхав уперед так далеко, що баронові, стомленому шаленою гонитвою і нерівною боротьбою, годі було й сподіватися догнати його. А проте, чуючи дедалі слабші крики Ізабелли, він знову кинувся в погоню за викрадачем; то було марне зусилля людини щирого й доброго серця, у якої віднімали те, що вона любила! Одначе він помітно відставав, а вершник уяе досяг лісочка, хоч і голого в цю пору, але доволі густого, щоб у переплетінні стовбурів та гілок загубився будь-який слід бандита.
Нетямлячись од люті, прибитий горем, Сігоньяк усе-таки змушений був зупинитися, залишивши кохану Ізабеллу в пазурах демона: виручити її він не міг навіть з допомогою Ірода і Скапена, котрі, почувши постріли з пістолета й запідозривши щось лихе — якийсь напад чи засаду,— миттю скочили з фургона, хоча здоровань-лакей і намагався утримати їх. Сігоньяк коротко, уривчастим голосом розповів їм про викрадення Ізабелли і про все, що сталося далі.
— Видно, без Валомбреза тут не обійшлося,— сказав Ірод.— Чи не влаштував він цю засаду, довідавшись про пашу поїздку в замок де Померейля? Може, й сама вистава, за яку я одержав гроші,— то тільки хитрість, задумана, щоб виманити нас із міста, де такі підступні вихватки здійснити важко й небезпечно? В такому разі мерзотник, що вдавав поважного дворецького,— прекрасний актор, найвидатніший з усіх тих, яких я будь-коли бачив. Я б поклявся, що той негідник і справді — простодушний управитель з багатого дому, сповнений доброчесності та всіляких достоїнств. Але тепер нас троє, тож давайте обшукаємо весь цей гайок, може, знайдемо бодай маленький слід нашої славної Ізабелли, яку я, хоч і тиран, люблю дужче, ніж самого себе з усіма своїми тельбухами. Ох, боюся, що наша невинна бджілка попала в сітку гидкого павука; як би він не розправився з нею раніше, ніж ми зможемо вирвати її з того надто вміло сплетеного павутиння.
— Я роздушу його,— озвався Сігоньяк, тупнувши ногою, паче павук був у нього під чоботом.— Я роздушу цього отруйного звіра!
Лютий вираз його обличчя, звичайно такого спокійного і лагідного, свідчив про те, що він зробить так, як сказав.
— Ну, не тратьмо часу на балачки,— мовив Ірод,— гайда в ліс, обійдімо його. Дичина ще не могла втекти дуже далеко.
Сігоньяк з акторами перетнули лісок, хоча густі кущі чіпляли їх за ноги, а молоде пагіння стьобало обличчя, і по той бік справді побачили втікачів: там щодуху мчала карета з закритими завісками на вікнах, запряжена четвериком поштових коней, яких підганяло гучне і гостре, мов постріли, ляскання пуги. Два верхівці, вгамувавши своїх коней, тих, що Сігоньяк недавно штрикнув рапірою, скакали з обох боків біля дверцят, і один з них тримав на поводі коня незнайомця в масці; сам той розбійник у масці, певно, сів у карету, щоб Ізабелла не змогла відкрити завіску й гукнути на допомогу чи навіть спробувати, ризикуючи життям, вискочити на землю.
Без семимильних чобіт, що їх так спритно вкрав Хлопчик-мізинчик у Людожера, безглуздо було гнатися за каретою, яка швидко їхала під такою охороною. Єдине, що могли зробити Сігоньяк і його товариші, це простежити, в якому напрямку вона їде, хоча для розшуків Ізабелли цього було дуже й дуже мало. Барон спробував іти по колії, але погода була суха і на твердій землі від коліс лишалися тільки ледь помітні сліди; до того ж і вони скоро змішалися з коліями від інших возів, які проїжджали тут раніше. На розпутті, де дорога розходилась, барон зовсім втратив слід і зупинився, вагаючись іще дужче, ніж вагався Геракл, коли йому треба було вибрати любострастя чи доброчесність и. Довелося повернути назад, бо помилка могла ще більше віддалити його від мети. Всі троє пішли до фургона, де їх ждали схвильовані товариші, не знаючи, що й думати про цю таємничу пригоду.
Як тільки почалася сутичка, актори хотіли зупинитися, проте лакей-повожатий стьобнув коней, щоб фургон їхав швидше і ніхто не міг кинутися на допомогу Сігоньякові; коли ж Тиран і Скапен, почувши пістолетні постріли, все-таки вискочили, той ударив коня острогами, перестрибнув канаву і помчав доганяти своїх спільників, зовсім не думаючи про те, чи дістанеться трупа до замку Померейль, якщо тільки він взагалі був,— після всього, що сталося, це викликало велпкі сумніви.
Назустріч ішла бабуся з в'язкою хмизу на спині, й Ірод спитав, чи далеко ще до Померейля; стара відповіла, що не знає навколо ні маєтку, ні села, ні замку з такою назвою, хоч їй уже сімдесят років і вона з дитинства ходить у цих краях по всіх дорогах, просячи Христа ради на своє злиденне прожиття.
Було ясно, що всю історію з виставою заздалегідь підстроїли хитрі й підлі негідники за дорученням багатого вельможі, бо для такої складної махінації потрібно було немало людей і грошей; а цим вельможею міг бути тільки Валомбрез, закоханий в Ізабеллу.
Віз повернув назад, до Парижа, але Сігоньяк, Ірод і Скапен лишилися, маючи намір найняти десь поблизу в селі коней, щоб легше було розшукувати й доганяти викрадачів.
Після того, як барон упав, Ізабеллу привезли на галявину посеред лісу, зняли з коня і, хоч вона відбивалася з усієї сили, посадили в карету, й карета поїхала далі, гуркаючи колесами, мов колісниця Капанея15 на бронзовому мості.
