Капітан Фракасс - Готьє Теофіль
В цій галереї висіли розміщені в хронологічному порядку фамільні портрети в поруділих од часу позолочених рамах. На другій стіні якраз навпроти них був ряд вікон, закритих віконницями з прорізаною вгорі овальною діркою. Зійшов місяць, і промені його, проходячи крізь ті дірки-прорізи, відбивалися в такій же формі на протилежній стіні; інколи пляма голубуватого світла лягала, як бліда маска, на обличчя портрета. Все це справляло незвичайне враження. В чарівному відблиску того світла картини оживали, викликаючи тривогу і страх, тим більше, що тулуби на портретах лишалися в тіні, а сріблясто-бліді лиця неначе раптом вихилялись із рам, щоб подивитися на Ізабеллу. Інші, ті, на які падав тільки відблиск світла від лампи, зберігали під жовтим лаком урочисту нерухомість мертвих, а проте здавалося, ніби душі предків прийшли глянути на божий світ через їхні чорні зіниці, мов крізь навмисне зроблені отвори, й ті зображення були теж не менш зловісні, аніж усі інші в цій похмурій колекції.
Щоб перейти галерею, із стін якої пантрували фантастичні привиди, Ізабеллі потрібна була така ж хоробрість, як солдатові, що йде під вогнем цілого взводу. Від жаху дівчину пройняв холодний піт, стікаючи поміж лопатками, їй ввижалося, буцімто оті привиди в латах і камзолах, прикрашених лицарськими відзнаками, багаті вдовиці у широченних платтях з високими комірами вийшли із своїх рам і супроводять її, немов похоронна процесія. Вона ніби чула навіть їхні кроки, майже невловні, бо привиди йшли, ледь-ледь торкаючись ногами паркету. Нарешті актриса досягла краю того широкого коридора й опинилася перед заскленими дверима, що вели на подвір'я; натрудивши пальці старим іржавим ключем, який насилу повернувся в замку, Ізабелла відчинила двері і, поставивши лампу, щоб забрати її по дорозі назад, вийшла з галереї, притулку нічних жахів та привидів.
Побачивши небо, на якому мерехтіли, мінячись сріблястим блиском, зорі — бліде світло місяця не здолало погасити їх,— Ізабелла відчула таку глибоку, таку безмежну радість, наче вона від смерті повернулася до життя; їй здавалося, що бог тепер бачить її зі своєї небесної висі, бо раніше, коли вона блукала, загублена в густій темряві, під непроникними склепіннями, в лабіринті кімнат і коридорів, він просто міг забути про неї. Становище її ніскілечки не поліпшилось, а проте з серця звалився величезний тягар. І вона продовжувала розвідку. Одначе все в цьому дворі було ретельно позамикано і сам він скидався на смугу укріплень якоїсь фортеці; відкритий був тільки один напівкруглий угорі отвір у мурованій стіні — хід, який вів, певно, до фоси, бо коли Ізабелла обережно виглянула в нього, в обличчя їй дихнуло, мов вітер повіяв, прохолодою глибокої води, а знизу чути було, як легенько хлюпочуть, б'ючись об берег, хвильки. Видно, через цей хід доставляли провізію для кухонь замку; але, щоб переправитись сюди чи вибратися звідси, потрібен був човен, напевно, захований тепер десь унизу, на воді біля берега, в такому місці, куди Ізабеллі ніяк не дістатися.
Отже, і з цього боку, так само, як і з інших, утекти не можна було. Тому полонянці й дали таку волю. її тюрма була відкрита, мов у тих заморських птахів, яких перевозять па кораблях, не зачиняючи клітки — адже вилетівши і трохи політавши, птахи неодмінно повертаються й сідають на щоглу, бо найближча суша від них так далеко, що крила не донесуть їх, ослабнуть. Рів з водою довкола замку був наче океан довкола корабля.
В затінений куток двору виходили вікна якоїсь нижньої кімнати, закриті віконницями. Крізь одну віконницю, причинену не так щільно, як інші, пробивалося червонясте світло і долинав добре чутний серед нічної тиші гамір. Молода жінка, яку вела цілком зрозуміла цікавість, підійшла до того вікна, заглянула в шпарку й побачила, що відбувається в кімнаті.
Круг столу, освітленого лампою на три ріжки, що звисала на мідному ланцюгу зі стелі, бенкетували здорові молодики з лютими, грубими пиками — Ізабелла одразу впізнала своїх викрадачів, хоча й бачила їх тоді в масках. То були Кривуляй, Крутиморд, Рашпіль і Випивак, їхня зовнішність цілком відповідала цим чудовим прозвиськам. Горішнє світло затіняло їхні очі, зате чітко вирізняло блискучі лоби, окреслювало носи й чіплялося за недоладні вуса, від чого лиця гуляк видавалися ще дикішими, хоча й так вони були просто жахливі. Агостен, уже без перуки й накладної бороди, в яких він вдавав сліпого старця, сидів трохи осторонь, край столу,— провінційний розбійник не міг бути запанібрата з паризькими бандитами. А" найпочесніше місце віддали Малартикові, якого одностайно обрали королем бенкету. Його лице було блідіше, ніж звичайно, а ніс — червоніший; це явище пояснювала кількість пляшок — порожніх, що лежали на буфеті, мов трупи, винесені з поля бою, і повних, які слуга невтомно й швидко ставив перед ним.
З безладних розмов пияків Ізабелла розрізняла тільки деякі слова, та й їх вона здебільшого не розуміла, бо то була мова злодійських кубел, шинків та фехтувальних залів, доповнена ще всякими бридкими словами. Ізабелла трохи змерзла і, не почувши нічого, що проливало б світло на її майбутнє, хотіла вже піти собі, коли це Малартик, вимагаючи тиші, так грюкнув кулаком по столу, що пляшки аж захиталися, мов п'яні, а келихи стукнулись один об один і озвалися чистими, мелодійними звуками: до-мі-соль-сі. Хоч які п'яні були гуляки, а й вони підскочили на лавах десь на півфута і враз повернули свої писки до Ма-лартика.
Гамір на мить затих, Малартик встав і, піднявши келих так, що вино в ньому заблищало на світлі, мов коштовний камінь у персні, сказав:
— Послухайте, друзі, пісню, яку я сам склав, бо володію лірою не гірше, ніж шпагою; це вакхічна пісня, котра пасує доброму пиякові. Риби п'ють воду, й тому вони німі, а коли б пили вино, то співали б. Нумо, покажім співочою пия-тикою, що ми належимо до людського роду.
— Пісню! Пісню! — загукали Випивак, Рашпіль, Крути-морд і Кривуляй, нездатні простежити за такими витонченими розумуваннями.
Малартик енергійно кашлянув, прочищаючи горло, і, наче співак, якого запросили до королівського палацу, заспівав хоча й хриплувато, однак досить вправно, ось такі куплети:
Вславимо Вакха-п'яницю, В чари налиймо вина, Щоб рожевіли в нас лиця, Знайдем рум'яна в пивниці — Вип'ємо, браття, до дна.
Не нарікаєм на долю, Всі ми —хоробрі, міцні, Лицарі в місті і в полі, Келих — нам радість і воля, Пиймо й співаймо пісні.
Воду хтось там попиває — Що за нікчемний то драб! Щастя сердега не знає, Хай собі геть шкутильгає Прямо в болото, до жаб.
Товариство зустріло пісню захопленими вигуками, і Кру-тиморд, вважаючи себе за знавця поезії, не побоявся проголосити Малартика суперником Сент-Амана показуючи цим, як п'яне отупіння спотворило його висновки. Постановили на честь співака випити ще по скляночці; келихи були порожні, їх налили по самі вінця, і кожен сумлінно вихилив до дна, не залишивши ні краплі. Й це доконало най-слабших; Рашпіль сповз під стіл, ставши там матрацом для Випивака. Кривуляй і Крутиморд були кріпші, вони тільки опустили голови, поклавши їх на схрещені руки, як на подушки, й поснули. Малартик же сидів на стільці прямо, стиснувши в руці келих і витріщивши очі, а ніс його був такий червоний, що, здавалося, з нього, як із розжареного в кузні куска заліза, от-от посиплються іскри; долаючи оп'яніння, він машинально тягнув з урочистою впертістю, хоч ніхто вже й не підспівував йому:
Вславимо Вакха-п'яницю, В чари налиймо вина...
Ізабеллі було гидко дивитися на все це, вона відступила від щілини в віконниці, пішла оглядати двір далі, й незабаром опинилася під склепінням, де висіли з противагами ланцюги піднятого звідного мосту. Щоб вибратися звідси, неодмінно довелося б опустити його, бо іншого виходу не було, а зрушити цю важку й громіздку махину полонянка ніяк не могла, прийшлося відмовитись од думки про втечу. Взявши залишену лампу, Ізабелла знову пішла по галереї з портретами, на цей раз не так жахаючись, бо страх виникає од невідомості, а вона вже знала, що її налякало. Швидко перетнула бібліотеку, парадну вітальню й усі інші кімнати, які недавно оглядала з тривогою і страхом. Обладунки, що викликали у неї такий жах, тепер видавалися мало не смішними, і вона вже сміливо піднялася по сходах, якими раніше спускалася навшпиньки, майже не дихаючи, боячись розбудити луну, що дрімала в цій великій клітці.
Ллє який же був її жах, коли з порога своєї кімнати актриса побачила дивну постать, що сиділа в кріслі біля каміна! Звісно ж, їй не привиділося — вогні свічок і відблиски полум'я з каміна надто ясно освітлювали ту істоту, щоб можна було помилитися; правда, постать була маленька, щуплявенька, але жива і жвава, про що свідчили великі чорні очі — сяючи диким блиском, зовсім не схожі на безживно-тьмяні очі привидів, вони втупилися в Ізабеллу, яка стояла в розчинених дверях. Довгі темні коси були відкинуті пазад, і це давало можливість краще роздивитися смагляве лице, всі його риси, тонко окреслені ясною молодечою худорлявістю, розтулені губи, за якими виднів ряд сліпучо-білих зубів. Обвітрені на свіжому повітрі, але зграбні руки з темними пальцями і яснішими нігтиками були схрещені на грудях. Босі ноги звисали з крісла, не дістаючи до підлоги,— воли були ще надто короткі. В розрізі сорочки з сурового полотна тьмаво поблискувало перлове намисто.
По цьому намисту ви, безперечно, впізнали Чікіту. І справді, то була вона, ще й досі в хлопчачому одязі, в якому вдавала поводиря мнимого сліпого старця. Те вбрання — сорочка і широкі штани — навіть личило їй, бо в такому віці з першого погляду й не розрізниш — дівчина це чи хлопець.
Як тільки Ізабелла впізнала цю чудну дівчину, страх, що його викликала несподівана з'ява, минув. Сама Чікіта п'є становила особливої небезпеки, до того ж вона відчувала до Ізабелли своєрідну вдячність, яку по-своєму, досить незграбно показала при першій їхній зустрічі.
Все так же дивлячись на Ізабеллу, Чікіта мугикала собі під ніс ту свою пісеньку в прозі, яку незвично, з несамовитою інтонацією наспівувала під час першої спроби викрадення актриси, пролазячи у віконце в "Гербі Франції": "Чікіта пробирається крізь замкову щілинку, танцює на гострих ґратах..."
— Ніж у тебе? — звернулася незвичайна дівчина до Ізабелли, як тільки актриса підійшла до каміна.— Ніж із тріьо-ма червоними смужками?
— У мене, Чікіто,—відповіла молода жінка.— Я ношу його ось тут, за корсажем.
