Капітан Фракасс - Готьє Теофіль
Але чому ти питаєш, хіба моє життя знов у небезпеці?
— Ніж,— повчально сказала мала, і її очі спалахнули жорстоким блиском,— ніж — це вірний друг; він не зрадить свого хазяїна, якщо хазяїн поїтиме його, бо ніж хоче пити.
— Ти лякаєш мене, лихе дівчисько,— мовила Ізабелла, занепокоєна безтямними зловісними словами, в яких, одначе, могло бути застереження, вельми корисне в її становищі.
— Наточи його кінчик об мармурову дошку каміна,— вела далі Чікіта,— а лезо — об підошву своїх черевиків.
— Нащо ти мені все це кажеш? — пополотніла актриса.
— Ні на що; хто хоче захищатися, той готує зброю, от і все.
Ці чудні й похмурі слова схвилювали Ізабеллу, а з другого боку — те, що тут, у кімнаті, була Чікіта, заспокоювало її. Мала начебто по-своєму любила її, почуття це викликала дріб'язкова послуга, але воно було щире. "Я ніколи не переріжу тобі горла",— сказала колись Чікіта, і, за її дикими уявленнями, це була урочиста обітниця, союзницький договір, якого вона ніколи не повинна порушувати. Ізабелла була єдиною, якщр не брати до уваги Агостена, людиною, котра поставилась до неї прихильно і співчутливо. Вона дала Чікіті першу в її житті прикрасу, і дівчинка, ще надто мала, щоб бути заздрісною, простодушно захоплювалася вродою молодої актриси. Добре лице Ізабелли зачаровувало її, адже доти вона бачила тільки дикі й люті пики розбишак, зайнятих грабунками, нападами, вбивствами.
— Як ти опинилась тут? — мить помовчавши, запитала Ізабелла.— Тобі веліли стерегти мене?
— Ні,— відповіла Чікіта.— Я прийшла сама, побачила світло та вогонь і прийшла. Набридло сидіти в кутку, поки чоловіки п'ють пляшку за пляшкою. Я мала й худа, на мене ніхто не звертає уваги, мов на кицьку, яка спить під столом. От я виждала, коли стало дуже гамірно, і шмигнула собі нишком. Терпіти не можу смороду вина та м'яса, бо я звикла до запаху вересу й смолистого духу сосен.
— І ти не боялася блукати без свічки по довгих темних коридорах і великих похмурих кімнатах?
— Чікіта не знає страху; її очі бачать у темряві, а ноги ходять не спотикаючись. Якщо вона стрічає сову,— сова заплющує очі; кажан складає крила, коли вона підходить. Привид відступає вбік або повертає назад, щоб пропустити її. Ніч — її подруга, яка не приховує від неї ніяких своїх таємниць. Чікіта знає гніздо сови, схованку злодія, могилу вбитого, місце, де являються привиди; але вона ніколи не скаже про це вдень.
Коли Чікіта промовляла ці чудні слова, очі її сяяли якимось надприродним блиском. Відчувалося, що дівчина, збуджена в своїй самотності, вважає, ніби й справді у неї є якась магічна сила. Сцени розбою і вбивств, які вона бачила з дитинства, глибоко вразили її запальну, темну і хворобливу уяву. Своєю певністю дівчина впливала й на Ізабеллу, яка дивилася на неї з забобонним страхом.
— Мені більше подобається сидіти отут біля вогню, рядом з тобою,— мовила Чікіта.— Ти гарна, й мені приємно дивитися на тебе; ти схбжа на добру, осяйну пресвяту діву, я бачила її над вівтарем, тільки здалеку, бо мене виганяли з церкви разом із собаками, буцімто через те, що я погано зачесана, а моя жовта спідниця смішить віруючих. Яка біла у 'тебе рука! Моя перед нею — мов лапа у мавпи. Коси твої тонкі й м'які, наче шовк, а в мене розкошлані і стирчать, ніби густі кущі. Ох, я, мабуть, дуже бридка, правда?
— Ні, маленька,— заперечила Ізабелла, зворушена цим наївним захопленням,— ти теж по-своєму гарна; тебе тільки трохи нарядити, і ти будеш не гірша, ніж найперші красуні.
— Ти так думаєш? Я украду гарну одежу, стану краси-,ва, і Агостен полюбить мене.
Від цієї думки дикувате лице малої засяяло рожевим світлом, і на якусь хвильку Чікіта завмерла, приплющивши очі й поринувши у глибокі, солодкі мрії.
— Ти знаєш, де ми? — спитала Ізабелла, коли дівчинка знову підняла повіки з довгими чорними віями.
— В замку того багача, у якого повно грошей і який уже намагався тебе викрасти в Пуатьє. І викрав би, коли б я відкрила засув. Але ти подарувала мені перлове намисто, і я не хотіла завдавати тобі горя.
— А на цей раз ти допомогла схопити мене,— зітхнула Ізабелла.— Виходить, ти вже не любиш мене, якщо видала моїм ворогам?
— Так велів Агостен, і мені довелося скоритись. До того ж за повожатого тоді взяли б когось іншого, і я не проникла б з тобою в замок. А так я, можливо, стану тобі в пригоді. Бо я хоч і маленька, але хоробра, проворна й дужа і не хочу, щоб тебе скривдили.
— А далеко від Парижа цей замок, у якому мене держать, наче в тюрмі? — спитала молода жінка, притягуючи дівчинку до себе.— Ти не чула, щоб хтось із чоловіків називав його?
— Крутиморд казав, що це місце... як же він називав його? — озвалась мала, ніяково чухаючи голову.
— Постарайся згадати, дитино,— мовила Ізабелла, гладячи рукою смагляві щоки Чікіти, яка аж почервоніла від задоволення, бо вона ще не знала такої ласки.
— Здається, Валомбрез,— відповіла Чікіта по складах,-немовби прислухаючись до якогось внутрішнього голосу.— Авжеж, Валомбрез, тепер я вже певна; так само звуть і того пана, якого поранив твій друг капітан Фракас. Лучче б він убив його. Герцог дуже злий, хоча й розкидає золото жменями, як сівач зерно. Ти ненавидиш його, правда ж? Була б рада, якби пощастило вирватися звідси.
— О, ще й як! — вигукнула актриса.— Тільки це неможливо. Навколо замку глибока вода, а міст піднято. Про втечу годі й думати.
— Чікіта не зважає ні на які грати, замки, мури й води; Чікіта вийде, як захоче, з кріпко замкнутої тюрми, оточеної найвищими мурами і найглибшими фосами, на очах ошелешеного тюремника вилетить на волю. Якщо вона захоче, то капітан ще до сходу сонця знатиме, де заховали ту, кого він шукає.
Слухаючи цю безладну мову, Ізабелла злякалася, що слабий розум Чікіти потьмарився; одначе спокійне лице, ясний погляд і впевнений голос дівчинки геть відкидали таке припущення; ця дивна істота, певно, й справді мала частинку тої майже чарівної сили, яку вона собі приписувала.
Немовби намагаючись переконати Ізабеллу, що вона не хвастаеться, Чікіта сказала:
— Зараз я вийду звідси, дай тільки хвилинку подумати, як це зробити. Нічого не говори, побудь, не дихаючи,— найменший шум відвертав мене; а мені треба почути голос Духа.
Чікіта схилила голову, затулила рукою очі, щоб зосередитись, на кілька хвилин завмерла, сиділа зовсім нерухомо, потім підвела голову, підступила до вікна, відчинила його, вилізла на підвіконня і пильним поглядом поринула в морок. Під подувом нічного вітру внизу хлюпотіла, б'ючись об підніжжя муру, темна вода.
"Невже й справді вона полетить, мов кажан?" — подумала молода актриса, уважно стежачи за кожним рухом Чі-кіти.
Навпроти вікна, по той бік фоси, росло здоровенне вікове дерево, товсті гілляки якого нависли майже горизонтально і над землею, і над ровом з водою, хоча навіть найдовші з них футів на вісім — десять не досягали муру. Саме це дерево Чікіта й надумала використати для втечі. Вона скочила назад у кімнату, дістала з кишені тоненьку й дуже міцну, скручену з кінського волосу шворку завдовжки сім чи вісім її махових сажнів, розмотала й акуратно розклала на паркеті; з другої кишені дівчина витягла великий залізний риболовний гачок і прив'язала його до мотузка; потім підійшла до вікна і кинула гачок поміж гілля дерева. Перший раз залізний кіготь не зачепився й упав разом із шворкою, дзенькнувши об муровану стіну. За другою спробою вістря гачка впилося в кору гілляки, і Чікіта потягнула мотузок до себе, попросивши Ізабеллу всією своєю вагою повиснути на ньому. Зачеплена гілляка подалася, наскільки можна було її пригнути, опинившись за п'ять-шість футів од вікна. Тоді Чікіта кріпко прив'язала кінець шворки до металевої рами, легенько підтягнулась усім своїм щуплявим тілом, схопилася за вірьовку, повисла на ній, потім, перебираючи руками, дісталася до дерева і, відчувши, що гілляка міцна, сіла на ній верхи.
— Тепер розв'яжи мотузку, я заберу її з собою,— тихо, але чітко веліла вона полонянці,— якщо ти не перебиратимешся за мною, хоч я боюся, що страх стисне тобі горло, в голові запаморочиться і ти впадеш у воду. Бувай! Я вирушаю в Париж і скоро повернусь. При місяці легко йти.
Ізабелла розв'язала вузол, гілляка випросталась і перенесла Чікіту на той бік фоси. Допомагаючи собі коліньми та
До crop. 343
До crop. 350
руками, дівчинка миттю злізла з дерева, одразу ж хутко пішла й незабаром зникла в голубуватій темряві ночі.
Ізабеллі здавалося, що все це — сон. Остовпіла, не зачинивши вікна, вона дивилася на нерухоме дерево, чорні обриси якого вимальовувались на молочно-сірому тлі хмари, пронизаної розсіяним світлом напівзакритого нею місяця. Актриса здригнулася, побачивши, яка слабенька на кінці та гілка, що їй не побоялась довіритися смілива, легенька Чікіта. Бідолашна, знедолена, дика істота з прекрасними сяючими, полум'яними очима — очима жінки на дитячому личку — відчувала величезну вдячність за маленький подарунок, і це зворушувало Ізабеллу. Стало холодно, перлові зубки молодої жінки вже цокотіли, иев у лихоманці, тож вона зачинила вікно, закрила завіски й сіла в крісло, біля каміна, поклавши ноги на шдні кулі підставки для дров.
Тільки-но сіла, як увійшов дворецький, а за ним ті самі два служники внесли невеличкий, накритий розкішною скатертиною з тонкими торочками стіл, на якому була вечеря, не менш вишукана та смачна, ніж обід. Коли б вони прийшли на кілька хвилин раніше, Чікіта не змогла б утекти. Все ще схвильована тим, що сталося, Ізабелла навіть не доторкнулася до поданих страв і знаком веліла прибрати їх. Але дворецький наказав доставити про всяк випадок біля її постелі тістечка і міріщпани; а на кріслі поклали сукню, чепчики й розкішний нічний халат, весь оздоблений мереживом. На жар, що тлів у каміні, кинули здоровенні поліна, у свічниках замінили свічки. Потім дворецький сказав, що пригпле їй, коли треба, покоївку. Молода актриса зробила заперечний жест, і служник, шанобливо вклонившись, вийшов.
Коли дворецький і обидва лакеї пішли, Ізабелла накинула Щ0щ.
