Капітан Фракасс - Готьє Теофіль

Досі цей удар моєї вірної шпаги завжди вбивав жертву. Якщо ви вцілієте, я навчу вас його. Це єдина моя спадщина, і я заповідаю її вам; а то заберу цей чудовий удар із собою в могилу, бо я ще не стрічав нікого, хто міг би опанувати його, нікого, окрім вас, прекрасний юначе! Але, може, ми трохи відпочинемо, передихнемо?

І Жакмен Лампурд опустив вістря своєї шпаги. Сігоньяк зробив так само; а за хвилину-другу вони вже знову билися.

Після кількох випадів Сігоньяк, знаючи всі премудрості фехтування, по тому, як незвичайно, з блискавичною швидкістю махав Лампурд шпагою, відчув, що знаменитий удар от-от обрушиться на його груди. Справді, бандит зненацька розпластався, мовби падаючи долілиць, і Сігоньяк уже не бачив перед собою противника — якась блискавка зі свистом рвонула до нього так швидко, що барон насилу встиг відбити її, різко махнувши своєю шпагою, і клинок Лампурда раптом переламався.

— Якщо кінець моєї шпаги не стирчить у вас в животі,— сказав Лампурд, махаючи уламком, що був у нього в РУЩ>— то ви — велика людина, герой, бог!

— Ні,— відповів Сігоньяк,— ваша шпага не торкнулася мене, і коли б я хотів, то міг би пришпилити вас до стіни, як сову; але моя природна великодушність не може терпіти цього, до того ж ви мене ще трохи й потішили своєю химерністю.

— Дозвольте мені, бароне, віднині бути вашим щирим поклонником, вашим рабом, вашим собакою. Мені заплатили, щоб я вбив вас. Дали гроші наперед, і я вже проїв їх. Байдуже! Я вкраду і віддам борг.

Сказавши це, він підняв плащ Сігоньяка, накинув його, мов дбайливий слуга, баронові на плечі, глибоко вклонився" і пішов собі.

Два напади герцога де Валомбреза зазнали невдачі.

XIV. Лампурдова порядність

Нетрудно уявити, як лютував де Валомбрез, діставши відкоша від Ізабелли, котрій допомогли інші актори, так доречно поспішивши на захист її доброчесності. Коли він повернувся додому, слуги, побачивши мертвотно-бліде від холодної люті лице хазяїна, відчули, як у них аж мороз поза шкурою пішов і зуби зацокотіли від страху; жорстокий від природи, герцог у хвилини гпіву з перонівською запальністю обрушувався на нершого-ліпшого бідолаху, котрий попадав йому під руку. Навіть у доброму настрої герцог де Валомбрез був не вельми лагідний, а коли сердився, то ліпше вже було стрітися на кладці через річку віч-на-віч з голодним тигром, аніж із ним. Усі двері, які розчинялися перед ним, герцог зачиняв, грюкаючи так, що вони мало не зіскакували з завісів, а позолота на прикрасах тріскалась і осипалася.

Зайшовши до свого покою, молодий вельможа пошпурив капелюха на підлогу — той геть сплющився, а розкошлане і:еро на ньому зламалося. Даючи волю несамовитій люті, він рнонув па грудях камзол, не дбаючи про діамантові ґудзики, які застрибали на паркеті, мов горох на барабані. Мереживо па сорочці геть пошарпав, роздратовано смикаючи його нетерплячими пальцями, крісло, яке трапилося на дорозі, коли він метався по кімнаті, полетіло, перекинувшись догори погами від удару носаком, бо в своєму шаленстві герцог не щадив і неживі предмети.

— Яка безсовісна! — вигукнув він, до краю збуджено кидаючись із кутка в куток,—Та досить мені тільки захотіти, і поліцейські заберуть її, запроторять у підземелля, а звідти поголену, відшмагавши різками, одішлють до шпиталю або в монастир для розкаяних грішниць. Мені нетрудно добитися такого розпорядження; а втім, ні, ці переслідування тільки зміцнять її твердість, а від ненависті до мене ще дужче зросте любов до Сігоньяка. Це нічого не дає; але що ж робити?

І він, охоплений безсилою люттю, несамовито гасав то сюди, то туди, мов дикий звір у клітці.

Поки герцог отак шалів, не думаючи про час — а він нестримно біжить собі, незалежно від того, задоволені ми, чр сердиті,— настала ніч, і Пікар наважився без виклику зайти в кімнату й засвітити свічки — слуга не хотів, щоб темрява, мати похмурого настрою, навіювала на хазяїна ще смутніші думки.

Справді, світло від канделябрів неначе прояснило герцогові розум, і Валомбрез, на якийсь час геть захоплений думками про кохану Ізабеллу, знову згадав про ненависного Сігоньяка.

— Але як воно сталося, що цього нікчемного общипаного дворянчика й досі не прибрали? — зненацька зупинившись, мовив він.— Я ж дав Мерендолю твердий наказ, щоб порішив його сам а чи з допомогою спритнішого й хоробрішого забіяки, якщо самому несила! Бо хоч би що казав Відаленк, а дохлий пес не вкусить. Якщо Сігоньяка не стане, то Ізабелла опиниться в моїх руках, тремтячи від жаху й не думаючи вже про свою вірність не знати кому. Вона, звісно, хоче, аби цей ледацюга оженився з нею, тому й виставляє свою вдавану цнотливість і неприступну доброчесність, відхиляючи любов прекрасних вельмож, наче вони нікчемні жебраки. З нею самою я скоро впораюсь і в усякому разі відплачу зарозумілому нахабі, який пробив мені руку й увесь час стає перешкодою між мною та моїм жаданням. А гук-ніть-но Мерендоля, я хочу довідатися, що там у нього.

Мерендоль, якого покликав Пікар, став перед герцогом блідіший за того злодія, якого ведуть вішати, на скронях у нього виступили крапельки поту, в горлі пересохло, язик задерев'янів; йому в цю страшну мить добре було б за прикладом Демосфена *, афінського оратора, котрий звертався з своїми промовами до бурхливого моря, узяти в рот камінь, аби появилася слина і легше було говорити, тим більше, що на обличчі молодого вельможі видніли ознаки бурі куди страшнішої, ніж десь на морі чи на міській площі, коли там відбуваються народні збори. Неборака насилу тримався на ногах, похитуючись, наче п'яний, хоча з самого ранку у нього в роті ще й ріски не було; він розгублено м'яв у руках перед грудьми шапку і не смів підвести очі, відчуваючи на собі хазяйський погляд, від якого його кидало то в жар, то в холод.

— Ну, скотино,— гостро сказав Валомбрез,— ти довго ще стовбичитимеш із такою міною, наче тобі на шию вже накинули петлю, якої ти заслужив більше за боягузтво і невправність, аніж за свої злочинства?

— Я ждав наказів вашої світлості,— озвався Мерендоль, намагаючись усміхнутися.— Ви ж знаєте, пане герцог, що я відданий вам аж до вірьовки; я дозволяю собі цей жарт у зв'язку з люб'язним натяком, який щойно...

— Гаразд, гаразд,— перебив герцог.— Я, здається, доручив тобі прибрати з моєї дороги триклятого Сігоньяка, який мені заважає і не дає ходу. Але по тому, яка весела й безтурботна Ізабелла, я зрозумів, що цей пройдисвіт іще живий, отже, ти не виконав мого наказу, не послухався мене. А ЧЇТ варто платити жалування розбійникам, які отак служать? Хіба ви не повинні самі, щоб мені не треба було й говорити, по блиску моїх очей, по тремтінню вій угадувати мої почуття і мовчки вбивати того, хто мені не подобається? А ви здатні тільки обжиратися на кухні, хоробрості у вас вистачає хіба що на те, аби різати курчат. Якщо так буде й далі, то я всіх вас передам катюзі, який давно жде вас, мерзотні негідники, боягузливі нікчеми, незграбні вбивці, покидьки і ганьба каторги!

— Пане герцог,— заперечив Мерендоль смиренним і зворушливим тоном,— я з гіркотою бачу, що ви недооцінюєте старання і, наважуся сказати, таланту своїх вірних слуг. Але Сігоньяк — це не та звичайна дичина, яку за кілька хвилин полювання можна загнати й убити. Перший раз він мало не розрубав мені довбешку від маківки аж до підборіддя, добре, що у нього була затуплена театральна шпага, а то б я не відбувся так легко. Друга засідка вже не застала його зненацька, він був готовий оборонятися, причому так, що мені з товаришами довелося щезнути, не починаючи непотрібної бійки, в якій йому прийшли б на допомогу і яка викликала б неприємний розголос. А тепер він знає мене в лице і, тільки-но я підходжу, одразу ж хапається за шпагу. Отож я мусив звернутися до свого друга, найкращого фехтувальника столиці, який підстереже його і при першій же нагоді, увечері чи вночі, нападе, буцімто намагаючись пограбувати, й порішить; і ніхто не назове при цьому вас, пане герцог, чого ніяк не можна було б уникнути, коли б напав котрийсь із нас, служників вашої світлості.

— План непоганий,— недбало, проте вже м'якше, мовив Валомбрез,— так, може, й ліпше буде. А ти впевнений у хоробрості і вправності того розбійника? Треба бути неабияким сміливцем, щоб перемогти Сігоньяка, бо він — це я повинен визнати, хоч і ненавиджу його,— далеко не боягуз, якщо наважився виступити навіть проти мене.

— 0! — важно й упевнено сказав Мерендоль.— Лам-ПУРД ~~ т0 герой... який збився з пуття. Своєю мужністю він перевершує легендарного Ахілла й історичного Александра. Це лицар не без докору, зате без страху.

Пікар, який уже кілька хвилин тупцявся в кімнаті, побачивши, що настрій у хазяїна став не такий похмурий, не стримався і сказав, що якийсь досить чудний чоловік наполегливо добивається до герцога по вельми важливому Ділу.

— Хай зайде цей бовдур,— відказав Ваііомбрез.— Але горе йому, якщо він турбує мене через якусь дрібницю, я велю так відшмагати його, що шкура злізе.

Лакей вийшов, щоб упустити нового відвідувача, і Мерендоль уже зібрався й собі тихенько піти, коли на порозі став чудернацький чолов'яга, і це немовби прикувало його до підлоги. Він і справді міг остовпіти від подиву, бо чоловік, якого Пікар привів до Валомбреза, був не хто інший, як його друг Жакмен Лампурд власною персоною. Його несподівана поява в цьому місці могла означати тільки одне: сталося щось особливе і зовсім непередбачене. Цей дрібний найманець, механічний виконавець, який діставав доручення не з перших рук і діяв у темряві, заявився до його хазяїна сам, без ніяких посередників, і Мерендоль страшенно занепокоївся.

А втім, Жакмен Лампурд, здавалось, ніскілечки не бентежився; він навіть по-дружньому підморгнув Мерепдолю ще від дверей, а тоді підступив ближче і став за кілька кроків од герцога, в яскравому світлі свічок, яке ще дужче підкреслювало риси його своєрідної личини. На лобі у нього червоніла натиснута капелюхом смуга, схожа на шрам від рани, й виступили краплі поту, може, тому, що розбійник швидко йшов чи від якоїсь напруженої роботи; сіро-голубі очі," поблискуючи, як метал, дивилися на молодого герцога з таким незворушним нахабством, що Мерендоль аж тремтів.