Капітан Фракасс - Готьє Теофіль
Вогонь уже догоряв. Свічки, з яких ніхто не знімав нагару, пообтікали розтопленим лоєм, їхні ґнотики чорніли обгорілими кінчиками. Патьоки лою пливли по свічниках і застигали. Дим від люльок, випари від дихання й страв зібралися під стелею в густий туман; підлога була вкрита недоїдками та брудом, очистити її пощастило б, хіба що пустивши туди, як в авгієві стайні24, цілу річку води. На столах валялися рештки їжі, кістки, наче їх пообгризали якісь ласі до падла собаки. Подекуди лежали перекинуті в розпалі сварки глечики, і з них повільно витікали залишки вина, падаючи краплями в червону калюжу, гейби краплі крові з відрубаної голови; уривчастий і розмірений звук від падіння їх, мов цокання годинника, вторував хропінню п'яниць.
Маленький Мавр на Новому ринку продзвонив четверту годину. Шинкар, який спав, похиливши голову на схрещені руки, прокинувся, обвів допитливим поглядом кімнату й, побачивши, що гості більше нічого не п'ють і не їдять, гукнув слуг.
— Уже пізно,— сказав,— вимітайте всіх цих гультяїв і розпусниць разом із сміттям, вони ж більше не п'ють!
Служники махнули мітлами, хлюпнули на підлогу троє чи четверо відер води і, щедро сиплючи штурхани, менш як за п'ять хвилин очистили корчму, повиганявши всіх геть на вулицю.
XIII. Подвійний напад
Герцог де Валомбрез був з тих, хто не відступається ні в помсті, ні в любові. Якщо Сігоньяка він смертельно ненавидів, то до Ізабелли відчував ту шалену пристрасть, яку збуджує неприступність у людей пихатих і жорстоких, незвиклих до того, щоб їм опиралися. Покорити актрису — це було тепер найперше його прагнення, мета його життя; розбещений легкими любовними перемогами, що їх він здобував досі, герцог не міг пояснити цієї невдачі і часто, розмовляючи з кимось, на прогулянці чи за якимось ділом, у театрі чи в церкві, вдома чи при дворі, він раптом поринав у глибоку задуму, здивовано питаючи сам себе: "Як це так, що вона не любить мене?"
Людині, яка не вірить у доброчесність жінок, а тим паче актрис, це й справді трудно було зрозуміти. Може, Ізабел-лина холодність — то тільки заздалегідь продумана гра задля того, щоб добитися від нього більшого, бо ніщо так не розпалює пристрасті, як облудна цнотливість і кривляння вдаваної недотики? Але ж вона так зневажливо повернула шкатулку з коштовностями, яку поставила в її кімнаті Леонар-да, що зразу видно було: ця актриса не з тих жінок, котрі торгуються, набиваючи собі ціну. Найдорожчі прикраси з коштовних каменів і мережив тут не допомогли б. Який сенс посилати їй перли та діаманти, здатні спокусити саму королеву, якщо вона й не дивиться на них! Любовні послання теж не могли б зворушити її, хоч би як витончено й красиво змальовували секретарі молодого герцога палку пристрасть свого хазяїна. Ізабелла не розпечатувала листів. Так що ні проза, ні вірші, ні тиради, ні сонети нічого не дали б. До того ж такі послання, підходящі для ніжних закоханців, зовсім не відповідали заповзятливій вдачі Валомбреза. Вій велів покликати тітоньку Леонарду, з якою потайці підтримував зв'язок, бо ж ніколи не зашкодить мати свого вивідача навіть у неприступній фортеці. Буває, що гарнізон послабить пильність, прихований хід одразу ж відкриється, і супротивник проникає в ту фортецю.
Потаємними сходами Леонарду привели в окремий покій, де молодий герцог приймав тільки найближчих своїх друзів та вірних слуг. Це була продовгувата кімната, обшита панелями, з яких виступали пілястри у формі іонічних колон з прикрашеною жолобками основою, а між колонами видніли картини в овальних дерев'яних рамах, вкритих майстерним різьбленням — вони мовби висіли, прив'язані вигадливо переплутаними позолоченими стрічками та бантами до ліпного карниза. На тих картинах, неначе міфологічні Флори, Венери, харити *, Діани й усякі німфи, були зображені коханки молодого герцога, виряджені так, як греки одягали своїх богинь,— та виставляла білосніжну грудь, інша — прекрасну ніжку, а та — плечі з ямочками чи якісь потаємніші принади, і всі вони були намальовані так тонко і майстерно, що здавалося, ніби то — картини, створені уявою художника, а не портрети з натури. А проте ці надмірно сором'язливі красуні позували для картин Симонові Вуе 2, уславленому маляреві нашого часу, і кожна думала, що тільки вона робить цю велику ласку, не підозрюючи про цілу галерею таких картин.
На плафоні, зробленому як мушля, художник намалював туалет Венери. Німфи прибирали богиню, а вона крадькома поглядала в люстро,— його незалежно тримав перед нею рослявий Купідон, схожий на герцога, але видно було, що увагу її привертає не так дзеркало, як молодий бог любові.
Інкрустовані мармуром комоди, напхані любовними записками, жіночими косами, браслетами, перснями та іншими доказами забутих пристрастей; такий же стіл, де на тлі чорного мармуру вимальовувались букети яскравих квітів, над якими літали метелики з діамантовими крильцями; крісла на кручених ніжках чорного дерева, оббиті ясно-рожевою полу парчею із срібними розводами; привезений французьким послом з Константинополя м'який, пушистий килим, на якому, можливо, сиділи жінки турецького султана,— оце й усе по-своєму багате і розкішне умеблювання цієї кімнати, яку Валомбрез любив дужче, ніж парадні покої, і в якій він звичайно перебував.
Герцог прихильним жестом запросив Леонарду сісти. То була вже стара жінка, і в відблиску свіжості та молодості, який витав у цій кімнаті, ставала ще помітнішою відразлива потворність її в'ялого восково-жовтого лиця. У чорному, розшитому стеклярусом платті й низько насунутому чепчику, вона спочатку видавалася строгою і поважною; але двозначна усмішка, яка грала в зарослих пучками чорних волосин кутиках її губів, облудливий масний погляд оточених темними зморшками очей, підлий, жадний і догідливий вираз обличчя дуже скоро наводили на думку, що ви помилились і що перед вами не Пернель 3, а суща Масетта чи одна з тих бабусь, які миють молодих дівчат, готуючи їх до шабашу, а по суботах їздять верхи на мітлі.
— Пані Леонардо,— порушив мовчанку герцог,— знаючи, наскільки ви досвідчені в питаннях любові, якій самі слугували в молоді свої роки і сприяли в зрілому віці, я запросив вас, аби порадитись, як мені покорити дику Ізабеллу. Дуенья, котра була в молодості першою коханкою, певно ж, знає всі тонкощі.
— Ви, пане герцог, робите велику честь мені й моїм скромним знанням,— скрушно відповіла стара комедіантка,— і, можете не сумніватись, я постараюся догодити вам.
— Я не сумніваюся,— недбало мовив герцог,— але ж діло поки що не просунулось уперед. Як там ця вперта красуня? І досі захоплена своїм Сігоньяком?
— І досі,— відповіла, зітхнувши, пані Леонарда.— В молодості бувають чудні пристрасті, яких і не пояснити. Вона не піддається ніяким спокусам, це та жінка, яка в земному раю не слухатиме змія.
— То як же,— гнівно сіпнувшись, вигукнув герцог,— як цей клятий Сігоньяк добився, що його почуло вухо, зовсім глухе до мови інших? Може, у нього є якесь приворотне зілля, якийсь амулет чи талісман?
— Ні, ваша світлість; це був горопашний бідолаха, а для ніжних, романтичних і гордих душ нема більшого щастя, як утішати; вони воліють давати, а не брати собі, і сльози жалю та співчуття відчиняють двері для любові. Отак вийшло з Ізабеллою.
— Ну, це дурниці; бути бідним, без мідяка в кишені, нещасним, жалюгідним, смішним — це, по-вашому, підстава для того, щоб тебе любили! Придворні дами страшенно сміялися б, почувши таку думку.
— Справді, цієї думки, на щастя, дотримуються далеко не всі, серед жінок мало таких, що збиваються з путі істинної. Ви, ваша світлість, натрапили на виняток.
— Та це ж можна здуріти від люті, як подумаєш, що нікчемний дворянчик добився успіху там, де зазнав поразки я, і в обіймах коханки сміється з моєї невдачі.
— Хай вас це не засмучує, ваша світлість. Сігоньяк не втішається її любов'ю так, як розумієте ви, пане герцог. Ізабеллиній чесноті не завдано ніякісінької шкоди. Ніжне почуття цих бездоганних закоханих хоч і палке, але платонічне і обмежується хіба що якимось поцілунком у руку чи в лоб. Тому воно стільки й тягнеться; вдоволене почуття згасає саме по собі.
— Пані Леонардо, ви впевнені в цьому? Як могли вони лишитися такими доброчесними серед розпутності театрального життя, разом мандруючи, ночуючи під одним дахом, вечеряючи за одним столом, безперервно стрічаючись на репетиціях і на виставах? Для того вони мали б бути янголами.
— Ізабелла, безперечно, янгол, і в неї немає тої гордині, за яку Люципера прогнали з неба. Ну, а Сігоньяк сліпо підкоряється коханій і робить усе, що тільки вона скаже.
— Якщо це так,— мовив Валомбрез,— то, може, ви чимось пособите мені? Ну-бо, подлубайтесь у потаємних куточках своєї скриньки з хитрощами, знайдіть там якийсь випробуваний і певний гачок, якусь надійну штучку, махінацію з хитромудрими пружинками, щоб це дало мені перемогу; а золота і срібла я не шкодую, ви ж знаєте.
І він занурив свою руку, ще білішу й таку ж ніжну, як у жінки, в чашу роботи Бенвенуто Челліні, що стояла поблизу на столику, повна золотих монет. Побачивши гроші, які переливалися, так переконливо дзенькаючи, совині очі дуеньї загорілися, двома ясними дірочками проткнувши темну шкіру її мертвого виду. Якусь мить вона мовчала, немовби поринувши в глибокі роздуми.
Валомбрез нетерпляче ждав. Нарешті стара заговорила:
— Я могла б віддати вам якщо не душу її, то хоча б тіло. Восковий відбиток замка, підроблений ключ і сильне снотворне зробили б своє діло.
— Тільки не це! — перебив герцог, не в силі стримати жесту відрази.— Тьху! Оволодіти приспаною жінкою, в'ялим, безживним тілом, лялькою без свідомості, без волі й пам'яті, мати коханку, яка, пробудившись, здивовано, мовби все ще в сні, дивитиметься на тебе, а потім знову сповниться ненависті до тебе і любов'ю до іншого! Стати кошмарним втіленням любострасиого сну, який уранці забувається! Я ніколи не впаду так низько.
— І правильно, ваша світлість,— погодилась Леонарда.— Обладання, коли немає згоди,— то ніщо, і я запропонувала цей спосіб тільки як крайній захід. Я й сама не люблю таких темних прийомів з усяким пійлом, від якого тхне кухнею отруйниці. А чому б вам, гарному, як Адоніс, улюбленик Ве-нери, чарівному й багатому, маючи вплив при дворі й геть усе, що подобається жінкам,— чому б вам не спробувати просто-позалицятися до Ізабелли?
— Сто чортів! Стара має слушність,— вигукнув Валомбрез, кинувши самовдоволений погляд у венеційське люстро, яке тримали два вирізьблені амури, погойдуючись на золотій стрілі, так що дзеркало при потребі нахилялось і випрямлялось, аби в нього зручніше було дивитися.— Ізабелла холодна й доброчесна, але ж вона не сліпа, а природа не скривдила мене, і я не викликаю огиди.
