Війна і мир - Толстой Лев

Читаємо онлайн Війна і мир - Толстой Лев

Одружуйся старим, ні на що не здатним... А то пропаде все, що в тобі є хорошого й високого. Усе витратиться на дрібниці. Так, так, так! Не дивись на мене з таким подивом. Якщо ти чекаєш від себе чого-небудь у майбутньому, то на кожному кроці ти почуватимеш, що для тебе все скінчено, все закрито, крім вітальні, де ти будеш стояти на одній дошці з придворним лакеєм і ідіотом... Та що!..

Він енергійно махнув рукою.

П'єр скинув окуляри, від чого обличчя його змінилося, ще більш виявляючи добрість, і здивовано глянув на друга.

— Моя дружина,— говорив далі князь Андрій,— прекрасна жінка. Це одна з тих небагатьох жінок, з якою можна бути спокійним за свою честь; але, боже мій, чого б я не дав тепер, щоб не бути жонатим! Це я тобі одному і першому кажу, бо я люблю тебе!

Князь Андрій, кажучи це, був ще менш схожий, ніж перше, на того Волконського, який, розкинувшись, сидів у кріслі в Анни Павлівни і крізь зуби, примружившись, говорив французькі фрази. Його сухе обличчя все тремтіло нервовим збудженням кожного мускула; очі, в яких раніш здавався погашеним вогонь життя, тепер блищали променистим, яскравим блиском. Видно було, що чим млявішим здавався він у звичайний час, тим енергійнішим був він у хвилини роздратовання.

— Ти не розумієш, чому я це кажу,— продовжував він.— Адже це ціла історія життя. Ти кажеш, Бонапарте і його кар'єра,— сказав він, хоч П'єр і не говорив про Бонапарте.— Ти кажеш Бонапарте; але ж Бонапарте, коли він працював, крок по кроку йшов до своєї мети, він був вільний, у нього нічого не було, крім його мети,— і він досягнув її. А зв'яжи себе з жінкою — і, як скований колодник, втрачаєш усяку свободу. І всі, які є в тобі, надії і сили лише обтяжують і каяттям мучать тебе. Вітальні, плітки, бали, пиха, нікчемність — ось зачароване коло, з якого я не можу вийти. Я тепер іду на війну, на найбільшу війну, яка тільки бувала, а я нічого не знаю і ні на що не здатний. Je suis très aimable et très caustique l,— говорив далі князь Андрій,— і в Анни Павлівни мене слухають. І це дурне товариство, без якого не може жити моя дружина, і ці жінки... Якби

1 Я добрий балакун,

З Війна І мир

33

ти тільки міг знати, що це таке toutes les femmes distinguées 1 і взагалі жінки! Батько мій має рацію. Егоїзм, гонор, тупоумство, нікчемність у всьому — ось жінки, коли вони показують себе так, як вони є. Подивишся на них у вищому світі, здається, що є щось, а нічого, нічого, нічого! Так, не одружуйся ж, голубе мій, не одружуйся,— закінчив князь Андрій.

— Мені смішно,— сказав П'єр,— що то ви себе, себе вважаєте нездатним, своє життя — зіпсованим життям. У вас усе, все попереду. І ви....

Він не сказав, що ви, але вже тон його показував, як високо цінить він друга і як багато чекає від нього в майбутньому.

"Як він може це говорити?" — думав П'єр. П'єр вважав князя Андрія зразком усіх довершеностей саме тому, що князь Андрій найвищою мірою поєднував у собі всі ті якості, яких не4 було у П'ера і які найближче можна висловити поняттям — сила волі. П'ера завжди дивувало вміння князя Андрія спокійно обходитися з усякими людьми, його незвичайна пам'ять, начитаність (він усе читав, усе знав, про все мав уявлення) і найбільше — його здатність до праці й навчання. Коли часто П'єра вражало те, що Андрій не вміє мрійливо філософствувати (а до цього особливо був схильний П'єр), то і в цьому він вбачав не ваду, а силу.

В найкращих, дружніх і простих взаєминах лестощі чи похвала конче потрібні, як мастило потрібне для коліс, щоб вони котилися.

— Je suis un homme fini2,— сказав князь Андрій.— Що про мене говорити? Давай говорити про тебе,—. сказав він, помовчавши й усміхнувшись на свої втішні думки.

Усмішка ця в ту ж мить відбилася на обличчі у П'єра.

— А про мене що говорити? — сказав П'єр; розпускаючи свій рот у безтурботну, веселу усмішку.— Що я таке? Je suis un bâtard! 3 — І він раптом багрово почервонів. Видно було, що він зробив велике зусилля, щоб сказати це.— Sans nom, sans fortune...4.— І що ж, справді...— Але він не сказав, що справді.— Я вільний поки, і мені добре. Я лише зовсім не знаю, що мені почати. Я хотів серйозно порадитися з вами.

Князь Андрій добрими очима дивився на нього. Але в погляді його, дружньому, лагідному, все ж виявлялася свідомість своєї вищості.

— Ти мені дорогий, особливо тому, що ти одна жива людина серед усього нашого вищого світу. Тобі добре. Вибери, що хочеш; це однаково. Ти скрізь будеш хорошим, але одно: перестань ти їздити до цих Курагіних, провадити це життя. Так це не пасує тобі: вся ця гульня, і гусарство, і все...

1 ці порядні жінки,

2 — Я кінчена людина,

3 Незаконний син!

4 Без імені, без маєтності...

— Que voulez-vous, mon cher,— сказав П'єр, знизуючи плечима,— les femmes, mon cher, les femmes!1

— Не розумію,-— відповів Андрій — Les femmes komme il faut-, це інша річ; але les femmes Курагіна, les femmes et le vin не розумію!

П'єр жив у князя Василя Курагіна і брав участь у гультяйському житті його сина Анатоля, того самого, якого для виправлення збиралися оженити з сестрою князя Андрія.

— Знаєте що? — сказав П'єр, неначе в нього зненацька майнула рятівна думка,— серйозно, я давно це думав. З цим життям я нічого не можу ні вирішити, ні обдумати. Голова болить, грошей нема. Сьогодні він мене кликав, я не поїду.

— Дай мені слово честі, що ти не їздитимеш.

— Слово честі!

Уже була друга година ночі, коли П'єр вийшов від свого друга. Ніч була червнева петербурзька, безсутінна ніч, П'єр сів у візницьку коляску з наміром їхати додому. Але що ближче він під'їжджав, то більше почував, що не зможе заснути цієї ночі, схожої більш на вечір або на ранок. Далеко було видно по порожніх вулицях. Дорогою П'єр згадав, що в Анатоля Курагіна сьогодні ввечері мало зібратися постійне картярське товариство, яке після гри звичайно починало пиятику, що кінчалась однією з улюблених П'єрових розваг.

"Добре було б поїхати до Курагіна",— подумав він. Але зараз же згадав дане князеві Андрію слово честі не бувати в Курагіна.

Але зараз же, як це буває з людьми, яких звуть безхарактерними, йому так жагуче захотілося ще раз зазнати цього, такого знайомого йому безпутного життя, що він вирішив їхати. І зараз же йому спало на думку, що дане слово не має ніякого значення, бо ще раніш, ніж князеві Андрію, він дав також князеві Анатолю слово бути в нього; нарешті, він подумав, що всі ці слова честі — такі умовні речі, вони не мають ніякого певного смислу, особливо коли зміркувати, що, можливо, завтра ж або він помре, або з ним трапиться що-небудь таке незвичайне, що не буде вже ні чесного, ні безчесного. Такі міркування, знищуючи всі його рішецня і передбачення, часто спадали на думку П'єру. Він поїхав до Курагіна.

Під'їхавши до ґанку великого будинку біля кінно-гвардійських казарм, в якому жив Анатоль, він зійшов на освітлений ґанок, на сходи, і ввійшов у відчинені двері. В передпокої нікого не було; валялися порожні пляшки, плащі, калоші; пахло вином, чути було далекий гомін і крик.

1 — Що ж робити, жінки, мій друже, ЖІНКИІ

2 — Порядні ЖІНКИ,

8 жінки Курагіна, жінки й вино,

З*

35

Гра й вечеря вже закінчились, але гості ще не роз'їжджа-лися. П'єр скинув плаща і ввійшов до першої кімнати, де стояли залишки вечері і один лакей, думаючи, що його ніхто не бачить, потай допивав недопиті склянки. З третьої кімнати чутно було возню, регіт, вигуки знайомих голосів і рев ведмедя. Чоловік із вісім молодиків заклопотано' юрмилися біля відчиненого вікна. Троє возилися з молодим ведмедем, якого один водив на цепу, лякаючи ним другого.

— Ставлю за Стівенса стої — кричав один.

— Гляди не підтримувати! — кричав другий.

— Я за Долохова! — кричав третій.— Розніми, Курагін.

— Ну, киньте Мишку, тут парі.

— За одним духом, інакше програно,— кричав четвертий.

— Якове! Давай пляшку, Якове! — кричав сам господар, високий красень, стоячи посеред юрми в самій тонкій сорочці, розхристаній на середині грудей.— Стривайте, панове. Ось він Пет-руша, любий друг,— обернувся він до П'єра.

Другий голос невисокої людини, з ясними блакитними очима, який особливо вражав серед усіх цих п'яних голосів своїм тверезим виразом, закричав од вікна: — йди сюди — розніми парі! — Це був Долохов, семеновський офіцер, відомий картяр і бретер, який жив разом з Анатолем. П'єр усміхався, весело дивлячись круг себе.

— Нічого не розумію. В чому річ? — спитав він.

— Стривайте, він не п'яний. Дай пляшку,— сказав Анатоль і, взявши зі столу склянку, підійшов до П'єра.

— Найперше пий.

П'єр став пити склянку за склянкою, спідлоба оглядаючи п'яних гостей, що знову з'юрмилися біля вікна, і прислухаючись до їх гомону. Анатоль наливав йому вино і розповідав, що Долохов іде в парі з присутнім тут англійцем-моряком Стівенсом, у тому, що він, Долохов, вип'є пляшку рому, сидячи на вікні третього поверху з опущеними назовні ногами.

— Ну, пий же всю! — сказав Анатоль, подаючи останню склянку ГГеру,— а то не пущу!

— Ні, не хочу,— сказав П'єр, відштовхуючи Анатоля, і підійшов до вікна.

Долохов тримав за руку англійця і ясно, виразно проказував умови парі, звертаючись переважно до Анатоля і П'ера.

Долохов був чоловік середній на зріст, кучерявий і з світлими блакитними очима. Йому було років з двадцять п'ять. Він не запускав вусів, як і всі піхотні офіцери, і рот його, найбільш разюча риса його обличчя, було весь видно. Лінії цього рота були напрочуд тонко вигнуті. Посередині верхня губа енергійно опускалася на міцну нижню гострим клином, і в кутках раз у раз утворювалося щось схоже на дві усмішки, по одній з кожного боку; і все разом, а особливо в поєднанні з твердим, зухвалим, розумним поглядом, справляло враження таке, що не можна було не помітити цього обличчя. Долохов був небагатий чоловік, без усяких зв'язків. І хоч Анатоль проживав десятки тисяч, Долохов жив з ним і зумів поставити себе так, що Анатоль поважав його і всі, хто знав їх обох, поважали ДоЛохова більше, ніж Анатоля. Долохов грав у всі гри і майже завжди, вигравав. Хоч би скільки він пив, ніколи він не втрачав ясності розуму. І Курагін, і Долохов тоді були знаменитостями у світі джиґунів і гультяїв Петербурга.

Пляшку рому було принесено; раму, яка перешкоджала сісти на зовнішній укіс вікна, виламували два лакеї, видимо хапаючись і торопіючи від порад та вигуків присутніх панів.

Анатоль із своїм переможним виглядом підійшов до вікна.

Відгуки про книгу Війна і мир - Толстой Лев (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: