Війна і мир - Толстой Лев

Дуже мені сумно покидати ваш чарівний вечір,— сказав він до Анни Павлівни.

Дочка його, княжна Елен, злегка підтримуючи складки сукні, пішла поміж стільці, і усмішка сяяла ще ясніше на її прекрас-

1 — Ви збирайтесь на війну, князю?

2 — Генерал Кутузов хоче мене до себе ад'ютантом...

3 — А Ліза, ваша дружина?

4 — Андрію,

ному обличчі. ГГєр дивився майже зляканими, захопленими очима на цю красуню, коли вона проходила повз нього.

— Дуже гарна,— сказав князь Андрій.

— Дуже,— ска°-в ГГєр. *

Проходячи мимо, князь Василь схопив П'єра за руку й повернувся до Анни Павлівни.

— Просвітіть мені цього ведмедя,— сказав він.— Ось він місяць живе у мене, і вперше я його бачу у світі. Ніщо так не потрібне молодикові, як товариство розумних жінок.

IV

Анна Павлівна усміхнулася й обіцяла взятися за П'єра, який, вона знала, доводився родичем по батькові князеві Василю. Літня дама, яка сиділа раніше з ma tante, квапливо встала й наздогнала князя Василя в передпокої. З обличчя її зникла вся недавня вдаваність зацікавлення. Добре, сплакане, воно виявляло лише неспокій і страх.

— Що ж ви мені скажете, князю, про мого Бориса? — спитала вона, наздоганяючи його в передпокої. (Вона вимовляла ім'я Борис з особливим наголосом на о).— Я не можу довше залишатися в Петербурзі. Скажіть, які вісті я можу привезти моєму бідному хлопчи.кові?

Незважаючи на те, що князь Василь неохоче і майже нечемно слухав літню даму і навіть виявляв нетерплячку, вона приязно і зворушливо усміхалась до нього і, щоб він не пішов від неї, взяла його за руку.

— Вам не важко сказати слово государеві, і його просто переведуть до гвардії,— просила вона.

— Повірте, я зроблю все, що зможу, княгине,— відповів князь Василь,— але мені трудно просити государя; я б радив вам звернутися до Румянцева, через князя Голіцина: це було б розумніше.

Літня дама мала ім*я княгині Друбецької, однієї з кращих фамілій Росії, але вона була бідна, давно вийшла з вищого світу і втратила колишні зв'язки. Вона приїхала тепер, щоб виклопотати призначення до гвардії своєму єдиному синові. Лише для того, щоб побачити князя Василя, вона напросилася і приїхала на вечір до Анни Савлівни, лише для того вона слухала вікон-тову історію. її злякали слова князя Василя; колись гарне обличчя її виявило злість, але це тривало лише хвилину. Вона знову усміхнулася і міцніше схопилася за руку князя Василя.

— Слухайте, князю,— сказала вона,— я ніколи не просила вас, ніколи не проситиму, ніколи не нагадувала вам про дружбу мого батька до вас. Але тепер я богом заклинаю вас, зробіть це для мого сина, і я вважатиму вас за благодійника,— квапливо додала вона.— Ні, ви не сердьтеся, а обіцяйте мені. Я просила Голіцина, він відмовиб. Soyez le bon enfant que vous avez été — казала вона, намагаючись усміхатися, тимчасом як в очах її були сльози.

— Папа, ми спізнимося,— сказала, повернувши свою красиву голову на античних плечах, княжна Елен, чекаючи біля дверей.

Але вплив у вищому світі є капітал, який треба берегти, щоб він не зник. Князь Василь знав це, і, раз зміркувавши, що якби він став просити за всіх, хто його просить, то незабаром йому не можна було б просити за себе, він рідко застосовував свій вплив. У справі княгині Друбецької він відчув, проте, після її нового заклику, щось схоже на докір совісті. Вона нагадала йому правду: першими кроками своїми на службі він завдячував її батькові. Крім того, він бачив по її прийомах, що вона одна з тих жінок, особливо матерів, які, раз узявши собі що-небудь у голову, не відчепляться доти, поки не виконаєш їх бажання, а в противному разі ладні на щоденне, щохвилинне приставання і навіть на сцени. Це останнє міркування похитнуло його.

— Chère Анно Михайлівно,— сказав він, як завжди, фамільярно і з нудьгою в голосі,— для мене майже неможливо зробити те, що ви хочете; але щоб довести вам, як я люблю вас і шаную пам'ять небіжчика батька вашого, я зроблю неможливе: сина вашого буде переведено до гвардії, ось вам моя рука. Задоволені ви? •

— Дорогий мій, ви благодійник! Я іншого й не чекала од вас; я знала, які ви добрі.

Він хотів піти від неї.

— Стривайте, два слова. Une fois passé aux gardes...2—Вона запнулася.— Ви в гарних взаєминах з Михайлом Іларіоиови-чем Кутузовим, рекомендуйте йому Бориса в ад'ютанти. Тоді б я була спокійна, і тоді б уже...

Князь Василь усміхнувся.

— Цього не обіцяю. Ви не знаєте, як обсідають Кутузова відтоді, як його призначено головнокомандуючим. Він мені сам казав, що всі московські панії змовилися віддати йому всіх своїх дітей в ад'ютанти.

— Ні, обіцяйте, я не пущу вас, любий благодійнику мій.

— Папа,— знову тим самим тоном повторила красуня,— ми спізнимося.

— Ну, au revoir3, прощавайте. Бачите?

— То завтра ви доповісте государеві?

— Неодмінно, а Кутузову — не обіцяю.

— Ні, обіцяйте, обіцяйте, Basile4,— сказала вслід йому Анна Михайлівна з усмішкою молодої кокетки, яка колись, мабуть,

1 Будьте тим добрим, яким ви бували раніш,

2 Але коли його переведуть до гвардії... 8 до побачення,

4 Базіль,

була їй властива, а тепер так не пасувала до її виснаженого обличчя.

Вона, видно, забула свої роки і вживала, за звичкою, всіх старовинних жіночих засобів. Але тільки-но він вийшов, обличчя її знову прибрало того самого холодного, вдаваного виразу, що був на ньому раніш. Вона повернулася до гуртка, в якому віконт усе ще розповідав, і знову зробила вигляд, що слухає, чекаючи, коли .можна буде їхати, бо справа її була зроблена.

— Але як ви дивитесь на всю цю останню комедію du sacre de Milan?1— сказала Анна Павлівна,—Et la nouvelle comédie des peuples de Gênes et de Lucques, qui viennent présenter leurs voeux à M. Buonaparte. M. Buonaparte assis sur un trône, et exauçant les voeux des nations! Adorable! Non, mais c'est à en devenir folle! On dirait, que le monde entier a perdu la tête2.

Князь Андрій усміхнувся, дивлячись просто в обличчя Анні Павлівні.

— "Dieu me la donne, gare à qui la touche",—промовив він (слова Бонапарте, сказані при накладанні корони).—On dit qu'il a été très beau en prononçant ces paroles3,—додав він 1 ще раз повторив ці слова по-італійськи: "Dio mi la dona, guai a chl la tocca".

— J'espère enfin,—провадила далі Анна Павлівна,—que ça a été la goutte d'eau qui fera déborder le verre. Les souverains ne peuvent plus supporter cet homme, qui menace tout4.

— Les souverains? Je ne parle pas de la Russie,— сказав віконт чемно 1 безнадійно.— Les souverains, madame! Qu'ont ils fait pour Louis XVII, pour la reine, pour madame Elisabeth? Rien,— продовжував він, запалюючись.— Et .croyez-moi, ils subissent la punition pour leur trahison dis la cause des Bourbons. Les souverains? Ils envoient des ambassadeurs complimenter l'usurpateur5.

І він, презирливо зітхнувши, знову змінив положення. Князь Іполит, який довго дивився в лорнет на віконта, раптом при цих словах повернувся всім тілом до маленької княгині і, попросивши в неї голку, став показувати їй, малюючи голкою ца столі,

1 коронації в Мілані?

2 — І нова комедія: народи Генуї і Лукки висловлюють свої бажання добродієві Бонапарте. А добродій Бонапарте сидить на троні і здійснює бажання народів. О! цеі чудово! Ні, від цього можна збожеволіти.* Здається, що цілий світ втратив розум.

8 — "Бог дав мені корону. Горе тому, хто її зачепить".— Кажуть, він був дуже гарний, вимовляючи ці слова.

4 — Сподіваюсь, це була, нарешті, та крапля, що переповнить склянку. Государі не можуть більш терпіти цієї людини, яка загрожує всьому.

5 — Государі? Я не кажу про Росію. Государі! Але що вони зробили для Людовіка XVII, для королеви, для Єлизавети? Нічого. І, повірте мені, вони зазнають кари за свою зраду справи Бурбонів. Государі? Вони шлють послів вітати крадія престолу.

герб Конде. Він витлумачував їй цей герб з таким значущим виглядом, наче княгиня просила його про це.

— Bâton de gueules, engrêlé de gueules d'azur—maison Condé *,— казав він.

Княгиня, усміхаючись, слухала.

— Якщо Бонапарте ще рік пробуде на престолі Франції,— продовжував віконт почату розмову з виглядом людини, яка не слухає інших, а в справі, найкраще їй відомій, стежить лише за розвитком своїх думок,— то справи підуть занадто далеко. Інтригою, насильством, вигнаннями, стратами громадянство,— я маю на увазі хороше громадянство, французьке,— назавжди буде знищене, і тоді...

Він знизав плечима й розвів руками. П'єр хотів був сказати щось: розмова цікавила його, але Анна Павлівна, вартувавши його, перебила.

— Імператор Олександр,— сказала вона із смутком, з яким завжди говорила про імператорську родину,— заявив, що він полишить на самих французів обирати спосіб .правління. І я думаю, нема сумніву, що вся нація, звільнившись від узурпатора, кинеться в руки законного короля,— сказала Анна Павлівна, намагаючись бути люб'язною з емігрантом і роялістом.

— Це сумнівно,— сказав князь Андрій.— Monsieur le vicomte2 цілком правильно гадає, що справи зайшли вже занадто далеко. Я думаю, що трудно буде повернутись до минулого.

— Як я чув,— червоніючи, знову втрутився в розмову П'єр,— майже все дворянство перейшло вже на бік Бонапарта.

— Це кажуть бонапартисти,— сказав віконт, не дивлячись на П'єра.— Тепер трудно взнати громадську думку Франції.

— Buonaparte Га dit3,— сказав князь Андрій з усмішкою. (Видно було, що віконт йому не подобався і що він, хоч і не дивився на нього, проти нього спрямовував свої слова).

— "Je leur ai montré le chemin de la gloire,— сказав він по недовгому мовчанні, знову повторюючи Наполеонові слова,— ils n'en ont pas voulu; je leur ai ouvert mes antichambres, ils se sont précipités en foule....... Je ne sais pas à quel point il a eu le

droit de le dire4.

— Aucun Б,—відповів віконт.— Після вбивства герцога навіть найупередженіші люди перестали вбачати в ньому героя. Si même ça été un héros pour certaines gens,— сказав віконт, звертаючись до Анни Павлівни,— depuis l'assassinat du duc il

1 — Палиця з пащ, обплетена лазуровими пащами — дім Конде,

2 — Пан віконт

3 — Це казав Бонапарт,

4 — "Я показав їм шлях слави: вони не хотіли; я відчинив їм мої передпокої — вони кинулися натовпом..." Не знаю, в якій мірі мав він право так казати.

6 — Ні в якій,

y a un martyr de plus dans le ciel, un héros de moins sur la terre l.

Не встигли ще Анна Павлівна й інші усмішкою оцінити цих віконтових слів, як П'єр знову вдерся в розмову, і Анна Павлівна, хоч і передчувала, що він скаже що-небудь непристойне" вже не могла зупинити його.

— Страта герцога Енгієнського,— сказав П'єр,— була державною необхідністю; і я бачу велич душі саме в тому, що Наполеон не побоявся взяти на себе одного відповідальність за цей вчинок.

— Dieu! mon dieu!2 — страшним шепотом промовила Анна Павлівна.

— Comment, M.