Війна і мир - Толстой Лев
І обидва постраждали. Долохова розжалувано в солдати, а сина Безухова вислано в Москву. Анатоля Курагіна — того батько якось зам'яв. Але ви-слали-таки з Петербурга.
— Та що, пак, вони зробили? — спитала графиня.
— Це викінчені розбишаки, особливо Долохов,— казала гостя.— Він син Марії Іванівни Долохової, такої поважної дами. І що ж? Можете собі уявити: вони втрьох роздобули десь ведмедя, посадили з собою в карету й повезли до актрис. Прибігла поліція вгамовувати їх. Вони спіймали квартального і прив'язали його спина із спиною до ведмедя й пустили ведмедя в Мойку; ведмідь плаває, а квартальний на ньому.
— Гарна, ma chère, фігура квартального,— вигукнув граф, помираючи зо сміху.
— Ой, жах який! З чого тут сміятися, графе? Та' дами й самі мимохіть сміялися.
1 — Вже так давно... Графиня... Хвора була, бідолашна... на балу в Ра-зумовських... графиня Апраксіна... я була така рада...
2 Дуже, дуже рада... здоров'я мама... графиня Апраксіна...
— Ледве врятували цього нещасного,— говорила далі гостя.— І це син графа Кирила Володимировича Безухова так розумно розважається! — додала вона.— А казали, що так добре вихований і розумний. Ось до чого все виховання закордонне довело. Сподіваюся, тут його ніхто не прийме, незважаючи на його багатство. МенЬ хотіли його представити. Я категорично відмовилась; у мене дочки.
— Чому ви кажете, що цей молодик такий багатий? — спитала графиня, нагинаючись від дівиць, які зараз же зробили вигляд, що не слухають.— Адже в нього тільки незаконні діти. Здається... і П'єр незаконний.
Гостя махнула рукою.
— В нього їх двадцять незаконних, я думаю.
Княгиня Анна Михайлівна втрутилася в розмову, видно, бажаючи показати свої зв'язки і своє знання всіх світських обставин.
— Ось у чім річ,— сказала вона значущо і теж напівпошепки.— Репутація графа Кирила Володимировича відома... Дітям своїм він і лік загубив, але цей П'єр любимцем був.
— Який гарний був старий,— сказала графиня,— ще торікі Вродливішого мужчини я не бачила.
— Тепер дуже змінився,— сказала Анна Михайлівна.— То я хотіла сказати,— говорила вона далі,— по дружині прямий спадкоємець всієї маєтності князь Василь, але П'єра батько дуже любив, виховував його й писав государеві... отже ніхто не знає, якщо він помре (він такий слабий, що цього чекають кожної хвилини, і Lorrain 1 приїхав з Петербурга), кому дістанеться це величезне багатство, П'єру чи князю Василеві. Сорок тисяч душ і мільйони. Я де дуже добре знаю, бо мені сам князь Василь казав. Та й Кирило Володимирович доводиться мені троюрідним дядьком по матері. Він і хрестив Борю,— додала вона, наче не надаючи цій обставині ніякого значення.
— Князь Василь приїхав у Москву вчора. Він їде на ревізію, мені казали,— промовила гостя.
— Так, але entre nous2,— сказала княгиня,— це привід, він приїхав власне до Кирила Володимировича, дізнавшись, що він такий слабий.
— Однак, ma chère, це гарна штука,— сказав граф і, помітивши, що старша гостя не слухала його, звернувся вже до панночок.— Гарна фігура була у квартального, я уявляю.
І він, уявивши, як махав руками квартальний, знову зареготав звучним і басовитим сміхом, гойдаючись усім своїм тілом, як сміються люди, які завжди добре їли й особливо пили.— То будь ласка ж, обідати до нас,— сказав він.
1 Лоррен
2 між нами,
Настала мовчанка. Графиня дивилась на гостю, приємно усміхаючись, проте не приховуючи того, що не засмутиться тепер анітрохи, якщо гостя встане й поїде. Гостина дочка вже поправляла плаття, питально дивлячись на матір, коли раптом з сусідньої кімнати почулось тупотіння декількох чоловічих і жіночих ніг, що бігли до дверей, гуркіт зачепленого й перекинутого стільця, і до кімнати вбігла тринадцятилітня дівчинка, загорнувши щось короткою серпанковою спідницею, і зупинилася посеред кімнати. Очевидно було, вона ненароком, не розрахувавши, з бігу, заскочила так далеко. У дверях тієї ж хвилини з'явилися студент з малиновим коміром, гвардійський офіцер, п'ятнадцятилітня дівчинка і товстий рум'яний хлопчик у дитячій курточці.
Граф схопився і, розгойдуючись, широко розставив руки навкруг меншої дівчинки.
. — А, ось вона! — сміючись вигукнув він.— Іменинниця! Ma chère іменинниця!
— Ma chère, il у a un temps pour tout — сказала графиня, прикидаючись строгою.— Ти її все балуєш, ЕПе,— звернулася вона до чоловіка.
— Bonjour, ma chère, je vous félicite2,— сказала гостя.— Quelle délicieuse enfant!3 — додала вона, обертаючись до матері.
Чорноока, з великим ротом, негарна, але жвава дівчинка, із своїми дитячими відкритими плеченятами, що вискочили з корсажа від швидкого бігу, із своїми збитими назад чорними кучерями, з тоненькими оголеними руками й маленькими ніжками в мереживних панталончиках і відкритих черевичках, була в тому милому віці, коли дівчинка вже не дитина, а дитина ще не дівчина. Викрунувшись від батька, вона підбігла до матері і, зовсім не зважаючи на її строгі слова, сховала своє зашаріле обличчя в мереживах материної мантильї і засміялася. Вона сміялася з чогось, уривчасто говорячи про ляльку, яку вийняла з-під спіднички.
— Бачите?.. Лялька... Мімі... Бачите.
І Наташа не могла більш говорити (їй усе смішним здавалося). Вона впала на матір і розреготалася так голосно 1 дзвінко, що всі, навіть бундючна гостя, проти волі засміялися.
— Ну йди. йди із своєю потворою! — сказала мати, вдавано сердито відштовхуючи дочку.— Це моя менша,— звернулась вона до гості.
1 — Люба, на все е час,
2 — Здрастуйте, моя люба, поздоровляю вас,
3 — Яке чарівне дитя!
Наташа, одірвавши на хвилину обличчя від материної мереживної косинки, глянула на неї знизу крізь сльози сміху і знову сховала обличчя.
Гостя, змушена милуватися з сімейної сцени, визнала за потрібне взяти у ній яку-небудь участь.
— Скажіть, моя люба,— звернулась вона до Наташі,— чим же ця Мімі вам доводиться? Дочка, певне?
Наташі не сподобався поблажливий тон дитячої мови, з якою гостя звернулася до неї. Вона нічого не відповіла і серйозно подивилася на гостю.
Тимчасом усе це молоде покоління: Борис — офіцер, син княгині Анни Михайлівни, Микола — студент,, старший син графа, Соня — п'ятнадцятилітня графова небога і маленький Петруша— менший син, усі розташувались у вітальні і, видимо, намагалися втримати в межах пристойності жвавість і веселість, якими ще віяло від кожної їх риси. Видно було, що там, у задніх кімнатах, звідки вони всі так бурхливо прибігли, в них були розмови веселіші, ніж тут — про міські плітки, про погоду і comtesse Apraksine 1. Зрідка вони поглядали одне на одного і ледве стримувалися від сміху.
Два юнаки, студент і офіцер, друзі змалку, були одних років і обидва гарні, але не схожі один на одного. Борис був високий білявий юнак з правильними тонкими рисами спокійного і вродливого обличчя. Микола був невисокий кучерявий молодик з одвертим виразом обличчя. На верхній губі в нього вже засіявся чорний пушок, і в усьому обличчі виявлялися поривчастість І захват. Микола почервонів, як тільки увійшов до вітальні. Видно було, що він шукав і не знаходив, що сказати; Борис, навпаки, зараз же зметикував і розповів спокійно, жартівливо, як цю Мімі, ляльку, він знав ще молодою дівицею з незіпсова-ним ще носом, як вона за п'ять років на його пам'яті зістарілась і як у неї через увесь череп тріснула голова. Сказавши це, він глянув на Наташу. Наташа одвернулася від нього, глянула на молодшого брата, який, зажмурившись, трусився від беззвучного сміху, і, неспроможна стримуватись далі, стрибнула й побігла з кімнати так швидко, як тільки могли нести її прудкі ніжки. Борис не розсміявся.
— Ви, здається, теж хотіли їхати, maman? Карета потрібна? — сказав він, з усмішкою звертаючись до матері.
— Так, піди, піди, скажи приготувати,— промовила вона, усміхаючись.
Борис поволі вийшов у двері й пішов за Наташею, товстий хлопчик сердито побіг за ними, неначе досадуючи на розлад, що стався в його заняттях.
1 графиню Апраксіну.
З молоді, крім старшої графининої дочки (що була на чотири роки старша за сестру і поводилась уже, як велика) та гості-пан-ночки, у вітальні залишились Микола і Соня-небога. Соня була тоненька, мініатюрненька брюнетка з м'яким, відтіненим довгими віями поглядом, з густою чорною косою, що двічі обвивала її голову, і жовтявим відтінком шкіри на обличчі й особливо на оголених худорлявих, але граціозних мускулистих руках та шиї. Плавністю рухів, м'якістю і гнучкістю маленьких членів та трошки хитрою і стриманою манерою вона нагадувала красиве кошеня, яке ще не сформувалося і яке буде чарівною кішечкою. Вона, видно, вважала за пристойне виявляти усмішкою цікавість до загальної розмови; але проти волі її очі з-під довгих густих вій дивилися на cousin який мав їхати в армію, з такою дівочою пристрасною любов'ю, що усмішка її не могла ні на мить обманути нікого, і видно було, що кішечка присіла лише для того, щоб іще енергійніше стрибнути й почати гратися із своїм cousin тільки-но вони так само, як Бордо із Наташею, виберуться з цієї вітальні.
— Так, ma chère,— сказав старий граф, звертаючись до гості й показуючи на свого Миколу.— Ось його друга Бориса підвищено в офіцери, і він з дружби не хоче відставати від нього; кидає і університет, і мене, старого: йде на військову службу, ma chère. А вже йому місце в архіві було готове, і все. От же дружба? — сказав іраф запитально.
— Так, адже війну, кажуть, оголошено,— промовила гостя.
— Давно говорять,— сказав граф.— Знову поговорять, поговорять, та так і залишать. Ma chère, от же дружба І — повторив він.— Він іде в гусари.
Гостя, не знаючи, що сказати, похитала головою.
— Зовсім не з дружби,— відповів Микола, спалахнувши і вимовляючись, неначе від ганебного наклепу на нього.— Зовсім не дружба, а просто почуваю покликання до військової служби.
Він оглянувся на кузину й на гостю-панночку: обидві дивилися на нього із схвальною усмішкою.
— Сьогодні обідає в нас Шуберт, полковник Павлоградського гусарського полку. Він був у відпустці тут, і бере його з собою. Що ж робити?—сказав граф, знизуючи плечима й говорячи жартівливо про справу, яка, видно, завдала йому багато горя.
— Я вже казав вам, татку,— промовив син,— що коли вам не хочеться мене відпустити, я залишусь.
