Кафедра - Грекова І.
Розпустили по спині волосся, підстригли драбинкою, гривка до брів. Підсинили їй повіки, навчили "триматися стилем" (ноги від стегна під кутом тридцять градусів, одна в бік, друга прямо). У такому вигляді вона стала не гірша за інших, а за багатьох навіть краща.
Сесію, як кажуть, прокатала на трієчках. Матері не написала, що позбавлена стипендії. Жили на Асину підвищену плюс ті посилки, які Людина мати присилала: огірки з помідорами, мариновані гриби, чорна смородина — вітаміни. Це в них називалося "дари російського лісу". Інколи обідали самими дарами (хліб у їдальні, дякувати богу, давали безкоштовно). Люда від напівголодного життя схудла, а товста Ася аніскілечки.
Влітку поїхали добровольцями на будову в Сибір. Видали їм гарні захисні комбінезони з синьо-білим написом упоперек спини (назва будови). Люда багато чого чекала від цієї поїздки, та була розчарована. Тайга їй не сподобалася, з книжок вона собі її іншою уявляла — хвойною, величною, сосни й кедри один в один. А виявилася вона непоказною: ліс листяний, низькорослий, непролазний, скрізь завали, гниль, кора, мочарі. Галявини, щоправда, гарні: буйні трави по груди, а в них квіти, великі, воскові, небаченої краси — шкода, непахучі. Найгірше — комарі. Ледь відійдеш від ріки, де вітер завжди дме, ступиш у тайгу, а там цілі полчища. Лізуть в очі, у вуха, в рукава, за комір. Брезент і той прокушують. Не комарі — вовки.
Працювалося непогано, хоча й важко. Студенти дрібнили каміння, місили розчин, тягали колоди, загачували дороги — дівчата нарівні з хлопцями, тут не до лицарства,— давай-давай. Жили в наметах, комарів звідти викурювали димом. Вечорами палили багаття, бренькали на гітарі, співали пісні про романтику. Та, правду кажучи, ніякої романтики не було. Яка тут романтика — комарі. Б'єш та б'єш себе по щоках, по шиї. І ніякі засоби не помагають — можливо, вони не від тутешніх комарів. Єдине, чого вони бояться, це крему для гоління, та й то поки не висох.
Попрацювали місяць, потомилися, звичайно, добряче, зате й заробили непогано. Потім роз'їхалися відпочивати — Ася до батьків на Україну, а Люда до матері в рідне містечко.
Там усе було, як і раніше, проте Люді здалося якось миліше, відрадніше. Навіть горбаті вулиці чимось зворушували. Так само, як у дитинстві, падали жолуді з дуба на землю, так само вовтузилися кури в пилюці, слухаючи ввічливе кокох-кання білого півня... Але тепер, коли Люда знала, що це ненадовго, тиша знайомої глушини їй навіть подобалась. Тільки зрідка по вулиці проїздила машина, і півень дивувався, дивлячись убік оранжевим оком.
Мати рада була несказанно, не знала, чим і догодити дочці-студентці. Навіть на спідничку міні і сині повіки лише косувала, але не сказала нічого: треба, то й треба. Перші дні Люда відпочивала, від'їдалася, лікувалася від комариних укусів. Потім, увійшовши в норму, почала виходити. Зайшла до Зої Петрівни, шкільної вчительки. Розповіла про свій інститут, мимохіть перебільшуючи його "кібернетичність". Так і сипала голосними словами: Алгол, Фортран, оперативна пам'ять, підпрограми, цикл... Зоя Петрівна слухала і тільки очима кліпала: ось до яких висот добираються її учні!
Зустріла на вулиці декого з колишніх співуче-ниць. Працювали хто де: на фабриці, в майстерні, в магазині. Найвигідніша робота в магазині, та туди лише по блату можна потрапити. Заробляли всі непогано, одягнені були не гірше за неї, хіба що спіднички довші й повіки не нафарбовані, проте це дрібниці, діло наживне. Одній колишній близькій подрузі Люда подарувала фарбу для повік, інші заздрили. Людине московське життя здавалося звідси казковим — Люда й сама потроху починала в це вірити.
Відпочивала непогано — ходила з подругами в "Ластівку", купалася, загорала. Одного разу на пляжі підібрався до неї хлопець, на вигляд симпатичний, в імпортних плавках, на руці модний плаский годинник. Ліг поруч з нею на пісок животом донизу, почав розмову. Люда спочатку мовчала, тоді почала відповідати. Поговорили про те, про се, звати Гена, професія невизначена ("Ділова людина",— сказав він). У "Ластівці" опинився випадково, за путівкою, що горіла, пансіонат гидкий, не варто було їхати, жінки — одна від одної старша, одна від одної товстіша. Розповідав про Адлер, Сочі, Закарпаття — Люда і вуха розвісила, слухаючи про красиве життя. Гена глянув на її ноги, сказав: "А ти нічого чувиха!" — і запросив увечері на танці. Люда, акселератка, соромилася свого зросту (хлопець був невисокий), але погодилась. Увечері зустрілися на танцмайданчику. Вітер розвівав серпантинні змії, зорі пливли по річці. Оркестр грав старомодні танці — вальс, падекатр, танго. Люда згадала дні самодіяльності, танцювала із захопленням, він — недбало, поблажливо. Запропонував: "Твістонем?" У Москві дівчата навчили Люду і твісту, він уже виходив з моди, але тут вона ніяковіла: ніхто на всьому танцмайданчику не твістував. "Нічого,— сказав Гена,— пішли!" І пішли, та як! Махали ліктями, коліньми, присідали ледь не до землі. Тут підійшов міліціонер, ввічливо козирнув і запропонував заплатити штраф "за некоректне виконання танців". Люда перелякалася (в неї й грошей із собою не було), та Гена відвів охоронця порядку вбік і про щось з ним домовився, тицяючи пальцем у долоню. Повернувся, сказав, що "все о'кей", запропонував знову танцювати. Та в Люди чогось зникло бажання. До того ж стало прохолодно, від річки потягло вогкістю, їй захотілося додому. Гена запропонував її провести, сказав, що знає найкоротший шлях, з дороги завів її в ліс і там у кущах почав до неї чіплятися. Люда відбивалася, виривалася з його рук і з усієї сили акселератки садонула його в око. Він, матюкаючись, дав здачі; побилися, сила виявилася на її боці (била згори). Він прогарчав: "Ну гляди, падло, підстережу тебе з фінкою!" Люда кинулася геть, прорвалася крізь кущі на дорогу, він за нею не гнався. Та вона все бігла як навіжена. Подряпана, побита, в розірваному платті, бігла й плакала. Ось тобі й красиве життя...
Кілька днів Люда відсиджувалася дома, соромлячись своїх синців (Генка таки добряче її віддубасив). Матері сказала, що бігла, впала, забилася. "Що ж тебе по дорозі, чи що, катали?" — "Так, вийшла одна розмова",— відповіла Люда.
Генка не з'являвся. В "Ластівку" вона більше не ходила. А там підійшов і час від'їзду. Швидко промайнула відпустка і безглуздо: першу половину лікувалася від комарів, другу — від синців... Із здивуванням помітила, що скучила за інститутом, за товаришами, а головне, за Асею. Там, у гуртожитку, був тепер її справжній дім.
Мати проводжала її на вокзал — низенька, худа, з сірим обличчям. Плакала, обіймаючи дочку на прощання. В тієї також очі були на мокрому місці. Проте, тільки-но опинилася у вагоні,— всі думки вже вдома, в Москві.
В інституті все було, як і раніше, хіба що в гуртожитку робили ремонт і титан не працював. Ася повернулася ще товстішою, ніж була. Люда страшенно зраділа їй, у перший же вечір розповіла про Генку: Ася сказала: "Сама винна, не можна так, познайомилась — і зразу йти".
Почалися заняття. Люда вчилася краще, ніж минулого року, звичайно, за допомогою Асі, та й у самої в неї з'явилися потрібні навики. Почала розуміти, що до чого, яке завдання треба виконувати, а яке не обов'язково. Навчилася спихати контрольні, вміло користуючись шпаргалкою, готуватися до лабораторок, зазубрювати важливі формули, не вникаючи в їхню суть. Так званий навчальний процес вона сприймала як якийсь ритуальний танок зі своїми правилами, що не має ніякого стосунку до наукових знань. Важливі були інші знання: хто що питає, кому як відповідати (один любить зразу, інший — подумавши), як легше завчити напам'ять формулу чи формулювання...-Для цього передавали одне одному якісь саморобні віршики з потрібними сполученнями літер. Усьому цьому навчилася Люда, так само як городянин вчиться переходити вулицю, уникаючи машин.
Настала зимова сесія. Люда почала її добре — без трійок. І враз як сніг на голову — двійка з мат-логіки! Вже як вона її, кляту, вивчила! З початку до кінця і з кінця до початку — від зубів, як кажуть, відскакувало! І Ася перевіряла — все, каже, добре, четвірка як мінімум. Чого ж на екзамені так розгубилася? Мабуть, через Маркіна, дивний чоловік, усе жартує. Говорить хитромудро, якимись петлями. Люда взагалі викладачів боялася, а Маркіна особливо. Ніяк не зрозумієш, що.йому потрібно. Скажеш йому точно по книжці, а він: "Що ви маєте на увазі?" Вона знову по книжці, а він: "Розкажіть своїми словами". А які можуть бути свої слова в матлогіці? Вона і так і сяк, а йому все не те. Так і прогнав. Приходьте, каже, після сесії. А що у Люди стипендія згоріла, це його не стосується. Противні вони все-таки, викладачі!
З такими думками Люда увійшла до кімнати № 387. А там було засідання кафедри. За столом спав сам завідуючий — смішний дідуган. А його заступник Кравцов, найголовніший, тицьнув у Люду пальцем і сказав, що вона типова двійка і що через таких, як вона, їм доводиться довго сидіти. Звелів зачекати в коридорі. Чекала-чекала... Потім вийшов Маркін з якоюсь чорнявою бабою, ну не бабою, а літньою жінкою, і почав з Люди по-своєму знущатися: "Як ваше ім'я?" З "Євгенія Онє-гіна".
Люда йшла додому, витираючи рукавичкою сльози. Почувалася вона без вини ображеною, обпльованою. Ну, постав двійку, якщо так уже тобі треба, але навіщо знущатися? Нібито студент — не людина.
Ася — товста, чорноока — зустріла її усмішкою:
— Людко, ну ти й даєш! Де була?
— В коридорі. Чекала Маркіна.
— Тільки й того? А я думала, знову з яким-не-будь Генкою. Ну як, призначив?
— Угу. На вівторок.
— Добре, підготуємось. Сідай, пий чай.
ПРОФЕСОР ЕМЕМ (особисте життя)
Кожного свята, одержуючи вітальні телеграми, професор Завалішин читав у них стандартні побажання "успіхів у роботі і особистому житті".
Робота таки була. Успіхів у ній, мабуть, що не було. А особисте життя? Якщо й було, то складалося головним чином зі спогадів і роздумів. Що ж, у його віці це природно.
Жив він розмірено й одноманітно, недалеко від інституту, у великому химерному будинку епохи так званих архітектурних надмірностей. І справді, чого там тільки не було накручено! Колони, галереї, лоджії, арки, вінки, медальйони — все разом це нагадувало гігантський камінний торт.
