Кафедра - Грекова І.

Не лише фігурне катання, як багато жінок, але й бокс, хокей, футбол. Найбільше любила передачу "Людина і закон". Неувагу професора до цього видовища зрозуміти не могла, засуджувала:

— Все з книжками та з книжками, ось і проґавили. Про шпану — шістнадцять тридцять. Йому — вісім років, нагострив ножика — раз! її в реанімацію, три години, померла.

— Вісім років йому? — жахнувшись, запитував Емем.

— Все ви розумієте, слухати не хочете. Йому вісім років дали. Мало. Я більше дала б. Він вісім і не просидить, вийде, а її вже нема. Круг, по під'їздах ходить.

Круг, що ходить по під'їздах, навіть для звиклого сприйняття був незбагненний.

— Який круг?

— Мов не розумієте? Ножик гострить. Ви що, в під'їзді не бачили? Жик-жик, іскри. Ось вона яка, шпана, без ніякого закону, а ще "Людина і закон". Голений під машинку, заріс, ґудзики косі. Вона: "Розкаюєтесь?" — а він і очі опустив, совість перед народом. Костюмчик кримплен, плечики підкладені, брови дугою.

— Це в кого? — мимоволі запитував Емем, який ще не оговтався після восьмирічного віку злочинця. Якось не вкладалися в нього в один образ косі ґудзики і костюмчик кримплен.

— Ясно, судіїха. Не дружина з могили встала. Якісь ви дивні, все на глузи. Не буду розповідати.

— Одарко Степанівно, не сердьтеся, я й справді не зрозумів.

— Тільки манеру робите.

Майже нарівні "З людиною і законом" вона любила спів, особливо чоловічий ("Чоловік не жінка!"). Співаків упізнавала по голосу з іншої кімнати, з кухні. Будь-яку справу кидала.

— Чевикін співає, треба послухати. Потім домию.

— Звідки ви знаєте, що Чевикін? — дивувався Емем. Він-бо по голосу співаків не розрізняв.

— А ви ніби не знаєте? То Зайцев, а то Чевикін, і той, і той баритон. Зайцев із залисиною, у Чевикі-на зад сторчма. І голос інший. Як не впізнати?

Загалом Одарка Степанівна вражала Емема своєю рідкісною музикальністю. Безпомилково розрізняла мелодії, запам'ятовувала імена композиторів.

— "Роями білих бджіл" — це що, Бетховен написав?

— Так, Бетховен.

—• Той, що "Ода радості"? Хороша людина. Радості також людям треба. А про бджіл у нього гарно. Тільки даремно він про гроб. В гробу радості мало.

— Який гроб?

— Поставимо гроб на стіл.

— Не гроб, Одарко Степанівно, а грог.

— Що це за грог?

— Напій. З окропу з ромом.

— Придумають же. Він що, не наш?

— Німець. Жив в Австрії.

— Там багато композиторів. Моцарт, Штраус, "Віденський вальс", тепер Бетховен.

Коли Емем дивувався її обізнаності, Одарка Степанівна сердилась:

— Ніби я із звіринця. Сіра, а розум сякий-такий.

Телевізор стояв у прохідній кімнаті, колишній їдальні. Емем купив його якось для хворої дружини, щоб їй не було нудно самій удома. Та їй не було нудно: вистачало страждань, хвороби, пам'яті. До телевізора вона підходила рідко і сиділа недовго — зітхне й піде. Після її смерті він перейшов у відання Одарки Степанівни. Емем хотів було їй взагалі його подарувати, та одержав сувору відмову: "Навіщо тисячами кидаєтесь?" Ящик лишився на тому самому місці, в парадному кутку, а навпроти нього, як слуги — двоє крісел.

Повз це капище Емем завжди проходив боязко. Телевізора він не любив. У його запізнілій любові до всього сущого саме для телевізора місця не знайшлося. Дуже рідко (та й то щоб догодити Одарці Степанівні) він сідав поруч з нею в друге крісло і дивився передачу з тією ввічливою відразою, з якою запеклий холостяк дивиться на немовля друзів. Усе його дратувало. А головне, йому соромно було за все! За фальшиві завчені інтонації акторів. За роззявлені роти співаків з тремтячими всередині язиками. За манірно стиснуті руки співачок, за їхні декольтовані груди, що здіймалися. А найбільше за самі пісні, так звані ліричні, за їхній жанр — проникливий, скрадливий, нібито такий, що до душі доходить... Посидівши трохи, він підводився.

— Ідете? — суворо питала Одарка Степанівна.— Дивитися треба, розвиватися, бо відстанете.

— Не подобається мені,— з тугою казав Емем.

— Чому не подобається? Хороший склад. Адже гроші їм платять? За погане не будуть.

Одарка Степанівна твердо вірила: даремно платити не будуть; коли платять — значить, хороше. Як ця віра уживалася з її ставленням до метеорологів, яким даремно платять гроші, незрозуміло, але уживалась. Можливо, у неї були різні мірки для мистецтва і науки? Навряд. Найімовірніше, тут виявляється божественна нелогічність, яка так його захоплювала. Сам він, раб логіки, мріяв бути від неї вільним.

А з телевізором стосунки у нього були складні. Здавалося б, дуже просто: не подобається — не дивись, сиди в своєму кабінеті. Ні, так він не міг. У нього було відчуття^ ніби в сусідній кімнаті оселився хтось сторонній. Не просто сторонній, а гірше: далекий родич зі своїми правами, претензіями. Нахабний, нав'язливий, лізе в душу. Ця людина говорила й співала на різні голоси, пишномовно "віщала", фальшиво сміялася, блюзнірськи плакала... Варто було Емему почути гидкий гусячий голос, як у нього мурахи бігли по шкірі. І вата у вухах не допомагала: весь час нагадувала про те, від чого рятувався...

В ті вечори (нечасті), коли Одарки Степанівни не було вдома, Емем влаштовував собі бенкет тиші. Сідав у глибоке шкіряне крісло (з приймальної діда-лікаря), занурювався в нього по вуха. Брав яку-небудь улюблену книжку. Також мов сідав, занурювався в неї. Вирушав у подорож по чужих долях. Неквапливо, як у дормезі. Або ридвані (хороше слово "ридван"). Яка насолода — читати не поспішаючи, коли треба, повернутися назад, закласти сторінку пальцем, замислитись... Здійснити святе право на свій темп поглинання духовної страви. Цього права багато хто позбавлений: раби масових засобів інформації, вони змушені дивитися і слухати в примусовому темпі.

Бенкет тиші скоро кінчався. Поверталася Одар-ка Степанівна, човгала б передпокої ногами. Емем завмирав: а може, змилується? Де там! Клац — і виник з тиші фальшивий проникливий, голос, сів на інтонацію і поїхав, поїхав... Від роздратування, від безсилої злості в Емема мерзла лисина. Та він одразу ж себе осмикував: "Який я нетерпимий. Це старість, старечий егоїзм, вузькість душі. Щедрішим треба бути, справедливішим. Так, звичайно, мені телевізор не потрібен. А мільйонам інших? Скільки людей, як Одарка Степанівна, лише з телевізора дізналися, що є в світі Гоголь, Шекспір, "Ода радості"...

А якщо уявити собі ті далекі, забиті села, де телевізор — вікно в світ? Навколо глушина, замети, синій місяць, а в хаті на екрані напівроздягнута співачка з мікрофоном у руках співає, пританцьовуючи, про море, тепло, любов... І от уже розступилися замети, розступився світ, і телеглядач летить у простір, і крила в нього за спиною... Ні, я несправедливий".

Інколи після таких роздумів він навіть виходив з кабінету і сідав подивитися на екран очима того сільського мешканця. Одарка Степанівна питала:

— Ну як передача?

— Нічого,— лицемірно відповідав Емем. Крил за спиною він щось не відчував.

— Любити не люби, а поглядай. А от я хотіла —запитати: актор — це кваліфікація?

— Звичайно.

— А ви чому не в актори? Одного бачила: старий, лисий, дивитися гидко. Прудкий, одначе, не за віком. Танцює, ногу гачком, співає не по-нашому. Ви ось учений, по-всякому лялякаєте, фран-цузька-англійська, от і вивчилися б на актора.

— Що ви, Одарко Степанівно, тут потрібен талант.

— Всьому можна вивчитись. Бий кішку — загавкає по-собачому.

— Я вже не загавкаю.

— Я не до того, щоб зараз та вчитись. Хто старість, того що. Нам, старим, у крематорій, під органом лежати. Я до того, що в молодості, поки не пізно. Ваша-то ще не вивчилась? Майка-Лайка?

— Ще ні,— відповідав Емем, ховаючи очі.

— А коли вивчиться, буде по телевізору співати?

— Можливо.

— Дивитися треба, не пропустити. Дудорова її?

— Угу...

Питання про Майку було наболіле. Щоразу як шпилька в серце.

ЕМЕМ І МАЙКА ДУДОРОВА

У житті професора Завалішина Майка Дудорова з'явилася років*через два після смерті дружини. Він тоді вже почав опам'ятовуватися від горя, проте ще був у нестійкому стані. Хотілося йому тиші, а на кафедрі було гамірно. Саме тоді він став частіше усамітнюватися в своєму так званому робочому ящику — вузькому закутку, відгородженому для нього при лабораторії. Була в нього там половина вікна, книжкова шафа і невеликий стіл, пробиратися до якого доводилося боком. Зате не було телефону. Вважалося, що Емем там працює; справді, перед ним завжди лежав папір, щось він на ньому, схилившись, писав. Коли хтось заходив до нього, він прикривав написане папкою і чекав в оборонній позі, поки відвідувач вийде. Природно, заходити до нього без особливої потреби уникали.

Якби хто проглянув списані за день аркушики, він здивувався б: хаос, плутанина. Уривки тексту, формули, купи знаків запитання, а найбільше малюнків і всі на одну тему: ножі. Прямі й викривлені, кинджали, палаші, шаблі і ятагани. Майстерно намальовані, ретельно оброблені, з канавками і жалами лез. Емем, взагалі до малювання нездатний, у своїх ножах підносився до артистизму. Наприкінці дня він збирав усі аркушики в портфель і відносив додому, залишаючи стіл і шухляди порожніми.

На кафедрі вважалося, що Емем у своїй самотності таємно працює над якоюсь проблемою світового значення. Яких тільки назв для неї не придумували: "Машинні емоції", "Роди у роботів" і навіть "Гіроскопи і гороскопи". Тривожити Емема в його усамітненні намагались якомога менше, і він подовгу сидів там наодинці зі своїми ножами й думками. Думки були невтішні. От уже багато років спостерігав він у собі спад таланту, а тепер був присутній при його загибелі. Нібито, втративши дружину, він втратив і себе.

Головне, він нічого не міг придумати. Підстьобував свою думку, а вона повисла в безсиллі. Нічого, крім варіацій на давні теми, він не міг із себе витиснути. Знав це поки що він один, та скоро знатимуть усі.

Він усе ще був знаменитий. Його ім'я вимовлялося з повагою, його книги видавалися й перевидавалися у нас і за кордоном. Його запрошували на всі конференції, семінари, симпозіуми — їздити туди він уникав, знаючи за собою ганебну звичку спати. Все-таки інколи з'являвся, сідав у президію і спав.

Лекції? Ну, лекції ще були хороші. Не те, що раніше, але хороші. Цього навіть він, вічний свій критик і заперечувач, не міг заперечити.