Кафедра - Грекова І.
Я сиділа, нагнувшись, відчуваючи щокою його неголеність, відчуваючи дихання чоловіка, що напідпитку. Він для мене хороший у будь-якому вигляді. Мені було хороше в його руці, тільки важко дихати, і я випросталася.
— Як він? — запитав Валентин.
"Він" означало Іван. Я насторожилася, відсунулась. Для мене не було Івана в однині, окремо від Димки. Звичайно, Валентин розумів це, не робив між хлопчиками різниці, а зараз, мабуть, зі сну збився. Одразу зрозумів, у чім справа, й заговорив про обох хлоп'ят. Хоче їх знімати в своїй картині. Ролі чудові. Я вагаюсь, не знаю, добре це чи погано. Мабуть, таки погано, але мені дуже цього хочеться. Дитинство минає, фбтографії не живуть, а кінофільм з голосами, рухами залишається. Як я шкодую, що немає фільму з маленьким Сайкіним! Він зовсім від мене затулився теперішнім струнким юнаком.
— Я тебе люблю,— сказав Валентин.
— Зараз — назавжди? — запитала я, усміхаючись.
— Ну, як завжди.
Що чудово у Валентині — це те, що він не бреше. П'є, але не бреше. Випивку я можу терпіти, брехню — ні.
ЛЮДА ВЕЛИЧКО
Люда Величко народилася і росла в провінції, в одному з середньоросійських неперспективних містечок. Одна фабрика, тартак, в'язальна майстерня, комбінат побутового обслуговування. У так званому центрі — кілька цегляних будинків. Напівзруйнована церква зі зрізаною банею, перетворена, як здебільшого буває, у склад; навколо неї кладовище із залізними хрестами і паперовими трояндами. Лінива, повільна річка з каламутною чорною водою, отруєною фабричними стоками. Риба в річці давно не водилася; очерет і той не стояв, а лежав, пригнувшись, ніби зламаний. Старі верби на берегах також майже лежали, ось-ось впадуть у воду; їхні стовбури рясніли вирізаними на них іменами й літерами. Інколи на якійсь гілляці сидів хлопчик з вудкою, опустивши її у воду без будь-якої надії, що клюне. Біля самого берега ворушилися п'явки.
Повільне дитинство; дерев'яний, перехняблений будиночок, обнесений щербатим штахетником. За хвірткою на вулиці вузлуватий дуб. Стукіт жолудів, що падають на запилену землю. Кущі горобини в садочку, жовте листя восени; павутиння, що літає й липне до обличчя. Кури кубляться в пилюці. Мати, змучена, з сумкою через плече (працювала поштаркою). Батька Люда не пам'ятала, мати піднімала її сама, вдень розносила листи, газети, ввечері поралася на городі. Солила огірки з кропом, часником, тмином, дубовим листям. Той огірковий запах найбільше запам'ятався: руки матері.
Люда росла, і місто росло, але якось мляво, із заминками. Призначені на знос будинки не зносились, нові будувалися повільно, здавалися з недоробками, тимчасові нужники так і осідали по дворах. "Гнилі Черьомушки",— казали про ці будинки місцеві дотепники. Городяни не дуже охоче туди переселялися із своїх дідівських халуп. Тут-усе під рукою: і город, і картопля, і кури. А там лише слава "зручності" — вода сьогодні є, а завтра її немає. А в дворі помиї, приблудні собаки, сараї, сараї, і на кожному замок. У нових будинках селилися здебільшого не старожили міста, а приїжджі.
Через річку поромом городяни їздили на базар, де можна було купити молоко, гарбузове насіння, кужіль і розсаду. Постачання в місті було погане, продмаги майже порожні, самі рибні консерви, горох, карамель, шоколад, сірий від давності. За всім іншим їздили автобусом до сусіднього райцентру, а бува, й далі. З культурним обслуговуванням також було погано: кіномеханік пиячив, переплутував частини і серії, іноді й зовсім відміняв сеанс. Ті, що зібралися, тупотіли ногами, свистіли й неохоче розходилися.
Вище містечка за течією, кілометрів за три, розташувався профспілковий пансіонат "Ластівка" з пляжем, барвистими парасольками, вищанням розгодованих купальниць. Там по неділях грав духовий оркестр, і його звуки долинали до містечка ритмічним буханням. Узимку пансіонат завмирав, хтось там жив, але тихо.
Люда ніде не бувала, крім свого містечка, а решту світу уявляла собі за книгами і кінофільмами. З усього цього склався в неї в уяві образ якогось іншого, нетутешнього, яскравого життя. Були там огорожі, повиті плющем і трояндами, бесідки, павільйони, сходи, які м'якими уступами спускаються до ріки, білі лілії на воді, віслючок з двома корзинами по боках, веселі, білозубі, яскраво вбрані люди, які завжди сміються. Все це, чого вона ніколи не бачила в житті, було, однак, цілком реальне. Десь, не тут, воно повинно було існувати.
У школі Люда вчилася добре, хоч відмінницею не була. Тільки з математики в неї були всі п'ятірки. Математичка Зоя Петрівна ставила її в приклад іншим за "логічний склад мислення". Було це перебільшенням: ніякого складу мислення у Люди Величко не було, лише жвава уява, непогана пам'ять і любов до нетутешнього (звідти, з іншого світу, були гарні слова: апофема, медіана, тангенс). У старших класах вона захопилася астрономією. Завчила назви всіх сузір'їв, усіх великих зірок нашого північного неба. Восени зірки світилися яскравіше, вона виходила на побачення з ними, кутаючи плечі в материну діряву хустку. Над обрієм вставав Оріон зі своїм навскісним поясом і вертикальним мечем; після нього сходив сяючий Сіріус (альфа Великого Пса), сяючи, ніби в тисячі разів підсилений, перетворений у крапку світляк.
У шкільній комсомольській організації Люда була активісткою, їздила на село з доповідями про зоряний світ, космос, космонавтів. Колгоспники слухали її охоче: білява, миловидна дівчинка була зворушлива зі своєю мудрою наукою. Танцювала в самодіяльності, виявила здібності, мала успіх; якийсь час танці мало не переважили астрономію, та в дев'ятому класі Люда почала швидко рости, стала вищою від усіх у школі. Керівник танцколективу змушений був її відрахувати: "Не вписуєшся в ансамбль ти, Величко, на сцені". Надію на танці довелося облишити, повністю переключитися на математику з астрономією. Для деяких дівчат наука як чарівний принц: з'явиться, одружиться, забере.
Закінчила школу добре — на четвірки і п'ятірки. Мати сподівалася, що піде працювати,— все ж трохи легше стане, можна буде купити порося. Та Люда вирішила інакше: "Поїду в Москву вчитися на астронома". Мати журилася, але на своєму не наполягала: "їдь, дочко, тобі жити, не мені". Насолила огірків, помідорів, закрила в банки. Потім Люда намучилася з ними — ніде зберігати.
Москва на перший погляд їй зовсім не сподобалася. Сіре небо, сіре, задимлене повітря. Величезні будинки, швидкі машини, заклопотані люди. Всі квапляться. В метро навіть сходи біжать. Спочатку Люда ніяк не могла переступити гребінку, а позаду підштовхують: "Проходьте, дівчино, чого стали!" Насилу добралася до університету.
Подала заяву на фізфак (виявилося, саме там вчать майбутніх астрономів). Складала екзамени, не пройшла за конкурсом. Навіть математику склала на трійку, вже не кажучи про твір "Образи народу в творчості М. В. Гоголя". Що робити? Додому їхати соромно. Спасибі, порадила сусідка по гуртожитку для приїжджих: подати документи в технічний. В університет складають екзамени в липні, а туди в серпні. Досвідчена, не перший раз поступає, каже: головне, не падати духом. І інститут порадила, де, кажуть, математика добре поставлена. Люда послухала, повезла туди документи, знову складала екзамени, падаючи з ніг від утоми й недоїдання, але цього разу вдало: конкурс пройшла. Вибрала вона факультет АКІ (автоматика, кібернетика, інформація), оскільки всі ці слова їй дуже подобались, особливо "кібернетика". Через наївність вона думала, що одразу ж почне проектувати роботів. Однак на першому курсі роботами й не пахло: лише математика, фізика та інші загальноосвітні дисципліни.
Інститут був величезний, добудований, перебудований, перенаселений, у ньому вона спочатку блукала, як у лісі, потім звикла. Сподобалося їй те, що багато дівчат були з нею однакового зросту, якщо не вищі; називалося це модним словом "акселерація", яке Люда тут почула вперше. Студенти, акселерати й акселератки, цілими взводами снували по коридорах, серед них викладачі губилися, як дрібна поросль. Люда, яка в себе в містечку соромилася свого високого зросту й ходила ледь зігнувшись, тут розпрямилася.
Спочатку вчитися їй було важко. Математичної підготовки, яку одержала в школі, тут дуже не вистачало. Важка була й лекційна система. У школі все було ясно: виклад — повторення — закріплення. Тут не повторювали й не закріплювали, лише викладали. Пропустиш що-небудь — не відновиш. Лектори — професори і доценти — якісь недоступні, говорять складнопідрядними реченнями, не зрозумієш, де головне, де підрядне. Жартів їхніх, на які дружним сміхом відгукувався зал, Люда не розуміла: що тут смішного? Одним словом, важко. Сумлінна, вона вчила цілими днями, вечорами, інколи й ночами, проте успіхів не виходило.
А ось з гуртожитком їй пощастило: потрапила в двомісну кімнату зі своєю однокурсницею Асею Уманською, товстою, вусатою дівчиною з гарними чорними очима і маленьким ротом. Ася — відмінниця, золота медалістка — геть усе знала і вміла пояснити краще за будь-якого викладача. Викладач чим поганий? Сидить десь там у себе на висоті, і йому невдогад, що студент його не розуміє. Ася, хоча й відмінниця, завжди розуміла, що саме Люді неясно.
Кімната в них восьмиметрівка, довгенька, але затишна. Над Людиним ліжком карта зоряного неба, над Асиним — репродукція з картини Рембрандта "Блудний син". Люда не розуміла, чим Асі ця картина подобається,— самі п'яти.
Жили дружно, багато вчилися. Обідали в інституті (погано й дорого). Увечері чаювали, окріп брали в титані. Купили чайника, плитку, каструлю, сковорідку. Коли дуже вже набридали харчі в їдальні, готували що-небудь удома. Взагалі-то плитки в. гуртожитку були заборонені (протипожежна безпека), але фактично у-всіх вони були. Так звичайно оминаються явочним шляхом дурні заборони.
Інколи заходили до них гості — дівчата з курсу, а бувало, й хто-небудь із хлопців заглядав. У принципі це також заборонялося (чоловічий і жіночий гуртожитки були по-монастирському відділені), та чергова не завжди могла відрізнити, де хлопець, де дівчина. Хто їх тепер розбере — всі високі, з довгим волоссям, у джинсах. Не роздягати ж. Хіба що по ногах відрізниш: у хлопців вони більші.
Сусідки по гуртожитку, меткі, бувалі дівчата, навчили Люду, як зачісуватися, як одягатися, щоб бути сучасною.
