Кафедра - Грекова І.
Голослівне звинувачення.
— Не голослівне. Давайте будемо чесними. Нехай кожен запитає себе, скільки б двійок він виставив, якби не натиск згори?
— Я? Стільки ж, скільки зараз,— мовив Співак.
— Вірю. Але ж ви виняток. Правило відоме: три пишемо, два запам'ятовуємо.
— Не згоден,— сказав Кравцов.— Я ставлю оцінки без будь-якого натиску.
— Ви також виняток,— нелюб'язно відповіла Асташова, вишкіривши косенький зуб.
— Ніна Гнатівна має рацію,— сказав Терновсь-кий.— Перш ніж поставити двійку, тричі замислишся. Поставиш — усім гірше: студенту, тобі самому, кафедрі, факультету... А користь яка? Ти йому двійку, а він до тебе ж вернеться перескладати, як бумеранг. А часу на перескладання в навантаженні не передбачено, іде прямим ходом у перевантаження. Ну добре, до перевантажень нам не звикати. Головне, приходить він, найчастіше знаючи не краще, а гірше, ніж минулого разу. Знову двійка. А деканат його ще раз пришле. І ще, і ще. За існуючими правилами не можна перескладати більше двох разів — на третій порушується питання про відчислення. А деканат, як відомо, боїться відчислення. Ось і присилає "як виняток" раз за разом. Крапля довбає камінь. Врахуєш усе це, подумаєш-подумаєш — і поставиш трійку. Однаково цим кінчиться.
— Ні, не однаково! — гримнув Співак.— Кому однаково, нехай забирається геть із вузу!
— Дозвольте, товариші, ми, здається, перейшли до обговорення, не дослухавши доповіді,— втрутився Кравцов.— Ніно Гнатівно, ми чули ваші критичні зауваження. Але критика без конструктивних пропозицій безплідна. Що врешті-решт ви пропонуєте?
— Невже не ясно? Пропоную припинити практику оцінки роботи викладачів, кафедр, інституту в цілому за успішністю студентів. Ліквідувати
ю дуті звіти про хід боротьби за успішність. Позбавити нас дріб'язкової опіки деканату.
— Ну, це неможливо,— солідно мовив Кравцов.— У нашому суспільстві...
— Якраз у нашому суспільстві це й можливо. Зокрема, у вузі. Нехай нашу роботу оцінюють після виходу, за якістю роботи наших випускників.
— Утопія. Ще пропозиції?
— Тільки найзагальніші. Добирати людей ретельніше, довіряти їм більше, контролювати менше. І, головне, контроль має бути кваліфікований.
Усі загомоніли. Кравцов постукав по столу кісточками пальців:
— Товариші, товариші, ви не даєте доповідачеві закінчити.
— Та в мене, загалом, усе. Те, що я кажу, одним відоме, іншим неприємне, а декому просто нецікаве. Недарма професор Завалішин спить.
Усі подивилися на Емема — він справді спав. Така вже в нього була особливість: тривала промова однієї людини діяла на нього нездоланно. Щось навалювалося, м'яко давило, він поринав у сон, як у велетенський, розміром у цілий всесвіт, пуховик. Щоправда, спав він не міцно, весь час зберігав якийсь контакт з тим, що діється, і віддалено розумів, про що мова. Ось і зараз він підвів голову, розплющив очі, двічі сіпнув щокою і, двічі затнув-шись, сказав:
— Я не сплю. Я все чую.
— Виходить, мені здалося. У вас були заплющені очі.
— Повіки важкі,— мовив Емем, знову заплющив очі і опустив голову.
— Теж мені Вій,— шепнула Елла.
— Добре, що спить,— відповіла Стелла.— Не
п
дай бог, прокинеться, почне говорити... "На світанку її не буди".
— Може, є питання до доповідача? — запитав Кравцов, намагаючись ввести засідання в русло.
Маркін підняв руку:
— Дозвольте запитання. Тут нібито згадувалися двоє персонажів: кінь і тремтлива лань. Як це розуміти?
— Деканат і ми,— пояснив Співак.
— Хто кінь і хто лань?
— Кінь — деканат, а тремтлива лань — ми.
— Саме навпаки,— зблиснула оком Асташо-ва.— Тремтлива лань — деканат. Адже він тремтить, а не ми. Якби ми тремтіли, давно б не було двійок.
— А чи не можна,— не вгамовувався Маркін,— розглянути цю конфліктну ситуацію як парну гру з нульовою сумою?
— Дурниці,— відповіла Ніна.
— Товариші, товариші, не будемо ображати одне одного,— втрутився Кравцов.— У нас ще мають бути дебати по доповіді. Хто хоче виступити?
Підвівся Співак, розправив плечі, груди колесом. Штани його урочисто струменіли, не звисали — спадали.
— Все це дурниці собачі, стрясання повітря. "Абсолютна шкала, відносна..." Двійка є двійка, я її нутром чую. Сам був двієчником. Двієчник — це життєлюб, сибарит. Коли його вчасно не огріти двійкою, він так і буде кейфувати. По собі знаю. Якби не професори нашого університету, які щедро ставили мені двійки, я так би й кейфував досі. Низький їм уклін за ті двійки. Правда, тоді були інші звичаї, ставити двійки ніхто не боявся. Ось якби я вчився зараз, у нашому інституті, я б так і не став людиною.
— Роль праці в процесі олюднення мавпи,— вставила Стелла, граючи ногою.
— Саме так! Праця, праця і ще раз праця! А не ці, як їх, "зітхання десь на лавці" і не "прогулянки вночі". Ми, педагоги, повинні боротися за своє святе право на двійку. Нас гнуть, а ми не гнемося. Нас штовхають, а ми опираємось. Отже, хай живе двійка!
— Двійка, птиця-двійка, хто тебе вигадав? — спитав Маркін, але сміхом підтриманий не був.
Кравцов розмірковував, чи одразу давати відсіч демагогічному виступу Співака, чи зачекати. Вирішив, зачекати. Могутнього темпераменту Семена Петровича він побоювався.
— Хто ще хоче висловитись? Тільки суворо дотримуючись порядку денного, без ліричних відступів. Елло Борисівно, може, ви?
Елла заговорила неохоче:
— Двійок, звичайно, багато. Боротьба за успішність — це в принципі добре. Але ж треба й про студентів подумати. Які там "зітхання десь на лавці"! їм і на стільці зітхнути ніколи. Завдання, завдання... Навіть списати і то потрібен час, а його немає...
Вона сама нещодавно закінчила вуз, ще не встигла перебудуватися на викладацьку точку зору і тому завжди була на боці студентів. У ній ще не згасла класова ворожнеча гнобленого до гнобителя.
— їм створені всі умови для роботи,— зауважив Кравцов, розглядаючи свої нігті.
— Всі умови? А в гуртожиток номер два ви ходили?
— Поки що ні.
— Отож-бо, що ні. Там не умови, а суцільний жах. Днями труби полопалися, нічим навіть умитися. Ходять з чайниками до колонки. Хлопцям ще нічого, вони не страждають, а дівчатам важко... Скаржилися мені як куратору — жінка жінку завжди зрозуміє. За винятком коменданта. Ходила я до неї — така вже скіфська баба, хоч курган кругом неї насипай. Нічого робити не хоче...
— Природно,— сказав Маркін.— Людина, рівень добробуту якої не залежить від кількості і якості її роботи, нічого ніколи робити не хоче.
— А ми? — вигукнув Співак.— Наш з вами рівень добробуту якщо й залежить від кількості і якості роботи, то в зворотному розумінні. Менше працюєш — краще живеш.
— Знову перебільшення,— кисло зауважив Кравцов.— Але продовжимо засідання кафедри. Хто ще хоче висловитися?
Підняв руку Радій Юр'єв. Устав, засяяв усмішкою. Всім одразу почало'здаватися, що все добре.
— Товариші,— сказав Радій,— треба шукати необхідні компроміси. Тут багато хто намагається щось перевернути, радикально змінити. Кожен з нас, дайте лише йому волю, таких би дров наламав! Не треба, будучи викладачем вузу, намагатись вирішувати державні питання. У кожного свій фах. І лише в двох галузях кожен вважає себе компетентним — у медицині і в управлінні державою. Ніно Гнатівно, ваші конструктивні пропозиції, пробачте, наївні. Вони на рівні самолікування або, ще гірше, знахарства. Я, приміром, знаю одного хорошого математика, який раптом звихнувся і зайнявся голковколюванням; можливо, це чудова річ, але нехай цим займаються лікарі, а математики — своїми справами. На наш вік їх вистачить.
— Можу лише солідаризуватися,— схвалив Кравцов.
Радій подякував йому поклоном і сів. Ніна Асташова блиснула на нього гнівним поглядом. Підвівся Паша Рубакін і глухим, підземельним голосом заговорив:
— З приводу останнього виступу я згадав один анекдот. Можна, я його розповім?
— Тільки в межах регламенту, дві-три хвилини,— сказав Кравцов, глянувши на годинника.
— Не хвилюйтесь, я швиденько. Цей анекдот німецький, але я перекладатиму. Приходить додому чоловік і застає приятеля зі своєю дружиною, а вона дуже негарна. Чоловік говорить приятелю: "Ich muss, aber du?" (Я мушу, але ти?) У мене все. Вклався я в регламент?
— Вклались,— невдоволено мовив Кравцов,— але анекдот ваш ніякого стосунку до справи не має. Прошу решту товаришів берегти свій і чужий час і не ухилятися від теми. Хто ще хоче висловитися?
Він позіхнув. .
Викладачі вставали один по одному, звітували про підсумки сесії. Ті, в кого відсоток двійок був вище середнього, нервувалися, посилалися на об'єктивні причини (найчастіше згадувалася картопля). Винятком був усе той самий Паша Рубакін: він заявив, що єдина причина поганої успішності в його групі — низька якість викладання.
— Хіба я викладач? Така людина, як я, лише через непорозуміння може працювати у вузі. У мене розвиток жаби. Навіть нижче — жаб'ячого ембріона. Обіцяю до наступної сесії підтягтись і підвищити свій розвиток хоча б до рівня курки.
До парадоксів Рубакіна всі вже звикли і уваги на них не звертали. Лише Кравцов сказав:
— Вашу самокритичність можна тільки вітати. Але який приклад ви подаєте студентам своїм зовнішнім виглядом? Ми боремося з довгим волоссям...
У цей час відчинилися двері і зайшла висока, білява, баскетбольного зросту дівчина в замшевій спідничці до середини стегна. Несміливо зупинилася, тримаючись за дверну ручку. Ноги в неї були такі довгі, ставні, туго обтягнені, що вся чоловіча частина кафедри (крім Емема, який спав) не без утіхи втупилася в них очима.
— Що вам треба, дівчино? — опам'ятавшись, запитав Кравцов.
— Матлогіку скласти.
— А в сесію чому не склали?
— Двійку одержала...
— Ось перед вами,— мовив Кравцов, картинно простерши руку,— одна з тих двійок, про які сьогодні йшлося. До того ж типова. Ось що, дівчино. У нас зараз засідання кафедри. Якби не такі, як ви, воно б закінчилося значно раніше. Почекайте-но в коридорі, поки ми закінчимо.
Дівчина вийшла.
— "Матлогіка",— іронічно повторив Терновсь-кий (він був на кафедрі головним поборником чистоти мови).— Ніколи сказати "математична логіка". Матлогіка, матстатистика, матаналіз — суцільний мат...
— Віяння часу. Вони й байдикуючи поспішають,— сказав Співак.
Елла, яка сама казала "матлогіка", образилась:
— А чому не можна? Ви ж кажете "діамат", а не "діалектичний матеріалізм", "комсомол", а не "комуністична спілка молоді"?
— Ну, це вже ввійшло в традицію.
— Але ж для того, щоб увійшло в традицію, хтось повинен був почати.