Кафедра - Грекова І.

І йому, напевно, перепадало від консерваторів.

— Взагалі, питання про чистоту мови спірне,— сказав Співак.— У таких суперечках не буває правих. Старі люди, як правило, обстоюють норми своєї молодості.

— Я не така вже й стара, але говорити "матло-гіка" не буду,— мовила, ніби відрубала, Ніна.

— Ні, я за новаторство в усьому,— заявила Стелла,— в моді, в мові, в поведінці... Що ж, по-вашому, так і носити довгі спідниці? Треба спрощувати, вкорочувати.

— А як же максі? — запитав Маркін.

— Не приживуться,— категорично відповіла Стелла.

— Не знаю, як із спідницями, а в мові потрібна позиція розумного консерватизму,— сказав Тер-новський.— Якщо студентів не виправляти, вони бозна до чого докотяться. Цей потворний жаргон, суміш англійської з нижньогородською... Квартира в них "флітуха", дівчина— "гирла"...

— А інколи й своєю мовою таке видадуть — закачаєшся,— зауважив Маркін.— Нещодавно один новатор збагатив мене на екзамені терміном... у змішаному товаристві не наважуюсь його повторити.

— А буває й цікаво,— заступилася Елла.— Ось у мене студент замість "потужність" сказав "могутність". Хіба погано? "Могутність множинності"...

Тут вуса Емема заворушилися, і він співуче вимовив:

— А що дасть тобі знати, що таке ніч могутності?

— Миколо Миколайовичу, ви хочете виступити? — запитав Кравцов.

— Воронь боже. Це я сам собі. Продовжуйте, будь ласка.

— Що ж, по-вашому, не треба виправляти студентів, коли вони помиляються? — поправивши пенсне, мовив Терновський.

— Виправляти треба, але тільки кричущі помилки, які явно суперечать духу мови,— сказала Ніна не дуже впевнено.

Тут Емема прорвало — він заговорив. Спочатку важко, затинаючись, старанно допомагаючи собі щокою і вусами, а тоді все жвавіше й рівніше. Так, буває, розходжується кульгава людина.

— Навіщо виправляти? Подавати прикліад. Пам'ятаю, коли я вчився, у нас читав лекції професор X. Він нас просто зачаровував своєю мовою. Слухали ми його, розвісивши вуха. Абсолютна, художня культура слова. Ми наслідували його не лише в лексиконі — в інтонації. Був у нього один особливий коротенький крик на зразок клекоту яструба, ним він висловлював торжество правди — "що й треба було довести". І ми за ним, довівши теорему, скрикували по-яструбиному. Тоді з університету пачками виходили студенти, які говорили, як X., писали, як X. Ще й тепер інколи, зустрівши стару людину, я зненацька у неї питаю: "А ви також учились у X.?"

Коли Емем говорив, він так відволікався від усього навколишнього, що чужої мови вже не чув. Викладачі, що звикли до цього, перемовлялися, майже не стишуючи голосу.

— Ну, пішли спогади, пиши пропало,— зітхнула Елла.— Мінімум на півгодини. А мені Вітьку з садочка брати, після сьомої не тримають. Дома обіду немає — жах!

— А головне,— відповіла Стелла,— коли він розмовляє, я не можу на нього дивитися! Все ворушиться— вуса, зуби... Зубна техніка на грані фантастики.

— Погляньте на липу, що цвіте,— сказав Емем, посилено працюючи обличчям.— Вас ніколи не вражало, що всі ці квіти, власне, приречені? В кращому випадку одне зеренце з тисячі дасть паросток, один паросток із сотні розів'ється в дерево.

— Як це він на липу перескочив? — здивувалася Елла.

— Потік свідомості,— пояснила Стелла.

— Правильність мови, її здоров'я,— тим часом вів далі Емем,— створюється колективними зусиллями людей, яким це не байдуже. Пристрасті, що вирують навколо мови,— здорові пристрасті. Занапащає мову байдужість. Кожен з тих, хто сперечається, сам по собі може й не мати рації. Творча сила — в суперечках. Можливо, одне з тисячі слів, як зернятко липи, дасть паросток... Достоєвський пишався тим, що запровадив у російську мову нове дієслово "стушеваться". Здається, він помилився — це слово вживалося й до нього. Але вже безперечно Карамзін придумав слово "промисловість" — найживіше слово сьогодення...

— Від двійки до Карамзіна,— сказав Маркін,— і все дотримуючись порядку денного.

— Помовчте,— осмикнула його Ніна, що слухала Емема зі складкою уваги поміж брів.— Саме коли заходить Мова про найважливіші речі...

— Про найважливіші речі краще не розводитися прилюдно.

— Банально,— спокійно мовила Ніна.

— Дякую,— вклонився Маркін.

— І як це він терпить? — тихо сказала Елла.— Я б на його місці образилась. А нашій Ніні тільки б порозумувати, та ще й прилюдно. їй добре, у неї старший, Сашко, і купує, й варить. Це однаково що бездітна.

Емем продовжував бурмотіти що далі нерозбірливіше:

— Так, зернятко липи... Про що це я? Треба так викладати, щоб виходив собачка...

— Який собачка? — запитав Співак.

— Довго розповідати. Іншим разом,— мовив Емем і замовк.

— Товариші,— сказав Кравцов, підвівшись і осмикуючи піджак на опуклій талії,— ми працюємо більш як три години. Дозвольте мені підбити підсумки дискусії.

Всі жваво заворушились. Підсумки — отже, буде вже кінець.

— Ми чули тут деякі надто темпераментні виступи: Ніни Гнатівни, Семена Петровича та інших. Шкода, що не все в цих виступах було по суті. Дещо було перебільшено, надто загострено. Звичайно, критика й самокритика необхідні, але вони не повинні переходити в демагогію. Позиція деканату правильна. Нас аж ніяк не закликають до послаблення вимогливості, як тут дехто намагався твердити. Навпаки! Вимогливість треба підвищувати, одночасно домагаючись підвищення успішності за рахунок методичної роботи, мобілізації резервів... Гімн двійці, який проспівав тут Семен Петрович, був аж надто недоречний...

Співак висловив протест якимсь гнівним вигуком, схожим на хрюкання вепра. Кравцов поспішив далі:

— Так, недоречний. Не оспівувати треба двійку, а боротися з нею, вижити це ганебне явище. На підвищені вимоги відповімо підвищеною віддачею. В умовах вузу боротьба за успішність рівнозначна боротьбі за якість. Завдання підготовки висококваліфікованих спеціалістів... '

І таке інше, і таке інше. Промова його була як рінь: багато, кругло, обкатано. Викладачі знемагали, звично нудилися. Ця нудьга входила в ритуал зборів, її терпіли, ловлячи жаданий момент, коли голос промовця ледь-ледь підвищиться: отже, йдеться до кінця. І справді, голос підвищився. Кравцов закінчив стримано-патетично, належною до масштабу зборів фразою і ввічдиво запитав сплячого Емема:

— Дозвольте закрити засідання, Миколо Миколайовичу?

— Так-так, звичайно.

Всі почали вставати, вдягатися. Жінки натягали теплі чоботи, ховали туфлі в шухляди столів. Стелла в надзвичайно розкішній дублянці фарбувала перед дзеркалом зелені повіки. Чоловіки виходили за двері, жадібно палили. То там, то тут від групи до групи перебігав сміх.

У коридорі, сумно чекаючи, стояла на своїх нескінченних ногах недавня блондинка в замшевій спідничці. Побачивши людей, що виходили з кафедри, вона несміливо ступила вперед. Бліде голодне личко виказувало благання.

— Матлогіка,— сказала вона ледь чутно.

— Леве Михайловичу, домовтеся про перескладання,— розпорядився Кравцов і заквапився по коридору із своїм роздутим портфелем рука в руку.

— Який предмет? — запитав Маркін.

— Матлогіка...

— Так-так, я й забув. З приводу цієї матлогіки у нас на кафедрі була дискусія. Більшість (Ніна Гнатівна в тому числі) вважає, що треба говорити "математична логіка".

— Математична логіка,— покірливо повторила дівчина. На півголови вища за Маркіна, вона дивилася на нього, як кролик на лева.

— До речі, сьогодні водохреще,— сказав Мар-кін.— Я хочу поставити вам класичне запитання. Як ваше ім'я?

— Люда...

— Цього мало. Прізвище?

— Величко.

— Чудово. Люда Величко.— Він вийняв записника.— Вважатиму за честь. Вівторок, о другій годині дня. Це вас влаштовує?

— Влаштовує. Дякую. До побачення,— квапливо сказала Люда і підбігцем подалася геть.

— Що це значить? — запитала Ніна.

, — Я виконував свою виховну роль, перебуваючи на позиції розумного консерватизму.

— Не консерватизму, а ідіотизму. І чому не можна було домовитися з нею раніше?

— Ви ж чули, Кравцов наказав їй зачекати в коридорі.

— Кравцов накаже їй ходити на голові — ви й це будете вітати?

— Ще б пак! З такими ніжками!

— Досить вульгарщини!

Вона швидко пішла по коридору повз чорні, помножені вуличними вогнями вікна. Маркін ішов слідом, ледь накульгуючи. Під час ходи було помітно, що в нього одна нога коротша.

— Ніно, не поспішайте. Дозвольте, я вас проведу.

— Не треба.

— Що змінилося з учорашнього дня? Вчора ви мене терпіли.

— Ви мені набридли своїм блазнюванням. Ішли мовчки, вона попереду, він за нею.

— Ніно, це нечесно,— сказав він раптом зламаним голосом.— Ви користуєтесь... Ну, та що говорити!

Вона похмуро змилостивилась: — Добре, ідіть.

...Мармурові сходи, широкі, в три долоні, поруччя. Як чудово було б кататися на таких поруччях у дитинстві. Вжик — і внизу. Студенти й досі катаються...

Вона йшла легко, ледь торкаючись поруччя рукавичкою.

НІНА АСТАШОВА І її БЛИЗЬКІ

Холодний вітер віє-ві'є, і такий неспокій в усьому. Димчасті струмені поземки носяться по голій кризі. Не люблю лютих зимових вечорів. Мимо мчать машини в сльозливих плямах вогнів; зливаючись, вони перетворюються в смуги, промені, мечі.

Машини — дикі звірі нашого міського світу. Печерні ведмеді, шаблезубі тигри. Людиноїдні. Сигналити їм заборонено, вони мчать мовчки, зціпивши зуби. Лише зрідка проривається короткий здавлений сигнал: це шофер не витримав, натиснув гудок — близько небезпека. Я здригаюсь і згадую Льолю. Люба моя подруга і, власне, єдина, вона загинула під машиною шість років тому, саме взимку, ввечері, в годину пік. Димці було лише півроку. Звичайно, я взяла його.

Пам'ятаю, Кирило, Льолин чоловік, який незадовго перед тим її покинув (дурне слово, Льолю неможливо було кинути, як і мене),— Кирило приїхав до мене говорити про долю сина. Він навіть не приховував полегшення, коли я сказала: "Беру". Брала таки не я, брали ми з Сашею, моїм старшим, йому тоді було десять. Я його, звичайно, запитала, і він твердо сказав: "Беремо". Кирило думав, що я йому дорікатиму, сидів зів'ялий, похиливши голову зі сплутаними рідкими кучерями, крізь які просвічувалася шкіра. В юності, світло-кучерявий, він був схожий на Єсеніна. А ми в школі захоплювалися Єсеніним, томик віршів зачитали до дірок, до розсипу. Можливо, Кирило її і привабив своїм єсенінським чубом, який м'яко й звивисто грав на білому чолі.