Посмертні записки Піквікського клубу - Діккенс Чарлз

Правда, Семі?

— Ти — непоправний грішник,— відповів Сем,— і я хотів би, щоб ти не звертався до мене більше з такими недоречними зауваженнями.

Ані трохи не потішений цією доречною відповіддю, старший містер Веллер, проте, зараз же широко усміхнувся, і як його нестерпна поведінка змусила даму та містера Стігінса заплющити очі й стурбовано захитатися на своїх стільцях, то він на мигах виявив бажання скрутити носа згаданому Стігінсові й цією пантомімою дав собі велике душевне полегшення. Був момент, коли старого джентльмена мало не впіймали на гарячому, бо містер Стігінс, стрепнувшись на своїм стільці, коли принесли негуса, наткнувся головою на стулений кулак, яким містер Веллер, протягом кількох хвилин, описував у повітрі уявні феєрверки на відстані двох дюймів од його вух.

— Чого це ти, немов дикун який, простягаєш руку до склянки?— похопився сказати Сем. — Хіба не бачиш, що штовхаєш джентльмена?

— Я не хотів робити цього, Семі, — відповів містер Веллер, трохи присоромлений несподіваною пригодою.

— Ану, покуштуйте цього внутрішнього засобу, сер, — промовив Сем, поки червононосий джентльмен понуро потирав собі голову. — Що думаєте ви про цю теплу суєту, сер?

Містер Стігінс не дав словесної відповіді, але манери його були виразисті. Він покуштував, що було в склянці, яку Сем ткнув йому в руки; потім поклав на підлогу свій зонтик і покуштував знову, з щасливим виглядом гладячи себе по череву; а тоді одним духом вихилив усе і, облизуючи губи, простяг руку з склянкою, щоб йому налили ще.

Не відставала й місис Веллер, віддаючи належну шану цій складній суміші. Симпатична дама почала з запевнень, що не може випити й краплі, потім ковтнула краплиночку, далі краплю, а тоді й багато крапель. І тому, що натура її дуже легко піддавалась потужному впливові міцних напоїв, то з кожною краплею негуса вона ронила по сльозинці і, дедалі більше розтоплюючи свої чуття, вдалась нарешті в глибоку тугу й упала в безодню горя.

Старший містер Веллер спостерігав усе це із знаками величезної огиди, і коли, по другій склянці, містер Стігінс заходився жалібно зітхати, він ясно висловив свою непохвалу такій поведінці безладними уривками промов, де часто повторювалось і виразно чулося слово "свиня".

— Знаєш, що я скажу тобі, Семі, мій хлопчику? — прошептав старий джентльмен на вухо синові після довгого і пильного спостерігання своєї дружини та містера Стігінса. — Думаю, що в твоєї мачухи всередині якісь непорядки так само, як і в червононосого.

— Що ти хочеш сказати цим? — не зрозумів Сем.

— А ось що, Семі, — пояснив старий джентльмен.— Те, що вони п'ють, не йде їм на поживу, бо все воно обертається на теплу воду й витікає з їхніх очей. Повір мені, Семі це природжена неміч.

Висловлюючи таку вчену думку, містер Веллер стверджував її багатьма кивами та підморгуваннями. Місис Веллер помітила їх і, прийшовши до висновку, що вони повинні бути в якихось зневажливих відносинах до неї або до містера Стігінса або до них обох, почала була почувати себе без краю гірше, аж тут містер Стігінс підвівшись, як міг, на рівні ноги, виголосив проповідь на користь усього товариства й особливо містера Семюела. Розпачливими виразами закликав він його бути обачним у тому вертепі, до якого потрапив; не плекати в серці ні лукавства, ні гордості; і в усьому точно наслідувати його (Стігінса), бо тоді, рано чи пізно, йому пощастить переконатися, що сам він, подібно до нього, найгідніша й найбезпорочніша людина, а всі його знайомі і друзі — безнадійно пропащі й розпусні негідники. Таке ж переконання, казав Стігінс, може дати лише найсолодше задоволення.

Далі він благав Сема уникати понад усе пороку пияцтва, який він порівнював із мерзенними звичаями свиней і з тими отрутними та згубними наркотиками, що, попавши в рот, цілком відбирають свідомість. Цю частину своєї проповіді превелебний червононосий джентльмен пробелькотів надзвичайно безладно і, розхитуючись у збудженні проречистості, мусив схопитись за спинку стільця, щоб не втратити перпендикулярного положення.

Коли виголошувалась проповідь, місис Веллер хлипала та плакала в кінці кожного періоду; Сем же, закинувши ногу на ногу й схрестивши руки на спинці свого стільця, лагідно й ласкаво дивився на промовця і подеколи красномовно перезирався з старим джентльменом, який спершу був у захваті, але потім заснув.

— Браво! Дуже гарно, — схвалив Сем, коли червононосий, закінчивши промову, надів свої драні рукавички, тобто просунув руки в дірки на кінці їх і виніс на явність усі суглоби своїх пальців. — Дуже гарно.

— Сподіваюся, це стане вам у пригоді, Семюел,— урочисто промовила місис Веллер.

— Стане, гадаю, мам, — відповів Сем.

— Я хотіла б сподіватися, що придасться воно й вашому батькові, — сказала місис Веллер.

— Спасибі, моя люба, — подякував містер Веллер-старший.— А як після цього почуваєш себе ти, моя мила?

— Комедіант! — обурилася місис Веллер.

— Нечестивець! — підтримав її превелебний містер Стігінс.

— Якщо я не матиму кращого світла, ніж ваші місячні промені,[42] шановне моє створіння,— сказав старший містер Веллер, — то, дуже можливо, залишуся нічним візником на ввесь той час, як їздитиму. А тепер, місис Веллер, якщо наша ряба кобила постоїть тут іще, то вона ніде не спинятиметься, коли ми будемо повертати додому, і, мабуть, крісло разом із пастирем перелетить через якийнебудь живопліт.

Після такого попередження превелебний містер Стігінс, в явному замішанні, підняв з підлоги свій капелюх та зонтик і запропонував від'їздити негайно; з цим погодилася й місис Веллер. Сем провів їх до дверей вартівні й попрощався як годиться.

— Адью, Семі, — сказав старий джентльмен.

— Що воно за "адью"? — спитав Сем.

— Ну, тоді до побачення.

— Що там ти все вигадуєш! — відповів Сем.— До побачення.

— Семі, — шепнув містер Веллер, обережно озираючись кругом, — привітай від мене хазяїна й перекажи йому, щоб звернувся до мене, коли передумає в тій справі. Ми з столяром знайшли знаменитий план визволити його звідси. Піано, Семі... піано,— додав містер Веллер, вдаривши сина долонею в груди й одступивши від нього на крок.

— Що ти хочеш сказати? — не зрозумів Сем.

— Піано форте, Семі, — пояснив містер Веллер тихо й ще таємничішим голосом. — Він може орендувати його... але воно не буде грати, Семі.

— А що за користь з нього? — спитав Сем.

— Він пошле до мого друга столяра, щоб той забрав його назад, Семі,— відповів містер Веллер. — Тямиш тепер?

— Ні, — одмовив Сем.

— У ньому нема механізму,— прошептав батько.— Він легко вміститься там з капелюхом і з черевиками, а дихатиме через ніжки, які будуть порожні. Заготує собі квитка до Америки. А американський уряд ніколи не видасть його, як дізнається, що в нього є гроші, Семі. І хай твій хазяїн лишається там доки помре місис Бардл або повісять панів Додсона з Фогом, що, по-моєму, Семі, станеться раніше. А тоді нехай повертається та напише книгу про американців. Вона поверне йому всі його витрати і навіть з лишком, якщо він їх добре вишпетить.

План цієї змови містер Веллер виклав хапаючись і пошепки, а тоді, щоб не зменшити разючого враження дальшою розмовою, уклонився і зник.

Сем ледве встиг прибрати звичайного свого вигляду, вельми стурбованого секретним оповіщенням з боку його шановного родича, як до нього підійшов містер Піквік.

— Сем! — сказав цей джентльмен.

— Сер? — озвався містер Веллер.

— Я оце збираюся в прохідку по тюрмі й хотів би, щоб ви були зі мною. А ось назустріч нам іде наш знайомий, Сем,— усміхнувся містер Піквік.

— Який, сер? — спитав містер Веллер. — Розпатланий джентльмен чи той — у самих панчохах.

— Ні те, ні це, — одповів містер Піквік.— Він ваш давній приятель, Сем.

— Мій приятель? — здивувався містер Веллер.

— Ви, я думаю, пригадаєте цього джентльмена або у вас занадто коротка пам'ять, Сем, — запевняв містер Піквік.— Тільки тихо тепер! Жодного слова, ні звука. Ось він.

Не встиг містер Піквік вимовити останні слова, як вони око-в-око спіткалися з Джінглем, що мав уже не такий жалюгідний вигляд. На ньому був досить ношений костюм, за допомогою містера Піквіка викуплений у лихваря, чиста білизна, і до того ж він підстриг собі волосся. Блідий, схудлий, він ледве переставляв ноги, спираючись на паличку. Видно було, що він багато страждав, жив у злиднях і досі ще не зовсім одужав. Вітаючи містера Піквіка, Джінгл скинув свій капелюх і, видимо, зніяковів та засоромився, впізнавши Сема.

Слідом за ним ішов Джоб Тротер. Йому ні в якому разі не можна було закинути брак відданості та вірності його компаньйонові. Він усе ще був обшарпаний і брудний, але щоки його не западали вже так, як при першій зустрічі з містером Піквіком, небагато днів тому. Уклоняючись нашому старому добрячому другові, він пробурмотів кілька безладних слів подяки, серед яких можна було розібрати натяк на визволення від смерті з голоду.

— Та добре вже, добре, — нетерпляче перебив його містер Піквік, — ідіть пройдіться з Семом. Я хотів би поговорити з вами, містер Джінгл. Чи можете ви обійтися без його руки?

— Звичайно, сер... можу... тільки не дуже хутко... ноги тремтять... голова йде обертом... немов землетрус... дуже...

— То давайте мені вашу руку, — запропонував містер Піквік.

— Ні, ні,— відмовлявся Джінгл.— Нізащо в світі... не можу.

— Дурниці; спирайтесь на мене; я так хочу, сер.

Бачивши, що він ніяковіє й вагається, містер Піквік поклав край суперечці, сунувши його руку під свою, і мовчки потяг його за собою.

Поки відбувалась ця сцена, обличчя містера Веллера виявляло несказанне здивування. Він переводив очі від Джінгла до Джоба, від Джоба до Джінгла і тільки вимовляв: "Будь я проклятий!" Повторивши ці слова разів із двадцять, він, здавалось, остаточно занімів і тільки розгублено поглядав то на того, то на того, доки Джоб, крадькома глянувши на нього, не спитав:

— Як ся маєте, містер Веллер?

— Це ж таки він! — скрикнув Сем, а, встановивши особистість Джоба, ляснув себе по стегнах і пронизливо свиснув.

— Моя доля змінилася, сер, — зауважив Джоб.

— Здається, — погодився містер Веллер, з неприхованим здивуванням розглядаючи лахміття на своєму супутникові. — І змінилася нібито на гірше, містер Тротер, як сказав джентльмен, одержавши два шилінги шість пенсів підробленого срібла замість гарної монети в півкрони.

— Безперечно, — кивнув головою Джоб.