Посмертні записки Піквікського клубу - Діккенс Чарлз

Справді, це був низький і непристойний спосіб під'їздити до будинку приятельки. Екіпаж не підкотив стрілою, візник не зскочив з козел, не стукав у двері, не відкинув хвартух в останній тільки момент, щоб леді не довелося сидіти на вітрі, і ніхто не подав їм шалей потім, як це робить кучер власної карети. Увесь ефект пропав. Краще було б прийти пішки.

— Ну, Томі,— сказала місис Клапінс,— як здоров'я твоєї бідної матусі?

— О, дуже добре, — відповів добродій Бардл,— вона у вітальні, що на вулицю. Все гаразд... і зі мною теж усе гаразд.— Тут добродій Бардл сунув руки в кишені й почав стрибати з тротуару на перший східець сходів і назад на тротуар.

— І ще хтонебудь їде, Томі? — спитала місис Клапінс, поправляючи на собі пелерину.

— Місис Сендерс їде теж,— відповів Томі.—І я їду теж.

— Поганий хлопчисько,— зауважила маленька місис Клапінс.— Тільки й гадки що про себе. А підійди но сюди, голубчику Томі.

— Ну? — сказав добродій Бардл.

— А хто ще їде, моє серденько? — улесливе допитувалась місис Клапінс.

— О, місис Роджерс їде,— відповів добродій Бардл і широко розплющив очі, подаючи цю звістку.

— Як? Та дама, що найняла кімнату? — скрикнула місис Клапінс.

Добродій Бардл засунув ще глибше руки в кишені і кивнув головою рівно тридцять п'ять разів, даючи зрозуміти, що то була саме їхня жилиця і не хто інший.

— Боже мій! — скрикнула місис Клапінс.— Та це ж ціле товариство.

— А якби ви знали, що у нас в буфеті, то ви й не те ще сказали б,— додав добродій Бардл.

— А що ж там, Томі? — піддобрюючись, питала місис Клапінс.— Ти ж скажеш мені, Томі, я знаю.

— Ні, не скажу,— відповів добродій Бардл, хитаючи головою й знову збираючись стрибнути на перший східець.

— Погане дитинча,— пробурмотіла місис Клапінс.— Який розбещений, гидкий малюк! Та ну бо, Томі, скажи своїй милій Клапі.

— Мати казала, щоб я не говорив,— відповів добродій Бардл.—І мені чогось дадуть; і мені!—і захоплений блискучою перспективою, жвавий хлопець з новою силою віддався своїй дитячій розвазі.

Поки відбувався вищеописаний допит дитини ніжного віку, містер і місис Редл мали суперечку з візником з приводу плати, і, коли той переміг, місис Редл, хитаючись, побралася вгору.

— Що трапилося, Мері Енн? — скрикнула місис Клапінс.

— Я вся тремчу, Бетсі,— відповіла місис Редл.— Редл не такий, як інші мужчини. Він усе скидає на мене.

Це було несправедливо відносно безталанного Редла, бо симпатична дружина відіпхнула його з самого початку дискусії й раз назавжди звеліла придержати свій язик. Проте він не мав змоги захищатися, бо місис Редл виявила безперечні симптоми зомлівання. Помітивши це з вікна вітальні, місис Бардл, місис Сендерс, жилиця й покоївка жилиці стрілою вискочили на вулицю й приставили нещасну в будинок, говорячи всі разом і різноманітними виразами висловлюючи їй своє співчуття та жаль, так немов це була одна з найстражденніших смертних на землі.

— Ви краще залишили б нас, Редл, доки ми очутимо її,— сказала місис Клапінс.— При вас їй ніколи не покращає.

Решта дам приєдналась до цієї думки, і містера Редла випхали з кімнати, попросивши подихати чистим повітрям на задньому дворі, що він і робив з чверть години, доки місис Бардл, з урочистим виразом на обличчі, оголосила, що він може ввійти, але повинен поводитись з своєю дружиною якнайобережніше. Містер Редл вислухав її дуже покірно й повернувся до вітальні з виглядом ягняти.

— Ах, місис Роджерс,— сказала місис Бардл,— я ж ще вас не познайомила. Містер Редл, мадам, і місис Клапінс, мадам; місис Редл, мадам.

— Сестра місис Клапінс,— підказала місис Сендерс.

— Он які — люб'язно промовила місис Роджерс. Вона була жилиця, і її служниця прислуговувала сьогодні; отже, через таке своє становище вона й трималася більше милостиво, ніж невимушено.— Он як!

Місис Редл солодко всміхнулася, містер Редл уклонився, місис Клапінс сказала, що "щаслива мати нагоду познайомитися з дамою, про яку чула стільки гарного", а зазначена дама прийняла цей комплімент з люб'язною поблажливістю.

— Ну, містер Редл,—[сказала місис Бардл,— ви, я певна, повинні почувати себе щасливим, що разом з Томі будете єдиними мужчинами, які супроводитимуть стількох дам. Правда ж, мадам Роджерс, він мусить почувати себе щасливим?

— О, звичайно, мадам,— відповіла місис Роджерс, після якої й інші леді сказали: "О, звичайно".

— Безперечно, я відчуваю це, мадам,— ствердив містер Редл, потираючи руки й виявляючи маленький нахил до жартівливості.— Правду вам сказавши, мадам, коли ми їхали сюди в кабріолеті...

При повторенні слова, яке викликало стільки болісних спогадів, місис Редл знову приклала до очей хусточку й придушено скрикнула, а місис Бардл, сердито глянувши на містера Редла й натякнувши, що йому краще мовчати, із заклопотаним виглядом звеліла служниці місис Роджерс "укладати вино".

Це стало за сигнал для виявлення схованих у буфеті скарбів, які складалися з кількох тарілок із помаранчами та бісквітами, пляшки престарого портвейну за шилінг дев'ять пенсів і другої пляшки — славетного ост-індського хересу за чотирнадцять пенсів, придбаних на честь жилиці і на безмежне задоволення решти. Після того, як місис Клапінс дуже перехвилював замах з боку Томі розповісти про допит його в буфетній справі (замах, на щастя, зів'яв, не розцвівши, бо хлопець проковтнув півсклянки престарого портвейну, що потрапив "не в те горло" і кілька секунд загрожував його життю), товариство подалось шукати гемпстедський диліжанс. Незабаром його знайшли, і через дві години всі цілі й неушкоджені прибули до сада-ресторану "Іспанці", де перший же вчинок безталанного містера Редла викликав рецидив млості у його симпатичної дружини. Він замовив чай на сім осіб, тоді як, на думку дам, було б краще, щоб Томі пив з чиєїнебудь чашки або з чашок усіх, коли офіціант не буде дивитись. Це заощадило б порцію чаю, і чай не став би гірший.

А втім, порятунку не було, і на підносі принесли сім чашок чаю з відповідною кількістю хліба та масла. Місис Бардл одноголосно обрали на голову, місис Роджерс сіла з правої її руки, місис Редл з лівої, і бенкет відбувався успішно й весело.

— Як же любо на селі! — зітхнула місис Роджерс.— Я майже хотіла б жити тут завжди.

— О, це не сподобалося б вам, мадам,— похопилася відповісти місис Бардл, бо їй, в інтересах її квартири, зовсім не годилося підтримувати такі настрої,— це не сподобалося б вам, мадам.

— Я гадаю, ви занадто жива людина й занадто потрібні в місті, щоб задовольнитися селом, мадам,— вкинула слово маленька місис Клапінс.

— Може й так, місис; може й так,— зітхнула жилиця першого поверху.

— Село — гарна річ для самотніх людей, яким нема про кого дбати і про яких ніхто не дбає, або для тих, хто постраждав, або щось подібне,— зауважив містер Редл, набираючись потроху духу й озираючись кругом.— Для хворих душею, як кажуть.

Все інше, що промовив би нещасний, було б краще, ніж ці слова. Звичайно ж, місис Бардл зайшлася плачем і попросила зараз же вивести її зза столу, після чого люблячий син почав і собі ридати якнайревніше.

— Чи повірить хто, мадам,— раптом повернулася до жилиці з першого поверху місис Редл,— що жінка може побратися з таким нелюдським створінням, яке цілий день зачіпає найкращі ваші почуття, мадам?

— Люба моя,— запротестував містер Редл,— я ж не хотів сказати нічого такого.

— Не хотів сказати! — з надзвичайним презирством і зневагою повторила місис Редл.— Забирайся звідси! Не можу я бачити тебе, тварюко!

— Тобі не слід хвилюватися, Мері Енн, — втрутилася місис Клапінс. — Справді, ти мусиш подбати за себе, чого ти ніколи не робиш. Ну, забирайтесь же, Редл! Ви ж тільки дратуєте її.

— Ви, дійсно, могли б пити ваш чай окремо, сер,— сказала місис Роджерс.

Місис Сендерс, яка своїм звичаєм була дуже заклопотана бутербродами, приєдналась до цієї думки, і містер Редл спокійно ретирувався.

Після того добродія Бардла, хоч він і був трохи великуватий для таких обіймів, урочисто посадили на коліна матері, при чому його черевики опинились на чайному підносі, вчинивши деяке безладдя серед чашок і блюдець. Напади млості, такі заразливі для дам тривають не довго, і місис Бардл, після того, як її син був обцілований кругом і поплакав трохи, прийшла до пам'яті, спустила його з рук, здивувалась, що була така дурна, і налила собі ще чаю.

Саме тоді задеренчали, наближаючись, колеса, і дами, підвівши голови, побачили, як біля хвіртки садка спинилась наймана карета.

— Ще відвідувачі, — сказала місис Сендерс.

— Якийсь джентльмен,— додала місис Редл.

— Та це ж містер Джексон, молодий чоловік з контори Додсона й Фога! — скрикнула місис Бардл.— Боже милий! Невже ж містер Піквік погодився сплатити мені відшкодування?

— Або пропонує побратися з вами, — висловила здогад місис Клапінс.

— Ну, чого він там марудиться? — нетерпеливилася місис Редл. — Чому не поспішає?

Тим часом містер Джексон, обмінявшися кількома фразами з своїм супутником — обшарпаним чоловіком у чорних штанах і з товстим ясеновим ціпком у руках — простував до того місця, де снідали дами.

— В чім справа? Трапилося щось важливе, містер Джексон? — нервувалася місис Бардл.

— Нічого особливого, мадам, — заспокоїв її містер Джексон. — Добридень, леді. Як ся маєте? Прошу вибачити, що непрошений вдираюся до вашого товариства, але закон, леді... закон. — Перепросивши, містер Джексон чемно вклонився й поправив своє волосся, що раз-у-раз вилізало спід його капелюха. Місис Редл пошепки зауважила, що він дуже чепурний молодий чоловік.

— Я заїздив до вас на Госвелську вулицю,— пояснив містер Джексон, — а довідавшись, що ви тут, взяв карету й з'явився сюди. Наші просять вас, місис Бардл, зараз же їхати до Лондона.

— Боже! — скрикнула дама, вражена несподіваною вимогою.

— Так точно, — ствердив Джексон, покусюючи собі губи. — Справа дуже важлива й невідкладна, і баритися з нею не можна. Так казав мені Додсон, і те саме я чув і від Фога. Спеціально для вас я навіть найняв карету.

— Щось дивне, — вихопилося у місис Бардл.

Дами погодилися з тим, що все це дуже дивно, але однодушно визнали, що справа має бути дуже важлива, бо інакше ні Додсон, ні Фог не стали б посилати людину. А якщо справа важлива, казали вони, то місис Бардл мусить їхати негайно.

Не можна не пишатися до певної міри, коли ваші адвокати викликають вас та ще й так негайно.