Посмертні записки Піквікського клубу - Діккенс Чарлз

— Тепер це вже без ніякого обману, містер Веллер. Сльози, — в очах Джоба блимнув огник колишнього лукавства,— сльози не єдиний доказ бідування, і доказ не кращий.

— Так, це правильно, — погодився Сем.

— Їх можна удавати, містер Веллер, — сказав Джоб.

— Я це добре знаю, — ствердив Сем, — і знаю людей, які можуть самохіть виливати їх цілими цебрами.

— А цього, містер Веллер, підробити вже не можна, і дійти до такого — болісна путь. — Джоб показав на свої щоки і, закачавши рукав, оголив руку, яка, здавалось, мусила переламатись від першого дотику — так мало було на ній м'язів.

— Що ви робили з собою? — жахнувся Сем.

— Нічого.

— Нічого? — повторив Сем.

— Оце вже кілька тижнів, як я нічого не роблю і майже стільки ж п'ю і їм.

Сем кинув оком на обличчя містера Тротера та на його нужденну постать, зрозумів усе, схопив його за руку й потяг за собою.

— Куди ви йдете, містер Веллер? — спитав Джоб, даремно силкуючись визволитися з потужних рук свого колишнього ворога.

— Ходім,— відповів Сем.— Ходім! — Не вшанувавши його дальшими поясненнями, містер Веллер приставив Джоба до буфету й звелів подати кухоль портеру.

— А тепер, — промовив Сем, — пийте. Пийте до останньої краплі і, як вип'єте, перекиньте кухоль, щоб я бачив, що там нічого не лишається.

— Але, любий містер Веллер...— протестував Джоб.

— Швидше! — владним тоном сказав Сем.

Спонукуваний таким способом, містер Тротер підніс кухоль до губ і поволі, майже непомітно, спорожнив його. Він спинився раз —і тільки раз,— щоб перевести дух, але не підвів обличчя від посудини, яку за кілька хвилинок перекинув сподом угору. Нічого не вилилося з неї, опріч небагатьох клубків піни, що повільно відірвались від вінець і впали на підлогу.

— Добре! — схвалив Сем.— Як почуваєте ви себе після цього?

— Краще, сер. Здається, краще,— відповів Джоб.

— Ще б пак,— авторитетно ствердив Сем.— Це подібно до того, як наповняють газом балон. Я на голе око бачу, як ви гладшаєте. Що ви сказали б про другий кухоль такого ж розміру?

— Спасибі, більше не треба. Дуже вам вдячний, сер,— сказав Джоб.

— Ну, а чогонебудь печеного?

— Дякуючи вашому ласкавому панові, сер, ми мали сьогодні баранину з картоплею і з підлевою.

— Як! Він встиг уже подбати й про вас? — скрикнув Сем.

— Так, встиг, сер,— відповів Джоб.— Більше того, містер Веллер. Мій пан був занедужав, так він дістав нам кімнату замість конури, де ми жили, заплатив за неї, сер, і приходив до нас вночі, коли ніхто не міг його бачити. Містер Веллер,— сказав Джоб з непідробленими на цей раз слізьми, — я ладний служити цьому джентльменові, аж доки не впаду мертвий до його ніг.

— Е, ні, це вже ви киньте, сер! — із запалом промовив Сем.— Це ви киньте. Нічого подібного не буде.

Джоб Тротер витріщив очі.

— Нічого подібного не буде, голубе мій,— повторив Сем.— Ніхто, крім мене, не слугуватиме йому. А тепер я відкрию вам ще один секрет,— промовив містер Веллер, заплативши за пиво.— Я ніколи не чув,— чуєте?— ніколи не бачив і ніколи не читав про ангелів у штиблетах та гетрах і в окулярах — хоч за окуляри я не можу ручитись. Але, слово честі, Джоб Тротер, він справжнісінький ангел, не зважаючи на всі причандали. Покажіть мені когонебудь, хто насмілиться казати, що є люди кращі за нього! — пославши цей виклик, містер Веллер поклав решту грошей у бокову кишеню і, енергійно вимахуючи руками, подався шукати предмет їхньої розмови.

Містера Піквіка вони знайшли в товаристві Джінгла. Він гаряче говорив щось і не дивився на людей, які купчились у дворі, де грали в м'яч. А купки були різноманітні й гідні уваги, коли дивитися на них з пустою цікавістю.

— Ото й добре, — казав містер Піквік, коли до них підходили Сем і Тротер.— Пильнуйте свого здоров'я й обмірковуйте тим часом мої слова. Як наберетесь сили, скажете, що ви вирішили. Тоді я подумаю — і ми обговоримо це питання разом з вами. А тепер ідіть до себе, Ви стомилися, і вам треба відпочити.

Містер Альфред Джінгл без найменшого натяку на свою колишню невимушеність і без штучної жвавості, яку він удавав під час першого побачення з містером Піквіком у тюрмі, мовчки низько вклонився і, знаком попросивши Джоба не йти ще за ним, поплентався до себе.

— Цікаве видовище; правда, Сем? — спитав містер Піквік, добродушно озираючись кругом.

— Дуже цікаве, сер,— відповів Сем.— Дива не припиняються,— промовив він до себе.— Я дуже помиляюсь, якщо той Джінгл не вдався по допомогу до чогось на зразок водокачки.

Двір, утворюваний муром у тій частині Фліта, де стояв тепер містер Піквік, був досить просторий, щоб грати тут у м'яча. З одного боку його відгороджував самий мур, а з другого — те крило тюрми, що дивилося (або, вірніше, дивилося б, якби не мур) на собор святого Павла. У цей час там було багато винуватців, які никали по двору або сиділи в найрізноманітніших ліниво-байдужих позах. Більшість чекала дня, коли справи їхні мали розглядати в суді, а решта відбувала визначену різними строками кару, байдикуючи, хто як міг. Деякі були обшарпані, деякі — в чепурних костюмах, багато було брудних і мало чистих, але всі вони нудили світом і вешталися з кутка в куток без думки й без мети, неначе звірі в звіринці.

Порозлягавшись на вікнах, звідки можна було бачити двір, висувалися люди, що або голосно перемовлялися з своїми знайомими внизу, або перекидалися м'ячем з якимнебудь завзятим спортсменом у дворі; інші стежили за грою в м'яч або за хлопцями, що рахували удари й викрикували результати гри. Брудні жінки в стоптаних черевиках сновигали туди й сюди, відвідуючи кухню в одному з кутків двору; діти верещали, бились і гралися — в другому кутку. Грюкіт кеглів і вигуки грачів змішувалися з сотнями інших звуків у страшенний шум.

— Хочете подивитись на свистячу крамницю, сер? — спитав Джоб Тротер.

— А що це означає? — і собі спитав містер Піквік.

— Та свистячу ж крамницю, сер,— пояснив містер Веллер.

— Що воно таке, сер? — Там продають птахів? — хотів знати містер Піквік.

— Та що ви, сер! — відповів Джоб.— У свистячій крамниці продають спиртні напої.— І Джоб Тротер коротенько розповів, що через заборону, під загрозою суворої кари, приносити спиртні напої у тюрму для винуватців, вони мають особливу ціну для тутешніх леді та джентльменів. І деякі меткі тюремники, з певних комерційних міркувань, дозволили двом чи трьом в'язням продавати улюблені сорти джину собі на користь та бариш.

— І ця система, сер, як бачите, прищепилася по всіх тюрмах для винуватців,— закінчив містер Тротер.

— І перевага її в тому,— додав Сем,— що тюремники зараз же хапають кожного продавця, крім тих, хто їм платить, а в газетах їх вихваляють за пильність. Отже, вони мають подвійний зиск: віднаджують від торгівлі інших і збільшують свої прибутки.

— Правильно, містер Веллер,— ствердив Джоб.

— Ну, добре. Але хіба ж ті кімнати ніколи не оглядають, шукаючи в них приховані напої? — здивувався містер Піквік.

— Звичайно, оглядають, сер,— відповів Сем,— але тюремники знають про це заздалегідь і попереджають свистунів, а тоді вже свисти скільки хочеш — нічого не знайдеш.

Тим часом Джоб постукав у двері, які відчинив джентльмен з нечесаною головою. Коли відвідувачі увійшли, він засунув засув і усміхнувся. На цю усмішку усміхнувся й Джоб, а за ним і Сем. Гадаючи, що цього ж чекають і від нього, усміхався аж до кінця побачення і містер Піквік.

Джентльмена з нечесаним волоссям така німа заява, здається, задовольнила цілком, бо він дістав спід ліжка плисковату кам'яну пляшку кварти на дві й налив три склянки джину, яким Джоб Тротер з Семом дали лад надзвичайно майстерно.

— Ще? — спитав свистячий джентльмен.

— Ні, годі,— відповів Джоб Тротер.

Містер Піквік заплатив, засув відсунули, і вони вийшли, при чому нечесаний джентльмен дружньо хитнув головою до містера Рокера, який в той час проходив мимо.

Потім містер Піквік відвідав усі коридори, всі сходи і ще раз обійшов круг двору. Більшість людей, що мешкали в тюрмі, скидались то на Майвінса, то на Смангла, то на капелана, то на різника, то на кінського баришника. Скрізь був такий же бруд, такий же гамір і гвалт. Кожен куток нагадував інший, і гіршими і кращими сторонами. Увесь будинок, здавалося, не знав спокою, і всі метушилися й тинялися по тюрмі, мов неприкаяні душі.

— Досить я бачив,— сказав містер Піквік, відкидаючись на спинку стільця в своїй маленькій кімнатці.— У мене голова болить від цих сцен і стискується серце. Відтепер я буду в'язнем у моїй власній камері.

І містер Піквік суворо додержував цієї обіцянки. Три довгі місяці просидів він у себе, виходячи в коридор хіба вночі, коли більшість в'язнів спала або бенкетувала по своїх кімнатах. Неволя починала вже погано відбиватися на здоров'ї нашого героя; але ні повсякчасні прохання Перкера та друзів, ні ще частіші застереження та вмовляння містера Семюела Веллера не могли примусити його хоч на йоту змінити своє рішення.

Розділ XXXV

оповідає про зворушливий і делікатний вчинок, не позбавлений дотепності, вигаданий і виконаний панами Додсоном та Фогом.

До кінця липня залишався ще тиждень, коли на Госвелській вулиці можна було побачити найманий кабріолет, невідомо який номер, що їхав дуже швидко. В ньому було три особи, крім візника, який, звичайно, містився на своєму маленькому сидінні збоку екіпажу. Поверх хвартуха висіли дві шалі, що належали, очевидно, двом невеличким, відьмуватим на вигляд дамам. Між ними, стиснутий до дуже малого об'єму, сидів джентльмен понурого й покірного вигляду. Тільки він збирався вкинути своє слово в розмову, як одна із згаданих відьмуватих дам зараз же уривала його мову. Відьмуваті дами і похмурий джентльмен давали візникові розбіжні вказівки, скеровані, проте, на одну мету — змусити його зупинитися перед дверима квартири місис Бардл, які, на думку похмурого джентльмена і всупереч твердженням обох відьмуватих дам, мали бути зеленого, а не жовтого кольору.

— Більшість голосів за жовті двері,— сказала, нарешті, візникові одна з відьмуватих дам.— Під'їздіть до будинку з жовтими дверима.

Але коли кабріолет під'їхав до них якнайблискучіше, "вчинивши,— як висловилась тріумфуючи одна з відьмуватих дам,— стільки шуму, немов ми приїхали в нашій власній кареті", і коли візник зліз, щоб допомогти дамам висісти, з вікна майже сусіднього будинку з червоними дверима виткнулась кругла голівка добродія Томаса Бардла.

— Прикра штука,— сказала згадана вже відьмувата дама, лихим оком глянувши на похмурого джентльмена.

— Це ж не моя провина, серце,— захищався той джентльмен.

— Не розмовляй зі мною,— відповіла дама.— До будинку з червоними дверима, візник! О, коли існує жінка, яку зганяє з світу негідник, що користується з найменшої нагоди збезчестити свою дружину перед чужими, то ця жінка — я.

— Вам повинно бути соромно, Редл,— промовила друга маленька жінка, що була не хто інша, як місис Клапінс.

— Та що ж я зробив? — спитав містер Редл.

— Не говори зі мною, тварюко, бо інакше я забуду про свою стать і відлупцюю тебе,— попередила місис Редл.

Поки відбувався цей діалог, візник якнайганебніше вів свого коня за вуздечку до будинку з червоними дверима, які відчинив уже добродій Бардл.