Посмертні записки Піквікського клубу - Діккенс Чарлз

— Тут далеко не помандруєш... небезпечно щодо перевтоми... Парк обмуровано... гарний моріжок... романтично, але не занадто... кожен тебе бачить... родина завжди вкупі... господиня запекло дбайлива... дуже.

— Ви забули одягти фрак, — сказав містер Піквік, коли вони вийшли в коридор і зачинили за собою двері.

— Га? — спитав Джінгл, — фрак у любого родича... дядько Том... нічого не вдієш... треба, знаєте, їсти. Природні потреби і таке інше.

— Що ви хочете цим сказати?

— Пішов, з вітром, любий сер... останній фрак... не було виходу. Жив коштом чобіт... цілі два тижні. Шовковий зонтик... ручка слонової кості... тиждень... факт... честі, спитайте в Джоба... він знає.

— Три тижні їсти пару чобіт і шовковий зонтик з ручкою з слонової кості!— скрикнув міс тер Піквік що знав про це лише з авантюрних романів та описів аварій на морі.

— Правда...— хитнув головою Джінгл.— Заставив... у лихваря... квитанції в мене... дрібні суми... майже нічого... всі шахраї.

— А,— нарешті зрозумів містер Піквік.— То визначить, заставили ваш гардероб.

— Абсолютно все... Джоб теж... всі сорочки... то й краще: прати нічого не коштує. Нічого вже нема... лежу на ліжку... голодую... помираю... Допит... суд... бідний... в'язень... злидні... тихо!.. пани присяжні... постачальники в'язниць... спритно роблять... природна смерть... наказ суду... громадський похорон... все гаразд... виставу скінчено... завіса падає.

Містер Джінгл виклав перспективи свого життя властивою йому скороговіркою і з багатьма гримасами, що заступали вимушені усмішки. Містер Піквік з перших же слів збагнув, що безтурботність та — удавана, а, пильно й досить приязно подивившись на нього, побачив на очах у Джінгла сльози.

— Гарна людина,— сказав Джінгл, стискуючи йому руку й відвертаючи від нього обличчя.— Невдячний собака... пхикаю, як хлопчисько... не можу стриматися... пропасниця... занедужав... голодний. Заслужив, але багато страждав... дуже.— Не мавши більше сил удавати байдужість, нещасний мандрівний актор сів на сходи і, затуливши лице долонями, заридав, як дитина.

— Та годі вже, годі,— заспокоював його схвильований містер Піквік.— Там роздивимось, чи не можу я зробити чогось для вас. Гей, Джоб! Де це він заподівся?

— Тут, сер,— озвався з сходів Джоб.

Ми казали вже, що й за кращих часів очі його сиділи дуже глибоко. Тепер же, коли він голодував та поневірявся, вони й зовсім зникли з орбіт.

— Тут, сер,— відповів Джоб.

— Ідіть сюди,— сказав містер Піквік, намагаючись прибрати суворого вигляду, тоді як по жилету його котились чотири краплисті сльози.— Візьміть це, сер.

Містер Піквік видобув щось з кишені і, брязнувши ним, сунув у жменю Джобові. Очі нашого старого друга радісно сяяли, а серце весело билося, коли він майже бігцем повертався до себе.

— Ну, Сем,— промовив містер Піквік, звертаючись до свого слуги, що чекав уже на нього.

— Ну, сер,— відповів містер Веллер.

— Тепер тут добре, га, Сем?

— Дуже добре, сер,— І містер Веллер зневажливо озирнувся.

— Бачили ви містера Тапмена і решту наших друзів?

— Бачив, сер. Вони збираються до вас завтра, і були дуже здивовані, довідавшись, що ви не хочете пускати їх до себе сьогодні.

— А ви принесли речі, про які я вас просив?

Замість відповідати, містер Веллер показав пальцем на різні пакунки, складені в одному з кутків.

— Добре, Сем,— сказав містер Піквік і, трохи вагаючись, додав:— Слухайте, що я вам говоритиму, Сем.

— Звичайно, сер, — сказав містер Веллер. — Стріляйте, сер.

— Я з самого початку відчув, Сем,— дуже урочисто промовив містер Піквік,— що це місце не для молодого чоловіка.

— Та й не для старого, сер,— зауважив містер Веллер.

— Цілком маєте рацію, Сем,— сказав містер Піквік,— але старі потрапляють сюди через свою власну необачність або довірливість і тягти за собою молодих людей можуть тільки з себелюбства. Для таких молодих людей безперечно краще не лишатися тут. Ви розумієте мене, Сем?

— Ні, сер, не розумію,— упирався Сем.

— Спробуйте, Сем,— сказав містер Піквік.

— Гаразд, сер,— відповів по короткій паузі Сем,— гадаю, я бачу, куди ви гнете; а побачивши, куди ви гнете, я думаю, що ви занадто перекручуєте, як сказав один візник хуртовині, що захопила його.

— Бачу, що ви зрозуміли мене, Сем,— проговорив містер Піквік.— Я не хотів би, щоб ви лінувалися тут протягом, може, кількох років, і до того ж вважаю за безглуздя, щоб в'язень Фліта користувався послугами слуги. Сем, на деякий час вам доведеться кинути мене.

— На деякий час? Ви думаєте, сер?— саркастично усміхнувся Сем.

— Так; ні той час, поки я тут сиджу,— відповів містер Піквік.— Плату свою ви, звичайно, діставатимете, як і тепер. Кожен з моїх приятелів радо візьме вас, бодай би з поваги до мене. А якщо я колись вийду звідси,— з удаваною веселістю закінчив містер Піквік,— даю вам слово зараз же знову взяти вас до себе.

— Тепер,— не менш урочисто промовив містер Веллер,— слухайте, що я вам скажу, сер. З цього нічого не вийде, і давайте краще не будемо говорити про це.

— Я кажу серйозно й вирішив уже все, Сем.

— А! серйозно, сер?— промовив містер Веллер.— Дуже добре, сер. Так і я ж серйозний.

Сказавши це, містер Веллер дуже спритно надів собі на голову капелюх і несподівано покинув кімнату.

— Сем і— гукав на нього містер Піквік.— Сем! Ідіть но сюди!

Та в коридорі перестали вже лунати його кроки. Сем Веллер пішов.

Розділ XXXII,

де оповідається, як містер Семюел Веллер потрапив у скруту.

На Португальській вулиці, у високій, погано освітлюваній і ще гірше провітрюваній кімнаті, майже цілий рік засідають, залежно від кількості справ, один, два, три, а то й чотири джентльмени в париках і перед конторками, подібними до тих, якими звичайно користуються в англійських судах. Праворуч від них — місця для адвокатів, ліворуч за загорожею сидять невиплатні боржники, а прямо перед ними — амфітеатр якихсь особливо брудних облич. Джентльмени в париках — комісари суду для невиплатних винуватців. Приміщення, де вони сидять,— самий суд.

Та найцікавіше тут — аторнеї, які сидять за довгим ненакритим столом трохи нижче комісарів. Найвидатнішою професіональною ознакою цих джентльменів є синя торба і хлопець. В цих аторнеїв немає спеціальних контор. Вони провадять свої справи по трактирних залах і в дворах тюрем, де збираються цілим гуртом і перехоплюють один у одного клієнтів, як візники їздців.

Містер Соломон Пел, один з членів цієї вченої корпорації, був ситий, брезклий, блідий чоловік у сюртуці, що одної хвилини здавався зеленим, а другої — брунатним, з бархатним коміром такого ж хамелеонового кольору. Лоб у нього був низький, обличчя — широке, голова — велика, а ніс — скривлений на один бік, немов природа, обурена поміченими нею природженими особливостями його вдачі, з пересердя вщипнула його за ніс, назавжди лишивши слід від того щипка.

— Я певний, що допоможу йому виплутатися,— сказав містер Пел.

— Ви думаєте?— спитав той, кого хотіли запевнити.

— Безперечно, сер,— відповів містер Пел.— Але якщо він звернеться до якогось підпільного адвоката, я за наслідки не ручуся.

— Аа!— аж роззявив рота його бесідник.

— Ні, не ручуся,— і містер Пел стулив губи, насупив брови і з таємничим виглядом похитав головою.

Місце, де відбувалася ця розмова,— корчма саме напроти суду для невиплатних винуватців, а особа, з якою ця розмова провадилась,— не хто інший, як містер Веллер-старший. Він прийшов сюди підбадьорити й розважити одного свого друга, що подав до суду заяву про визнання його невиплатним винуватцем. Справу мали слухати сьогодні, і містер Веллер у цю хвилину радився з аторнеєм приятеля.

— А де ж Джордж?— спитав старий джентльмен. Містер Пел кивнув головою в напрямку до суміжної зали, і містер Веллер зараз же подався туди, де з півдюжини товаришів по фаху палко привітали його. Невиплатний джентльмен, пройнятий гарячою, але нерозумною пристрастю до орендування поштових станцій, що й посадили його на лід, виглядав зовсім задовільно й заспокоював своє хвилювання креветками й портером.

— Ну, Джордж,— сказав містер Веллер-старший, скидаючи сюртук і сідаючи з властивою йому поважністю. — Як справи? Все гаразд назовні, все повнісіньке і середині?

— Все гаразд, старий, — відповів невиплатний джентльмен.

— Передав комусь сіру кобилу на схов?— стурбовано спитав містер Веллер.

Джордж, притакуючи, нахилив голову.

— Оце добре,— зрадів містер Веллер.— Сподіваюся, ти віддав і карети?

— Заховав у надійному місці, — заспокоїв його Джордж, відкручуючи голівки шістьом креветкам і ковтаючи їх без ніякого іншого додатку.

— Чудово, чудово!— схвалив містер Веллер.— Завжди треба гальмувати, як з'їздиш з пагорка. А подорожню направлено?

— Баланс, сер, складено так, що до нього не причепишся,— відповів Пел, зрозумівши алегорію слів містера Веллера.

Містер Веллер задоволено кивнув головою і, показуючи на свого друга Джорджа, спитав:

— А коли ви знімете з нього хомут?

— Він стоїть третім у списку,— сказав містер Пел.— Думаю, за півгодини дійде і його черга. Мій клерк повідомить нас, коли йому треба буде йти до суду.

Містер Веллер, захоплений талантами аторнея, оглянув його з голови до п'ят і почтиво спитав:

— Чого б нам випити, сер?

— А! ви дуже люб'язні, сер,— відповів містер Пел.— Та тільки, слово честі, я не звик до... час ще дуже ранній, я майже що... Ну, то нехай вже тоді принесуть мені пенсів на три рому.

Служниця, яка передбачала цей наказ, зараз же поставила перед містером Пелом повну склянку й ретирувалася.

— Джентльмени, — проголосив містер Пел, роздивляючись довкола.— За успіх вашого друга! Я не люблю величатися, джентльмени; це — проти моїх правил; але я повинен сказати, що якби вашому приятелеві не пощастило потрапити до рук такого... Ні! я вже краще мовчатиму. За ваше здоров'я, джентльмени!

Одним духом спорожнивши свою склянку, містер Пел облизав губи й поблажливо глянув на гурт візників, які, очевидно вбачали в ньому мало не божество.

— Ну, на чому ж ми спинилися?— спитав правний юрист.— Про що я казав, джентльмени?

— Ви, здається, зауважили, що не заперечували б проти другої склянки, сер? — з жартівливою поважністю підказав містер Веллер.

— Ха-ха-ха! — засміявся Пел.— Здорово сказано, здорової Фахівець з вас, бачу, гарний.