Посмертні записки Піквікського клубу - Діккенс Чарлз

Хочете три?

— Та ще й з половиною,— додала особа духовного стану.

— Нехай, — погодився містер Мартін, — це становитиме по два зайві пенси на душу.

— Що скажете? Даємо три з половиною шилінги на тиждень. Згода?

— І ставимо галон пива, — спокушав містер Сімпсон. — Ну?

— І тут же вип'ємо, — запропонував капелан.

— Я так мало обізнаний з тутешніми правилами,— сказав містер Піквік, — що й досі ще не гаразд втямив. Хіба ж можу я жити тепер в іншій кімнаті? Я був певний, що не можу.

На це запитання містер Мартін відповів виразом надзвичайного здивовання на обличчі, потім глянув на двох своїх друзів, і тоді кожен з трьох джентльменів великим пальцем правої руки ткнув поверх свого лівого плеча. Цей жест, недосконало відданий словами "поверх свого лівого плеча", бувши виконаний кількома леді чи джентльменами, звиклими робити його в унісон, має вельми граціозний і тонкий вигляд. Зміст його — легкий, жартівливий сарказм.

— Не можете? — із співчутливою усмішкою повторив містер Мартін.

— Ну, якби я був так мало обізнаний із життям, я проковтнув би й мій капелюх і мої пряжки, — сказав клерикальний джентльмен.

— Та і я, — урочисто додав спортивний.

Після цього вступного слова всі троє артільників одним духом повідомили містера Піквіка про те, що гроші у Флітській тюрмі — такі самісінькі гроші, як і десь інде, що за допомогою їх тут можна дістати що завгодно і що коли вони в нього є та він не шкодує витрачати їх, то за півгодини матиме окрему, чудово вмебльовану кімнату.

По цих поясненнях громада розійшлася із взаємним задоволенням. Містер Піквік до контори, а три товариші до буфету, де миттю витратили п'ять шилінгів, які капелан умудрився вимантачити в нашого героя.

— Я так і знав! — скрикнув Рокер, коли містер Піквік розповів йому, чого він хоче. — Хіба я не казав цього, Неді? Я був певний, що ви зажадаєте для себе окремої кімнати. Давайте поміркуємо. Ви, безперечно, потребуєте деяких меблів? Можу дати їх вам в оренду. Берете?

— З великою охотою, — відповів містер Піквік.

— На другому поверсі є знаменита кімната, що належить в'язневі найвищого суду. Вам доведеться платити за неї фунт на тиждень. Це для вас, я думаю, підходить?

— Цілком.

— Тоді ходім, — і Рокер, кваплячись, схопив свій капелюх. — Через п'ять хвилин справу влаштуємо. Боже ж ти мій! Чого ви відразу не сказали, що хочете влаштуватись пристойно?

Справу і дійсно влаштували живо. В'язень найвищого суду прожив там досить часу, щоб втратити всіх своїх друзів, статки, родину й щастя і натомість набув права на окрему кімнату для себе. Але як йому завжди бракувало скибки хліба, то він радо пристав на пропозицію містера Піквіка й погодився передати йому своє приміщення в неподільне володіння за плату в двадцять шилінгів на тиждень. І з цих грошей він мав платити відступного всім тим, кого адміністрація в'язниці захотіла б посадити в його — тепер містера Піквіка — кімнату.

Поки вони радилися про ціну, містер Піквік із болізною цікавістю оглядав в'язня. То був високий на зріст, худорлявий, з виглядом мертвяка чоловік, у старому пальті та черевиках, із запалими щоками й неспокійним, гострим поглядом. У нього були безкровні губи і гострі, тонкі кістки. Та й не дивно: залізні зуби обмежень і нестатків повільно гризли його протягом двадцяти років.

— А де ж тим часом будете жити ви самі, сер? — спитав містер Піквік, кладучи на хиткий стіл, як завдаток, плату за перший тиждень.

В'язень тремтливою рукою забрав гроші й відповів, що не знає, і що йому треба спершу піти подивитися, куди можна пересунути своє ліжко.

— Я побоююсь, сер, — сказав містер Піквік, співчутливо й ласкаво кладучи свою руку на його, — я побоюйсь, що вам доведеться жити в досить залюдненому [ шумному місці. Прошу вас, коли вам захочеться покою та тиші або коли до вас прийдуть побачитись наші друзі, вважайте цю кімнату за свою.

— Друзі, — повторив в'язень хрипким голосом.— Якби я лежав мертвий на споді найглибшої в світі копальні, у щільно загвинченій і запаяній труні, якби і гнив у темній, смердючій твані, що повзе по підвалинах цієї тюрми,— то й тоді я не міг би бути більш забутий або занедбаний, ніж тепер тут. Я — мертва людина, мертва для суспільства; тільки мене ніхто не жаліє, як жаліють тих, чиї душі стали перед найвищим судом. Друзі захочуть побачити мене! Милий боже! Я пірнув сюди в розквіті сил, і ніхто не підведе руки над моїм ліжком, коли я лежатиму мертвий, і не скаже: "хвалити бога, він помер таки".

Збудження, що незвичайним світлом осявало обличчя в'язня, поки він говорив, вгамувалося, коли він скінчив і, розпачливим, безтямним жестом ламаючи собі руки, вибіг з кімнати.

— Ще й мордується,— усміхнувся містер Рокер.— А! вони подібні до слонів; час від часу на них находить, і тоді вони дичавіють.

Зробивши це глибоко співчутливе зауваження, містер Рокер заходився давати лад у кімнаті з такою поквапливістю, що незабаром вона була вже вмебльована килимом, шістьма стільцями, столом, софою-ліжком, казанком на чай та різними дрібними речами, і все це за дуже помірну ціну — двадцять сім з половиною шилінгів на тиждень.

— Ну, чого вам ще треба? — спитав Рокер, задоволено озираючись навкруги й весело побрязкуючи грошима, одержаними ним за перший тиждень.

— Я хотів би ще... — почав був містер Піквік — А чи є у вас хтось, кому можна було б дати доручення, послати куди абощо?

— Ви думаєте посилати до міста?

— Так, так. Когось, хто має право виходити з тюрми.

— Аякже. Є тут такий нещасний хлопець, приятель одного в'язня з відділу, для бідаків. Він завжди охоче береться до таких справ. Ми використовуємо його ось уже два місяці. Послати по нього?

— Прошу дуже. А втім, ні. Ви кажете: відділ для бідаків. Я хочу подивитись на них і сам піду туди.

Відділ для бідаків у Флітській тюрмі, як показує сама назва його, призначений обслуговувати найзлиденнішу частину заарештованих винуватців. В'язень, що визначає себе бідняком, не платить нічого ні за приміщення, ні за своє утримання. Живуть вони коштом відсотків з невеличких капіталів, які час від часу відписують різні доброчинці.

Ще недавно в стінах Флітської тюрми вроблена була клітка, у якій містився голодний на вигляд чоловік і, брязкаючи час від часу карнавкою з грошима, сумно вигукував: "Не забувайте злиденних боржників, не забувайте злиденних боржників". Те, що кидали в цю карнавку, ділилося між злиденними в'язнями, і в'язні відділу для бідаків виконували по черзі цей обов'язок.

Хоч тепер клітки немає, але нещасні люди живуть, як і раніше, злиденним, жалюгідним життям. Їм не дозволено більше волати про милосердя до прохожих біля воріт тюрми, але, щоб заслужити пошану й захоплення грядущих віків, у кодексі законів залишено той справедливий і благотворний закон, по якому запеклого злочинця годують і одягають, а бідного боржника лишають умирати від голоду й холоду. Це не вигадка. Не минає й тижня, щоб у першій-ліпшій з англійських боргових тюрем не загинув голодною смертю хтось із цих нещасних.

Підіймаючись вузькими сходами і обмірковуючи все це, містер Піквік дедалі більше розпалювався гнівом, і розпалився настільки, що, вступивши в кімнату, куди його направив Рокер, не міг відразу збагнути, де він і навіщо прийшов сюди.

Загальний вигляд кімнати швидко змусив його отямитися, але не встиг він поглянути на постать чоловіка, що, похнюпившись, сидів коло брудного каміна, як упустив капелюх з рук і, ніби закам'янівши, прикипів до підлоги.

Так! У дранті, без куртки, у самій драній перкалевій сорочці, з розпатланим волоссям, з обличчям, що змінилося від страждань і голодування, перед ним, спершись ліктями на коліна й безтямно дивлячись у вогонь, сидів містер Альфред Джінгл, і весь вигляд його говорив про злидні й пригніченість.

Неподалеку, байдужо спираючись на стіну, стояв кремезний селянин і старим мисливським бичем стьобав ботфорт, що прикрашав його праву ногу; ліва нога його була встромлена в черевик. Коні, собаки й пияцтво — все вкупі — привели його сюди. На одинокому чоботі мав він іржаву шпору, якою іноді розтинав повітря, разом з тим спритно підстьобуючи чобіт і стиха бурмотячи звуки, якими спортсмени гарячать своїх коней. Він уявляв собі, в той момент, що бере участь в якихсь шалених перегонах. Нещасний! Ніколи, на найдорожчому коні з своєї стайні, не скакав він навіть із половинною швидкістю, яку показав на перегонах, що примчали його до Фліта.

У протилежному кінці кімнати, на маленькому дерев'яному ящику сидів старик, втупивши погляд у підлогу, і на обличчі його лежав вираз найглибшої й найбезнадійнішої розпуки. Молоденька дівчинка — його онука — крутилась біля нього, намагаючись тисячею дитячих хитрощів розважити його; але старий не чув і не бачив її. Голос, що колись був йому за музику, очі, що правили йому за світло, тепер були йому байдужі. Тіло його тряслося від недуг, а мозок був паралізований.

У кімнаті було ще двоє чи троє чоловіків; вони тулились один до одного й голосно розмовляли про щось. Худорлява, змучена жінка — дружина одного з в'язнів — дуже старанно поливала жалюгідне стебло якоїсь засохлої рослини, що, ясна річ, ніколи не дасть нового зеленого листка — справжня емблема обов'язків, які взялася виконувати тут ця жінка.

Такі були об'єкти, що стали перед очима містера Піквіка, коли він здивовано озирався круг себе. Шум від чиїхсь поквапливих кроків пробудив його. Він повернув голову до дверей, і очі його впали на нову особу, у якій під брудним дрантям і злиднями він упізнав знайомі риси містера Джоба Тротера.

— Містер Піквік! — скрикнув Джоб.

— Га? — схопився на ноги містер Джінгл. — Містер... Авжеж... Погане місце... несподівана зустріч... заслужив це... дуже, — містер Джінгл сунув руки туди, де звичайно в нього були кишені, голова його схилилась на груди, і він важко впав на свій табурет.

Містер Піквік розчулився. Обоє були такі жалюгідні! Пожадливий погляд, який Джінгл кинув на принесене Джобом сире бараняче філе, сказав про їхнє скрутне становище більше, ніж дала б двогодинна розмова. Містер Піквік лагідно подивився на Джінгла й промовив:

— Я хотів би побалакати з вами насамоті. Давайте вийдемо на хвилиночку з кімнати.

— Охоче, — поквапно підвівся Джінгл.