Лоліта - Набоков Володимир
Повiрений скоро надiшле їй звiт про фiнансовий стан. Становище — найлiпше. Дiм можна продати за добру цiну. Деякi з недорогих акцiй, належних її матерi, надзвичайно пiднялись. Нi, менi дiйсно пора. Час менi йти, й знайти його i його знищити.
Позаяк я знав, що не переживу торкання її губ, я доволi довго вiдступав, наче в манiрному танцi, при кожному русi, який вона та її черево робили в моєму напрямку.
Вона й собака проводили мене. Мене здивувало (нi, це риторичний зворот — зовсiм не здивувало), що вид автомобiля, в якому вона так багато їздила й дитиною й нiмфеткою, нiяк не подiяв на неї. Зазначила тiльки, що вiн, мовляв, деiнде полiловiяв од старостi. Я сказав, що вiн належить їй, що я можу взяти автобус. Попросила не теревенити, вони вiдбудуть лiтаком на Юпiтер або Юкон i там куплять машину; я сказав, що в такому разi я куплю в неї Iкар за п'ятсот доларiв.
"Таким темпом ми будемо скоро мiлiонерами!", скрикнула вона, звертаючись до захопленого собаки, — якого вони з собою не збиралися брати.
Carmencite, lui demandais-je...
"Одне останнє слово", сказав я своєю вiдразливою англiйською. "Ти-бо цiлком упевнена, що — ну, добре, не завтра й не пiслязавтра — та коли-небудь, все одно коли, ти не приїдеш до мене жити? Я сотворю цiлком нового бога й стану йому дякувати з пронозливими криками, якщо тiльки ти подаси менi цю мiкроскопiчну надiю" (загальний сенс).
"Нi", вiдповiла вона, усмiхнено. "Нi".
"А мiж тим це б дещо змiнило", сказав Гумберт Гумберт.
За тим вiн витягнув пiстолет... тобто, читач чекає, можливо, вiд мене кепського книжкового вчинку. Менi ж i на розум не могло це впасти.
"Гуд-бай-ай!" проспiвала вона, моя американська, мила, безсмертна, мертва любов, адже вона мертва й безсмертна якщо ви читаєте цi рядки (на увазi маю офiцiйне узгодження з так званими властями).
Вiд'їжджаючи, я чув як вона розкотисто волала свого Дiка; собака ж пустився хвилястим алюром товстого дельфiна супроводжувати авто, та був надто важкий та старий, i скоро вiдстав.
День помирав, я вже котив по шосе пiд дрiбним дощиком, i як би дiяльно не їздили близнюки по проглядовому склу, вони не могли дати раду моїм сльозам.
30.
Залишивши Коулмонт надвечiр (по шосе Iкс — не пам'ятаю номера), я мiг би доїхати до Рамзделя на свiтанку, якби не спокусився фальшивим скороченням шляху. Я мав потрапити на автостраду Iгрек. Мапа байдужно показувала, що одразу за Вудбайном, до якого я їхав проти ночi, я мiг залишити шосе Iкс i дiстатися автостради по брукованiй поперечнiй дорозi. Їхати нею треба було лишень близько години (сорок миль). Iнакше довелося б тягнутись по шосе Iкс ще миль сто й тiльки тодi скористатись плямистим, ледачим шосе Зед, щоб потрапити на потрiбну менi автостраду.
Немощена дорога, проте, погiршувалась, вибої ставали жахливiшими, бруд — густiшим, i коли пiсля десятої милi пiдслiпуватого бiсiвського, черепахового просування, я спробував повернути назад, мiй старий, слабкий Iкар застряг у глибокiй глинi. Навкруг було темно, все було насичено смертю й безнадiєю. Мої фари повисли над широкою канавою повною води. Навкiлля, якщо воно iснувало, зводилось до чорної пустелi. Скiльки я не дужався вивiльнитись, мої заднi колеса тiльки скиглили в тванi й нудьзi. Клянучи долю, я зняв свiй гарний костюм, зодягнув працiвнi штани, калошi, подiрявлене кулями светро, й знову пройшов по бруду милi чотири до придорожньої ферми. Поки я йшов, дощ полляв як з вiдра, та менi не стачило сил вернутись за макiнтошем. Подiбнi пригоди вказали менi, що в мене по сутi здорове серце — попри недавнi дiагнози. Десь опiвночi ремонтник визволив машину. Я сяк-так повернувся на шосе Iкс i покотив далi. Пiсля години їзди я впав у вiдчайну знемогу. Я зупинився при тротуарi в анонiмному мiстечку i в мряцi донесхочу набрався солодкого джина з надiйної фляги.
Дощ був уже скасований. Чорнiла тепла аппалацька нiч. Зрiдка проїжджали повз мене автомобiлi: рубiни — вiд мене, на мене — перлини; та мiстечко ще спало. Не було на брукiвках того веселого шарварку неспiшних громадян, який бачиш у нас ночами в солодкiй, достиглiй, гниючiй Європi. Я сам-один насолоджувався тут благотворнiстю чистої ночi й страшними своїми думами.
Дротяний кошик при панелi був надзвичайно вибагливий щодо вбирання: "Смiття та Папiр, але не Вiдкиди" казав надпис. Хересовi лiтери сяяли над магазином фотоапаратiв. Величезний градусник з назвою проносного трунку стирчав на фронтонi аптеки. Ювелiрна лавка Рубiнова чепурилась вiтриною зi штучними самоцвiтами, вiдбитими в червоному дзеркалi. Фосфорястий годинник з зеленими стрiлками плавав у полотняних нетрях пральнi "Момент". По iншому боцi вулицi гараж через сон промовляв: "Автора вбили" (насправдi — "Автомобiлi"). Лiтак, якого той самий Рубiнов зрядив камiнцями, пролетiв, з гудiнням, по оксамитовим небесам. Чимало я побачив поснулих мертвим сном мiстечок! Це було ще не останнє.
Дозвольте менi потинятися трохи без дiла — адже моя доля вiдома. Ри м неонових вогнiв, що жеврiли по той бiк вулицi, був удвiчi повiльнiшим за биття мого серця: окрес великого кофейника над рестораном на кожну другу секунду спалахував смагардовим життям, i як тiльки згасав, його тамож замiнювали рожевi лiтери з оголошенням "Чудова кухня", — та кофейник все ще дражнив око латентною тiнню перед своїм новим смагардовим повстанням з мертвих. Ми робили рентгенiвськi знiмки. Це вважалось страшенно забавним.
Рубiно-смагардове мiстечко було не дуже далеко вiд "Зачарованих Мисливцiв".
Я знову ридав, п'янiючи вiд неможливого минулого.
31.
На цьому самотньому стопi мiж Коулмонтом i Рамзделем (мiж невинною Доллi Скиллер i жовiальним дядьком Айвором) я переглянув усi обставини моєї справи. З останньою простотою та якiстю я бачив тепер i себе i своє кохання.
В порiвняннi з цим колишнi оглядини такого роду бачились поза фокусом. Рокiв десь два тому, в хвилину метафiзичного зацiкавлення, я звернувсь до розумного, мовлячого французькою, духiвника, до рук якого я передав сiре безвiр'я протестанта для старомодного папiстського курсу одужання, сподiваючись вивести з почуття грiха iснування Найвищого Суддi. В тi морознi ранки в мереживному вiд морозу Квебеку, добрий абат працював надi мною з найтоншою нiжнiстю й розумiнням. Я нескiнченно вдячний i йому, i його великiй органiзацiї, яку вiн представляв. Нажаль, менi не вдалось пiднестись над тим простим людським фактом, що яку б духовну розраду я не знайшов, яка б лiтофанiчна вiчнiсть не була б менi приготована, нiщо не могло б змусити мою Лолiту забути все те дике, брудне, до чого моя хiть змусила її. Оскiльки не доведено менi (менi, який я тепер, з теперiшнiм моїм серцем, i вiдпущеною бородою, й уже реальним фiзичним розпадом), що поведiнка манiяка, який позбавив дитинства пiвденно-американську мою лiтню дiвчинку, Долорес Гейз, не має нi цiни нi ваги в розрiзi вiчностi — оскiльки менi не доведено це (а якщо можна це довести, то життя — кепський фарс), я нiчого iншого не бачу для пом'якшення своїх страждань, як понурий i дуже локальний палiатив словесного мистецтва. Закiнчу цей роздiл цитатою зi старого й, мабуть, не справдешнього поета: Так даниною цноти в нас єси Обтяжене ти, почуття краси!
32.
Пам'ятаю день пiд час нашої першої поїздки — нашого першого кола раю — коли для того, щоб вiльно заливатись своїми фантасмагорiями я прийняв важливе рiшення: не звертати уваги на те (а було це так явно!), що я для неї не коханець, не мужчина з нескiнченним шармом, не близький приятель, навiть цiлком не людина, а всього лише пара очей i товстий фалос довжиною в фут — причому наводжу тiльки пристойне. Пам'ятаю день, коли взяв назад (суто практичну) обiцянку, з самого зиску дану їй напередоднi (щодо чогось, що моїй смiшнiй дiвчинцi жадко хтiлось, вiдвiдати, наприклад, новий роликовий каток з особливим пластиковим покриттям або пiти без мене на денну програму в кiно), я мигцем помiтив з ванної, завдяки випадковому складенню двох дзеркал i прочинених дверей, вираз у неї на обличчi — важко збагненний вираз безпорадностi такої повної, що вiн вже нiби переходив у безтурботнiсть непоумства — саме тому, що почуття скривдженостi й нездоланностi дотнуло межi, а мiж тим усяка межа передбачає iснування чогось за нею — звiдси й нейтральнiсть освiтлення, й беручи до уваги, що цi припiднятi брови й привiдкритi губи належали дитинi, ви ще краще оцiните, якi хланi спланованої хотi, який вторинно вiдбитий вiдчай утримав мене вiд того, щоб впасти до її нiг i вилитись людськими сльозами, — й пожертвувати своєю ревнiстю задля того невiдомого менi задоволення, яке Лолiта сподiялась витягти зi спiлкування з неохайними й небезпечними дiтьми зовнiшнього свiту, що бачився їй справжнiм.
Є в мене й iншi напiвпридушенi спомини, якi нинi встають недорозвиненими монстрами й терзають мене. Якось, на бердслейськiй вулицi з заходом у проглядi, вона звернулась до маленької Єви Розен (я супроводжував обох нiмфеток на концерт, i просуваючись за ними, в натовпi при касi тримався так близько, що тицявся в них) — i ось чую, як моя Лолiта, у вiдповiдь на слова Єви, що "краще смерть, нiж Мiльтон Пiнський (знайомий гiмназист) та його судження про музику", каже надзвичайно спокiйно й серйозно: "Знаєш, жахливим у смертi є те, що людина надана собi самiй"; i мене тодi вразило, поки я, як автомат пересував ватнi ноги, що я геть нiчого не знаю, що дiється в моєї коханої в голiвцi, та що, можливо, десь за нестерпними пiдлiтковими штампами, є в неї i квiтучий сад, i присмерки й брами палацу, — димчаста чарiвлива країна, доступ в яку менi заборонений, котрий споганює ницьою спазмою своє ошмаття; адже я часто помiчав, що живучи, як ми з нею жили, в опрiчному свiтi суцiльного зла, ми вiдчували дивну збентеженiсть, коли я ладнався до неї з казанням про щось нестосоване (про що могли б розмовляти вона й старший друг, вона й батько, вона й нормальний коханець, я й Аннабель, Лолiта й сублiмований, вилизаний, аналiзований, обожнюваний Гарольд Гейз, про мистецтво, про поезiю, про крапинки на форелi Гопкiнса або голену голову Бодлера, про Гога й Шекспiра, про будь-який справжнiй предмет. Тут тобi зась! Вона одягала свою вразливiсть у панцир дешевої шпетностi й нарочитої нудьги, мiж тим як я, беручи для своїх нещасних вчених коментарiв штучний тон, вiд якого в мене самого нили останнi зуби, викликав у своєї аудиторiї такi вибухи брутальностi, що не можна було продовжувати, о моя бiдна, засмучена дiвчинка.
Я кохав тебе.
