Лоліта - Набоков Володимир

Я був п'ятиногим чудовиськом, та я кохав тебе. Я був жорстокий, ниций, все що завгодно, mais je t'aimais, je t'aimais! I бували хвилини, коли я знав, що саме ти вiдчуваєш i неймовiрно страждав од цього, моє звiрятко, моя Лолiтонько, хоробра Доллi Скиллер...

Пригадую деякi такi хвилини — назвемо їх айсбергами в раю — коли, наситившись нею, змарнiвши вiд баснословних, природних трудiв, незрушно лежав я пiд лазуровою стрiчкою, йдучою впоперек її тiла й, бувало, приймав її в свої обiйми з приглушеним стогоном людської (вже-бо!) нiжностi.

Шкiра її лиснявiла в неоновiм сяєвi, що проникало з мотельного двору крiзь жалюзi, її чорнi, як сажа, вiї злиплись; її сiрi, без усмiшки, очi здавались бiльш збайдужiлими, нiж звичайно, — вона прекумедно скидалась на бiсерну пацiєнтку, яка ще не зовсiм отямилась вiд туману наркозу пiсля дуже серйозної операцiї; й тут нiжнiсть моя переходила в стид i жах, i я втiшав i баюкав сирiтку, мою Лелолiтку застиглу на мармурових моїх грудях, i гуркочучи, занурював обличчя в її теплi кучерi, й погладжував її наугад i як Лiр просив у неї благословення, й на самiй вершинi цiєї страждальної щиросердної нiжностi (в мить, коли моя душа начебто виснула над її голизною й ладна була розколотись), раптом, з мерзенною iронiєю, жадання зростало знов... "Ах, нi!", промовляла Лолiта пiднявши, з зiтханням, очi вгору, i в наступну хвилину й нiжнiсть i лазуровий промiнь — усе розпадалось.

Сучаснi нашi поняття про взаємини мiж батьками i донькою сильно попсованi схоластичним марноттям та стандартизованими символами психоаналiтичної лавочки; проте, маю надiю, що наступнi рядки звертаються до неупереджених читачiв. Якось, коли батько однiєї з її подруг (товстенької Авiс Чапман) гучним гудком дав з вулицi сигнал, що вiн приїхав забрати свою нечепуру, я вiдчув себе зобов'язаним запросити його у вiтальню; вiн присiв на хвилинку, й поки ми розмовляли, Авiс лащилась до нього i врештi-решт важко вмостилась йому на колiна. Не пам'ятаю, мiж iншим, чи я десь зазначив, що в Лолiти була для чужих цiлком чарiвлива усмiшка, — лахмате мруження очей i миле, мрiйливе сяяння всiх рис обличчя, — усмiшка, яка нiчого звичайно не значила, та яка була така прекрасна, так самобутньо нiжна, що важко її пояснити атавiзмом, магiчною геною, неумисно осяяною в обличчi на знак давнього привiтального звичаю (гостинної проституцiї, скаже читач iз брутальних). Вона стояла десь поряд, коли мiстер Чапман сiв i заговорив вертячи шляпу в руках, а за тим — ах, погляньте, як глупо з мого боку, я опустив найголовнiшу пiкантнiсть славнозвiсної лолiтчиної усмiшки, а саме: її солодка, як нектар, переливчаста в ямках гра нiколи не була спрямована на гостя, а трималась, так мовити, власної далекої квiтучої пустоти або блукала з близькозорою вкрадливiстю по раптових предметах — i було так тепер. В ту хвилину, як товста Авiс наблизилась, щоб заважати своєму татовi вертiти шляпу, Лолiта тихо сяяла, розглядаючи й торкаючи фруктовий нiж, який був на скраю стола, до якого вона притулилась далеко, далеко вiд мене. Авiс тепер ухопила батькiвську шию й вухо, а вiн, звичною рукою, напiвобiйняв своє незугарне й велике чадо, я раптом помiтив як усмiшка Лолiти почала згасати, перетворилась в зацiпенiлу тiнь усмiшки, й фруктовий нiж зслизнув зi стола i срiбляною ручкою знагла вдарив її в щиколоток, так боляче, що вона охнула, зiгнулась навпiл i в мить по цьому, плигаючи на однiй нозi, з обличчям, спотвореним тiєю жахливою вступною гримасою, яку дитина затримує на розтягнених губах перед ревом, Лолiта зникла з кiмнати й за нею побiгла й почала втiшати її на кухнi добренька Авiс, в якої був такий вiдмiнний, гладкий, рожевий батько i гарненький щокатий брат, i щойно народжена сестричка, й домашнiй комфорт i двi шотландськi вiвчарки, що вмiли всмiхатись, а в Лолiти нiчого не було.

Я зготував грацiйне доповнення до цiєї сцени: ми все ще в Бердслеї, Лолiта, сидяча з книгою при камiнi, потягується, крякає й питає: "Де її, власне кажучи, поховали?" "Кого?" — "Ах, ти знаєш, мою зарiзану матiр". — "Ти чудово знаєш, де знаходиться її могила", вiдповiв я, з великою витримкою, й назвав цвинтар — неподалiк вiд Рамзделя, помiж залiзницею й пагорбом, з якого виднiє озеро. "А крiм того", додав я, "трагедiю її раптової смертi не слiд було б простачити такого роду епiтетом, який ти вважаєш потрiбним залучити. Якщо ти дiйсно хочеш здолати в собi самiй iдею смертi — " "Зайшовся", сказала Лолiта i млосно пiшла з кiмнати. Я довго дивився в вогонь крiзь пекучi сльози. Потiм узяв з пiдлоги її книгу. Якась бездарна дурня "для юнацтва". Похмура маленька Марi не чекала, що її мачуха стане веселою, тямущою, рудоволосою молодицею, яка пояснювала Марi, що покiйна матiр Марi сповнила героїчний подвиг тим, що умисно не виказувала жодної любовi до щиро коханої доньки. Героїчна матiр помирала вiд невилiковної хвороби й не бажала, щоб дiвчинка потiм тужила за нею. Iнший натомiсть би з криком помчався наверх до Лолiти; я ж завжди обирав гiгiєну честивого невтручання. Та нинi, звиваючись, як черв'як, i заклинаючи минуле, я згадую, що цього разу i в iншi рази, я призвичаївся не зважати на стан Лолiти, щоб не засмучувати пiдлого Гумберта. Коли моя мати, в промоклому платтi, освiтленому грозою серед стрiмко-навального туману (так я бачив собi її смерть), побiгла задихано вгору по гребню гори над Молiнетто, де її забила блискавка, я був малюком, i в подальшому менi не вдавалося заднiм числом собi прищепити нiякого вiдомого сирiтського суму, як би люто не шарпали мене психо ерапiсти в пiзнiшi перiоди депресiї. Та визнаю, що людина такої потужної iмагiнацiї, як моя, не може посилатись на незнання загальнолюдських емоцiй. Можливо також, що я надто покладався на ненормальну зимнiсть стосункiв мiж Шарлоттою та її донькою. Та жахлива сутнiсть всього цього ось яка. Моя шаблонна Лолiта за час нашого з нею нечуваного, нечестивого спожильства поступово дiйшла до того, що навiть найнещаснiше сiмейне життя є кращим нiж пародiя кровозмiшення — а краще цього врештi-решт я нiчого й не мiг дати моїй бездомнiй дiвчинцi.

33.

Повернення в Рамздель. Я наближався до нього зi сторони озера. Зоряний пiвдень зорив на всi очi: проїжджаючи повз у заплямованому авто, я розрiзняв дiамантовi iскри мiж неблизькими смереками. Звернув на кладовище, вийшов, i погуляв мiж рiзнокалiберними пам'ятниками. Bonjour, Charlotte. З далеких могил стирчали напiвпрозорi прапорцi, якi нерухомо повисли в безвiтрянiй тiнi кипарисiв. Ех, Едю, не пощастило ж тобi, подумав я, звертаючись подумки до якогось Едуарда Граммара, тридцяти-п'яти-рiчного завiдувача конторою в Нью-Йорку, якого допiру арештували по звинуваченню в убивствi тридцятирiчної дружини Доро еї. Мрiючи про iдеальне вбивство, Ед проломив дружинi череп i труп посадив на кермо воза. Двоє чиновникiв дорожньої полiцiї даного району здаля побачили, як великий новий синiй Крейслер, подарований Граммаром дружинi в народження, з шаленою швидкiстю з'їжджав пiд гору в сам-раз на границi їх юрисдикцiї (хай береже господь наших бравих полiцiянтiв — i районних i штатових!). Вiз зачепив стовп, здiйнявся по насипу, порослому остистою травою, суницею й повзучою лапчаткою, й перекинувся. Колеса все ще тихо вертiлись на спекоттi, коли патрульники витягли тiло панi Г. Спочатку, їм здалось, що вона загинула внаслiдок звичайного зiткнення. Нажаль, поранення, що спричинили її скон, не вiдповiдали дуже легким пошкодженням, якi виявились на повозi. Я влаштувався краще.

Покотив далi. З дивним почуттям упiзнав тонку вежу бiлої церкви й великi iльми. Забувши, що на американськiй примiськiй вулицi самотнiй пiшохiд бiльше видiляється, нiж самотнiй автомобiляр, я залишив машину на бульварi, щоб спуститись, нiби гуляючи, по Лоун-стрiт повз номер 342. Перед наступним кровопролиттям я мав право на невеличкий передих, на очищувальну судому душевної вiдрижки. Бiлi вiконницi вiлли вiдставного лахмiтника були зачиненi, й хтось пiдв'язав знайдену ним, чорну оксамитову стрiчку для волосся до бiлої вивiски "На продаж", яка схилилась зi своєї жердини при тротуарi. Не було вже чiпливого пса. Садiвник нiкому не телефонував. Хвора старенька Вiзавi не сидiла на сповитiй виноградом верандi, — на якiй тепер, що вельми доладно для самотнього перехожого, двi молодi жiнки з понiхвостими зачiсками, в схожих передничках у чорний горiшок, кинули прибирання для того, щоб подивитись на нього. Вона, певно, давно померла, а це були, мабуть, її племiнницi з Фiладельфiї.

Чи ввiйти в свiй колишнiй дiм? Як в тургенєвськiй повiстi, потiк iталiйської музики плинув з розчиненого вiкна вiтальнi. Яка романтична душа грала на роялi там, де нiякi клавiшi не пiрнали й не сплескували в той зачарований недiльний день, коли сонце ласкавило ноги моєї дiвчинки? Тут я помiтив, що з газону, який я колись пiдстригав, смагла, темнокудра нiмфетка рокiв десяти, в бiлих трусиках, зорить на мене з чимось диким у зачарованому поглядi великих чорно-синiх очей. Я сказав їй два-три милих слова, цiлком невинних, — старомодний комплiмент, зразка "якi в тебе гарнi очi", та вона хутко позадкувала й музика обiрвалась, i вельми запальний на вигляд чорноволосий мужчина, з лискучим вiд поту обличчям вискочив у сад i грубо насталився в мене. Я був хотiв представитись, та тут, з гострим збентеженням, яке лише трапляється увi снi, я побачив, що на менi заплямованi глиною синi робочi штани й негарно брудне дiряве светро, вiдчув щетину на пiдборiддi, вiдчув, як налитi кров'ю мої очi, очi пронози... Не кажучи й слова, я повернув i зачалапав назад до авто. Чахла квiточка, зразка маленької айстри, росла з пам'ятної менi щiлини в брукiвцi. Преспокiйно воскреслу мiс Вiзавi племiнницi викотили на веранду, наче ця веранда була ложею, а я актором. Десь у собi благаючи її не кликати мене, я прискорив крок. Яка крута вуличка! Я дiйшов до глибокої тiнi бульвару. Червоний квиток, що свiдчить про штраф за незаконне паркування, був засунутий полiцiянтом пiд одну з лапок на вiтровому склi. Квиток цей я охайно розiрвав на двi, чотири, вiсiм частин.

Сердячись на себе, що витрачаю марно час, я полинув у готель, — той самий, у який заїхав з новою валiзою п'ять рокiв тому.