Лоліта - Набоков Володимир
Я знов опустився в чорну гойдалку.
"Отже, вернемо до справи. Ти значить зрадила мене. Куди ви поїхали? Де вiн зараз?" Вона взяла з камiна ввiгнуту фоточку. Стара жiнка в бiлому, товста, сяйлива, клишава, в дуже короткому платтi; й мужчина в жилетцi: моржевi вуса, ланцюжок вiд годинника. Батьки чоловiка. Живуть з сiм'єю брата в Джуно.
"Ти певний, що не хочеш папiроску?" Вона закурила. Я вперше побачив, що вона курить. Суворо заборонялось за царювання Гумберта Грiзного. Плавно, в синюватiй димцi, Шарлотта Гейз встала з труни. Я звичайно знайду його без труду, через дядька-дантиста, якщо не скаже.
"Зрадила тебе? Нi". Вона направила в камiн стрiлу папiроски, хутко постукуючи по нiй вказiвним пальцем, цiлковито як це робила її матiр, i цiлковито так само, мiй боже, нiгтем зшкрябуючи часточку папиросся з нижньої губи. Нi. Вона мене не зраджувала. Все вiдбулось по-дружньому. Едуза попередила її в свiй час, що Ку небайдужий до малих дiвчаток — його раз ледь не ув'язнили, якось, i вiн знав, що вона знає. Поклавши лiкоть на долоню, затяглась, всмiхнулась, випустила дим, дьорнулась знов по напрямку до камiна. Занурилась у спогади. Рiч у тiм, що вiн бачив наскрiзь (з усмiшкою), все й усiх, тому що вiн не був як я або вона, а був генiй. Дивовижна людина.
Ще й такий веселун. Катався зi смiху, коли вона йому призналась в моїх з нею стосунках, яка ж тут є зрада, якщо це безпечно було йому розповiсти? "Ну, отож. Ку — його всi звали Ку — " Так звався, скорочено, її лiтнiй табiр (Кульбаба). Забавний збiг. Вiн, значить, повiз її на шикарне ранчо за триста миль вiд як там... Елефанта (Ельфiнстон). Як звалось ранчо? Ах, дуже глупа назва: Дук-Дук — без жодного сенсу слово (бодай i так)... та це, взагалi, тепер однаково, адже мiсце щезло, розчинилось. А яка була краса — я уявити собi не можу феноменальну розкiш цього ранчо — там усе було, ну, просто все — навiть власний водоспад у домi! Я, може, пам'ятав рудого пройду, з яким ми (ми!) якось грали в тенiс. Ранчо належало, власне, братовi рудого, та вiн його вiдступив Ку на лiто. Коли Ку з нею приїхав, їм влаштували щось на зразок коронацiї, а потiм узяли й кинули до басейну, ледь не втопили, як роблять при переходi через екватор. Ну, ти знаєш.
Закотила очi на знак штучної покори фортунi.
"Будь ласка, далi".
Ну, так ось. Передбачалось, що вiн повезе її вереснем в Голiвуд — подивитись, чи годиться вона для епiзодичної ролi в фiльмi, основаному на його п'єсi "Золотi Струни". Вона сподiялась також, що їй дадуть дублювати одну з найвiдомiших актрисочок на клиговим-свiтлом-слiпуче-облитому тенiсному кортi. Нажаль, до цього нiколи не дiйшло.
"Де тепер перебуває негiдник?" Чому — негiдник? Чудова людина в багатьох сенсах. Але там в ранчо життя було лише через пиятику й наркотики. Й, звичайно, вiн був цiлковитий монстр в статевому сенсi, i його друзi були його рабами. Я не можу собi уявити (я, Гумберте, не спроможна уявити собi!), якими речами вони всi займались в Дук-Дуковiм Ранчо. Вона на вiдсiч вiдмовилась брати в цьому участь, i вiн вигнав її.
"Якi речi?" "Ах, дивнi, ганебнi, фантастичнi речi. Бачиш, у нього там були й дiвчатка i хлопчики, й кiлька дорослих мужчин, i треба було, щоб ми бозна що робили всi разом в голому виглядi, поки мадам Дамор робила знiмання".
(Жюстинi маркiза де Сада було спочатку дванадцять рокiв.) "Що саме — робили?" "Ах, саме гидоття... Ах, я, нi, либонь, я..." Вона вимовила це "я" як здушений крик, прислухаючись до осердя тягучого болю, й за вiдсутнiстю слiв розчепiрила всi п'ять пальцiв в зламано розсiченому повiтрi. Нi — не могла, вiдмовлялась детальнiше пояснити знаючи про дитину, яка вже була.
Що ж, її справа.
"Та й яке це має значення тепер", сказала вона, кулаком торсаючи перину й за тим повертаючись догоричерева на канапi. "Шаленi речi, бруднi речi. Я сказала — нi, нi за що не стану — (вона наївно додала лайливий вульгаризм для позначення примхи, добре вiдомiй нам обом) твоїх бридких хлопчакiв, тому що менi потрiбний тiльки ти. От i викинув вiн мене".
Небагато лишилось сказати. Тiєї зими (1949-1950), Фей i вона важкою працею заробляли на життя. Протягом двох рокiв вона переходила з мiсця до мiсця, працюючи в маленьких пришосейних ресторанах, а потiм спiткала Дiка.
Нi, вона ще не знала, де знаходиться той. Iмовiрно, десь у Нью-Йорку. При його славнозвiсностi, вона, ясна рiч, легко б його знайшла. Фей пробувала повернутись в ранчо, та воно просто не iснувало вже — згорiло вщент, нiчого немає, крiм чорної купи смiття. Це їй видалось таким дивним, так дивним...
Що ж, у Мак-Ку було подiбне iм'я, й також згорiв будинок.
Вона прикрила очi й роззявила рота, вiдпавши назад на перину й ступивши байковою нiжкою на пiдлогу. Тамта йшла злегка пiд укiс, сталева кулька докотилась до самої кухнi. Я знав тепер все, що менi треба було знати. В мої намiри не входило краяти мою ласочку. Десь за халупою Бiлля радiо заспiвало пiсля трудового дня про нестямну любов, i ось вона була передi мною, вся подряпана, iз вже не дитячими спухлими жилами на вузьких руках, з гусячими пухирцями на блiдiй шкiрi передплiч, з нечуйними "мавпячими" вухами, з неголеними пахвами, ось вона напiвлежала проти мене (моя Лолiта!), безнадiйно зiв'яла в сiмнадцять рокiв, iз цим малятком у нiй, яке, мабуть, мрiяло стати великим державцем i вийти в вiдставку 2020-го року, — i я дивився, й не мiг надивитись, i знав — так само твердо, як те, що помру — що я кохаю її понад все, що коли-небудь бачив або мiг уявити на цьому свiтi, або мрiяв побачити на тому. Вiд неї лишилось тiльки найтонкiше фiалкове вiяння, листопадне вiдлуння тiєї нiмфетки, на яку я навалювався з такими криками в минулому; вiдлуння на краю чорного яру, з далеким лiсом пiд бiлястим небом, з бурим листям, що захащило джерело, з самотнiм цвiркуном у сухому бур'янi... Та, слава богу, я боготворив не тiльки вiдлуння. Грiх, який я бувало плекав у сповитому лозами серцi, mon grand p ch radieux, скоротився до своєї сутi: до безплiдного й егоїстичного ґанджу; його-бо я викреслював i проклинав. Ви можете глузувати з мене й погрожувати очистити залу суду, та поки менi не вставлять кляпа й не придушать мене, я буду горлати про свою бiдну правду. Нестямно я хочу, щоби весь свiт узнав, як я кохаю свою Лолiту, цю Лолiту, блiду й опоганену, з чужою дитиною пiд серцем, та досi ще сiрооку, досi ще з сурменистими вiями, все ще мою, мою..
Changeons de vie, ma Carmen, allons vivre quelque part ou nous ne serons jamais s par s. Огайо? Хащi Масачусетсу? Мерi Мей? Байдуже, навiть якщо цi її очi потьмянiють до риб'ячої нечулостi, й сосцi набрякнуть i потрiскаються, а чудовне, молоде, вкрите мохом гирлячко опоганять i розiрвуть пологи — навiть тодi я буду все ще шаленiти вiд нiжностi на самий знак твого дорогого, змарнiлого личка, лише вiд звуку твого гортанного молодого голосу, моя Лолiто.
"Лолiто", проказав я, "це, мабуть, намарно й безглуздо, та я маю це сказати. Життя є вельми коротким. Звiдти до старого авто, яке так добре вiдоме тобi, двадцять, двадцять п'ять крокiв вiдстанi. Не дуже велика прогулянка. Зроби цi двадцять п'ять крокiв. I будемо жити собi до споконвiку.
Carmen, voulez-vous venir avec moi?" "Ти хочеш сказати", вiдповiла вона, вiдкривши очi й злегка пiднявшись (змiя, що готова вдарити), "ти хочеш сказати, що даси нам (нам!) грошей, тiльки якщо я пересплю з тобою в готелi? Ти це хочеш сказати?" "Нi, нi. Ти мене вульгарно зрозумiла. Я хочу, щоб ти залишила свого евентуального Дiка й цю страшну вирву й переїхала до мене — жити зi мною, померти зi мною, все, все зi мною" (даю загальний сенс моїх слiв).
"Ти ненормальний", сказала вона, по-дитячому приндячись.
"Змiркуй, Лолiто. Жодної рiзницi не буде. Окрiм однiєї штуки, та це не до уваги (скасування страти, я хотiв сказати, та не сказав). В усякому разi, навiть якщо ти вiдмовишся, ти все одно отримаєш своє... frousseau".
"Ти не жартуєш?" спитала Доллi.
Я передав їй конверт з чотирма сотнями доларiв й чеком на три тисячi шiстсот.
Непевно, обачливо, вона взяла mon petit cadeau, й раптом чоло в неї чарiвливо зажеврiло.
"Стривай-бо", промовила вона проти волi, "ти нам даєш чотири тисячi монет!" Я затулив обличчя рукою й ридма заридав — найгарячiшими сльозами, що я колись проливав. Я вiдчував, як вони в'ються промiж моїх пальцiв й течуть по пiдборiддю, й обпiкають мене, й нiс в мене був закладений, i я не мiг перервати ридання, й тут вона торкнулась моєї п'ястi.
"Я помру, якщо ти торкнеш мене", сказав я. "Ти цiлком упевнена, що не поїдеш зi мною? Чи є хоч найменша надiя, що поїдеш? Тiльки на це вiдкажи менi".
"Нi", сказала вона, "нi, любий, нi". Вперше в життi вона так до мене звернулась.
"Нi", повторила вона. "Про це не може бути й мови. Я б швидше повернулась до Ку. Рiч у там, що — " Їй бракувало слiв, вочевидь. Я подумки зрядив її ними — ("...вiн розбив моє серце, ти лише розбив моє життя").
"Це так дивно", вела далi вона, — упс! (конверт зслизнув з канапи вниз, вона пiдняла його), "так неймовiрно дивно з твого боку... таку купу грошей! Це розв'язує всi питання. Ми можемо виїхати хоч наступного тижня. Припини плакати, прошу тебе! Ти повинен зрозумiти. Дозволь менi принести тобi ще пива? Ах, не плач! Менi так шкода, що я так обдурювала тебе, та зараз нiчого не вдiєш".
Я витер обличчя й пальцi. Вона всмiхнулась, дивлячись на cadeau. Вона була в захватi. Хотiла покликати Дiка. Я сказав, що за хвилину менi вже буде час вiд'їжджати, й що зовсiм, зовсiм не хочу його бачити. Ми спробували знайти тему для розмови. Чомусь, я все бачив перед собою — образ мигтiв i єдвабно полискував на вологiй сiтчатцi — яскраву дiвчинку дванадцяти рокiв, сидячу на порозi й камiнцями дзвiнко жбурляючу в пусту бляшанку. Я вже почав говорити в пошуках недбалого зауваження: "Цiкаво, що сталося з маленькою Мак-Ку — чи вона одужала?..." та вчасно припинив, боячись, що вона вiдкаже: "Цiкаво, що сталося з маленькою Гейз?" Врештi-решт, довелось згадати грошовi справи. Переданий їй чек був чистим прибутком вiд здавання матчиного будинку. Вона здивувалась — думала, що вiн давно вже проданий. Нi ще (я, втiм, дiйсно це сказав їй в свiй час, щоб розiрвати всякий зв'язок з Рамзделем).
